До і після п’ятнадцятого

Глава 9. ТРАВЕНЬ


     Після інциденту на конкурсі стройової підготовки та стройової пісні, коли учень сьомого класу витягнув руку вперед у нацистському привітанні під час виконання державних гімнів, питанням лояльності щодо влади приділялася неабияка увага. Напередодні першотравневої демонстрації впродовж цілого уроку на шкільному подвір’ї проводилася репетиція параду.
     Директорка докладно інструктувала всіх, як себе треба поводити на демонстрації.
     — То є політична кампанія! — заявила директорка. — Не дай Боже, аби хтось із вас повторить на демонстрації те, що наш учень сьомого класу Борисенко скоїв на огляді строю та пісні, піднявши руку, як робили це фашисти. Тепер він ллє горючі сльози. Його буде, напевно, виключено зі школи, та й його батьки будуть суворо покарані за те, що виховали свого сина в такому антирадянському дусі. 
     І на закінчення ґенеральної репетиції директорка заявила:
     — Дівчата мають усі бути в білих фартушках, з двома великими бантами на голові, а на ногах повинні бути або білі гольфи, або колготки тілесного кольору. Ніяких чорних колготок, ніяких колготок у сіточку… 
     Вона звернула таку увагу на зовнішній вигляд саме дівчат. Дивно, що про хлопців вона нічого не казала.
     Вранці першого травня — перед тим, як вийти на вихідну позицію — всі мусили прийти до школи та відмітитися на шкільному подвір’ї. О восьмій годині всіх почали шикувати в колону для проходу на вихідну позицію. Попереду шкільної колони мали йти двома шеренгами хлопці-прапороносці з дев’ятих та десятих класів, несучи прапори п’ятнадцяти союзних республік. Цих прапороносців одноосібно відбирав військовий керівник, а потім він їх довго муштрував майже впродовж двох тижнів. 
     Вийшовши зі шкільного подвір’я, колона школи номер два завернула на вулицю Леніна, а вулицею Шевченка пройшла на вихідну позицію на вулиці Червоноармійській. Перед тим, як пройти мимо трибуни, треба було вистояти на вихідній позиції майже дві години. 
     Зайнявши вихідну позицію, всі почали купчитися в невеличкі групки та балакати про що завгодно, аби лише скоротати час в очікуванні початку параду. 
     Ніхто з восьмикласників вже не мусив іти в піонерській колоні, отже всі учні всіх трьох восьмих класів вже йшли разом. 
     Хлопці з 8-Б класу теж скупчилися разом. Василю Бережану за день до того зняли шви з ноги, отже він вже міг нормально ходити. Стоячи в колоні та чекаючи на початок демонстрації, Павло Константинов дістав кишеньковий фотоапарат «Київ-30», який ззовні можна було прийняти за бінокль, та запропонував хлопцям сфотографуватися разом. Грибулін, Бережан, Міщенко, Векслер, Марак та Остафійчук встали в один ряд. Константинов зробив кілька знімків. Потім він зняв Грибуліна та Бережана тільки удвох. Після цього він сфотографував групу дівчат, що стояли осторонь. 
     Нарешті о десятій годині розпочався парад. Пройшовши мимо трибуни, за котрою стояло все обласне та міське керівництво, всі прямували вниз вулицею Леніна до Центральної площі, після чого колона розпадалася, бо всі розходилися в різні боки — аби занести весь інвентар до своїх організацій та йти святкувати додому. 
     Здавши завгоспові штучну гілку з яблуневим цвітом, Ковальов пішов додому улюбленим маршрутом — додолу вулицею Шевченка, потім — вулицями Маяковського та Свердлова. Коли він повернувся додому, Клавдія Петрівна дивилася по телевізору трансляцію першотравневої демонстрації в Москві. Сівши поруч, Антін теж почав дивитися телевізор. У Москві демонстрація тривала набагато довше. Незабаром повернулися з демонстрації Валентина Дмитрівна та Дмитро Сергійович. 
     Переодягнувшись у домашнє, Валентина Дмитрівна пішла до кухні, аби приготувати святковий стіл. Напередодні вона впродовж цілого вечора готувала цілих два святкових торти — сметанник та «Наполеон». А Дмитро Сергійович тим часом смажив та тушив курятину. Повернувшись із демонстрації, Валентина Дмитрівна почала готувати традиційний салат «Олів’є», без котрого не обходилося жодне свято в жодній радянській сім’ї. 
     — Антоне, — покликала Валентина Дмитрівна, — відкрий, будь ласка, зелений горошок.
     Зайшовши на кухню, Антін узяв велику бляшану банку зеленого горошку угорського виробництва під торговельною маркою «Globus». Дістати таку заповітну банку напередодні свята було цілим подвигом. Часом цей горошок постачали Ковальовим їхні родичі з Москви. А коли такий зелений горошок дістати було неможливо, Валентина Дмитрівна варила квасолю, використовуючи її замість зеленого горошку. Іще однією обов’язковою стравою на кожне свято був салат із тертого сиру, яєць та тертого часнику. Обидва салати заправлялися майонезом, дістати котрий теж було не так просто. 
     Відкривши банку зеленого горошку, Антін відкрив також дві банки майонезу, банку минтаєвої ікри, а також деякі домашні закрутки — солоні огірки та мариновані ґоґошари. 
     Близько п’ятнадцятої години святковий стіл був готовий. Валентина Дмитрівна разом з Антоном розгорнула розкладний стіл у великій кімнаті та накрила його всіма приготовленими стравами. Коли прийшов брат Валентини Дмитрівни Віктор Дмитрович зі своєю дружиною Белою Анатоліївною, всі сіли за стіл. Одразу ж усі почали накладати собі в тарілки салати та інші страви. Антін теж наклав собі багато салату «Олів’є», потім він поклав салат із тертого сиру, нарізаний скибками сервелат та мариновані ґоґошари. Після того він намастив велику скибку білого хліба спочатку досить товстим шаром масла, а потім не менш товстим шаром минтаєвої ікри. По закінченню промовлених тостів та першої випивки всі почали їсти. Антін теж почав. Зненацька Клавдія Петрівна встала з-за столу, підійшла до Антона, який спокійно пережовував святкову їжу, та, схопивши двома пальцями праву щоку Антона, почала її смикати та при цьому вити.
     Для Антона то був шок — від своєї рідної бабусі він такого навіть і не очікував. Розлючений, він вискочив з-за столу, кинувши з усієї сили на підлогу недоїдений бутерброд з ікрою, а потім виплюнувши в свою тарілку недожовану їжу.
     — Ти, Клаво, збожеволіла? — крикнув Антін на свою бабусю роздратованим, істеричним тоном. 
     — Ну, бабуся це люблячи зробила, — спробувала викрутитися з ситуації Валентина Дмитрівна, — а ти на неї кидаєшся з такою агресивністю! 
     — Люблячи? — здивовано запитав Антін. — Нічого собі, люблячи! Святкуйте самі, а я пішов геть!
     — Ти ж її улюблений онучок, — почала виправдовуватися Валентина Дмитрівна. — Ти так смішно хитав щоками, отже бабуся вирішила посмикати тебе. 
     — Мені вже чотирнадцять років! — заявив Антін. — А до мене ви ще й досі ставитеся наче до малюка! Ні, досить! Святкуйте самі, а я пішов!
     — Ти, напевно, голодний, — стурбовано промовила Валентина.
     — А чим ви думали, коли дригали мене за щоки? — виголосив Антін. — Що, не можете змиритися з тим, що я вже дорослішаю? Ні, досить, святкуйте самі! І нехай Клава вибачиться переді мною!
     — Їй нема за що вибачатися, — зауважила Валентина Дмитрівна. 
     — А в мене нема підстав, аби святкувати разом із вами! — крикнув Антін.
     Переодягнувши штани, надягнувши куртку та взувшись, він миттєво вибіг надвір. 
     Вулицями міста ходили по-святковому одягнені та святково налаштовані люди. Усім було весело. Лише Антін був похмурим. 
     — І чого це в неї раптово руки засвербіли? — міркував Антін про Клавдію Петрівну. — Адже ми всі спокійно сиділи за столом. Чого це раптом Клава піднялася з-за столу та підбігла до мене? Чому це вона раптом почала мене смикати за щоки? Який біс у неї вселився? Напевно, вселився-таки… А яка муха її вкусила? Напевно, вкусила якась…
     На вулиці Маяковського Антін зустрів Марійку Федорчук разом із батьками та братами. Напевно, вони всі кудись у гості йшли святкувати. 
     — Привіт, Антоне! — крикнула йому Марійка. — Зі святом тебе!
     — Дякую, — сказав Антін у відповідь. — Вас також усіх зі святом!
     Марійка з родичами пішла далі, а Антін все блукав вулицями міста та повторював сам собі: «Щастить же тим, у кого є нормальні батьки! А мої родичі мене навіть і за людину не вважають!». 
     По дорозі Антонові зустрічалося багато файних дівчат у коротких спідницях. Це трохи відволікало Антона від думок про те, що вдома його родичі аж ніяк не бажають змиритися з тим, що Антін вже не є малюком. Він ставав вже дорослішим, його цікавили стрункі ніжки дівчат, а вдома до нього все ще ставилися наче до малюка. Від цих думок Антонові було моторошно. 
     О сьомій годині вечора Антін повернувся додому, подзвонивши у двері. Валентина Дмитрівна відчинила йому двері. Віктора Дмитровича та Бели Анатоліївни вже не було — вони вже годину тому як пішли додому.
     — Ти, напевно, зголоднів, — стурбовано промовила Антонові Валентина Дмитрівна. — Салату ще багато лишилося.
     — Нехай Клава переді мною вибачиться, — заявив Антін.
     — Бабусі нема за що перед тобою вибачатися, — знову повторила Валентина Дмитрівна.
     — У такому разі в мене нема жодних підстав її вибачати, — сказав Антін, поглинаючи святкові страви.
     — Але ж вона твоя бабуся, — іще раз спробувала пояснити Валентина Дмитрівна. — Вона є вже старенька…
     — Але це не дає їй жодного права принижувати мою людську гідність, — перебив Антін. — Я її не вибачу доти, доки вона переді мною не вибачиться. 
     — Ну й даремно ти ховаєш образу на неї, — зауважила Валентина Дмитрівна. — Вона це зробила залюбки. Ти увійди в її ситуацію: вона тебе виростила, виховала, все твоє життя пройшло на її очах…
     — Ти хочеш сказати, — продовжив Антін, — що вона має право мене принижувати?
     — Та як вона тебе принижує? — висловила свою незгоду Валентина Дмитрівна. — Вона просто за інерцією продовжує сприймати тебе як дитину.
     — Чи вона й у двадцять років сприйматиме мене як дитину? — поцікавився Антін.
     — Батькам, насправді, дуже важко змиритися з тим, що їхні діти поступово стають дорослими, — пояснила Валентина Дмитрівна. 
     — Але це не дає їм жодного права ставитися до своїх дорослих дітей наче до малюків! — зазначив Антін. — Їм-таки, рано чи пізно, доведеться змиритися з цим!
     Повечерявши, Антін пішов до меншої кімнати та, сівши на диван, почав розмірковувати, чому оточуючі не бажають сприймати його вже як дорослу людину, не хочуть змиритися з тим, що він вже не є малюком.
     Наступного дня Антін прокинувся в такому ж депресивному стані. 
     — Антоне, що з тобою? — спитала його Валентина Дмитрівна, побачивши свого сина зранку похмурим та непривітним. — Подивися ліпше, яка зараз чудова пора… Весна, друге травня… Чому ти такий сумний? Все ніяк не можеш вибачити бабусю?
     — Та я на неї давно вже не обурююсь, — пояснив Антін. — Просто мене охоплює якесь почуття безвиході та порожнечі…
     — Це ти таке кажеш у чотирнадцять років? — здивовано запитала Валентина Дмитрівна. — Та ти ще життя не бачив, а вже розповідаєш про якусь порожнечу! Ти повинен радіти, що живеш! Бо саме завдяки мені ти зміг побачити цей світ. Якби я тебе не народила, ти б цього світу не побачив.
     — А куди б я подівся? — здивовано спитав Антін. — Я щось не розумію, як би я міг не побачити цього світу, якби я взагалі не народився! Що б зі мною тоді було?
     — Ти б просто не побачив цей світ, — повторила Валентина Дмитрівна. — Ті, хто вмирає, вони теж перестають бачити цей світ. Уяви собі: ти осліп, оглух, тебе паралізувало — ось приблизно те ж саме відбувається з тими, хто помирає. Я якби я тебе вчасно не народила, ти б і не вийшов із цього стану…
     — Твої думки щось до мене не доходять, — зауважив Антін. — Як би я міг не побачити цей світ і, взагалі, перебувати в якомусь певному стані, якби я навіть не був запланованим? 
     — А як деякі люди впродовж багатьох місяців лежать без свідомості? — висунула арґумент Валентина Дмитрівна. — Адже вони ж теж живуть. 
     — Так у них іще живий мозок, — сказав Антін, — вони просто не усвідомлюють того, що відбувається навколо. А коли людина взагалі не народжується, то як вона може щось бачити чи не бачити? Ні, я не вірю в ці абсурдні думки! Це суперечить здоровому глузду!
     — Ні, не суперечить! — заявила Валентина Дмитрівна. — Ти ж бо є матеріалістом…
     — Мене зараз зовсім інше турбує, — сказав Антін. — Шкода, що ми влітку цього року нікуди не поїдемо. 
     — Ми чи не щодня їздитимемо на дачу, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Крім того, ти цілий місяць працюватимеш у Рагізні. 
     — Це все не те! — вигукнув Антін. — Ту Рагізну видно неозброєним оком із пагорба за Резиденцією, а мені б хотілося радикально змінити обстановку.
     — А нащо кудись їздити? — почала сперечатися Валентина Дмитрівна. — Можна дивитися телевізор, можна розглядати поштові листівки… Я з НДР багато тих листівок привезла. Якщо ти на них подивишся, ти відчуєш, неначе ти й сам побував у тих місцях.
     — Ні, не відчую, — сказав Антін. — Бо розглядати листівки — то все є суцільна ілюзія! А мені ж хочеться так змінити обстановку, аби принаймні на тиждень забути все, що мене оточує в повсякденному житті. 
     — Так ти можеш читати книжки, чи грати на баяні, чи на піаніно, — запропонувала Валентина Дмитрівна. — Теж забудеш про повсякденне життя. 
     — То все є ілюзії! — заявив Антін. — Тобі цього ніколи не зрозуміти! Мене ніхто не розуміє та навіть і не бажає розуміти!

     Того ж самого дня Константинов вирішив проявити плівку та надрукувати світлини, котрі він зробив на першотравневій демонстрації. Зайшовши до комори, яку він та його батько використовували і як фотолабораторію, Павло затулив вікна чорними занавісками, розчинив реактиви, необхідні для проявлення плівки та почав її проявляти. Коли плівка була проявлена, він відсунув штори та повісив плівку сушитися. 
     Наступний день був теж вихідним, отже Павло присвятив його друкуванню світлин, зроблених на першотравневій демонстрації. Переконавшись у тому, що плівка є сухою, він знову пішов до комори, знову затулив вікно чорними шторами, увімкнув червоний ліхтарик та збільшувач, а потім, наливши розчини проявнику та фіксажу, почав друкувати світлини. 
     Перша групова світлина вийшла досить непогано. Але зненацька Павло помітив, що Грибулін мав якийсь порожній погляд у нікуди. Павло навіть перелякався.
     — Що це таке? — подумав Павло. — Куди це Сашко так дивиться?
     Павло почав друкувати інші світлини, але буквально на кожному знімку погляд у Сашка був якимось холодним та порожнім. 
     — Сашко був таким веселим на демонстрації, — сказав Павло сам собі, — я навіть цього порожнього погляду не помітив. А на знімках він виглядає неначе манекен. Що це таке?
     Вийшовши з комори, Павло показав щойно надруковані світлини своєму батькові.
     — Тато, — звернувся Павло, — подивися…
     — Що таке, Павло? — сказав Леонід Миколайович у відповідь. — Щось сталося? Ти не можеш надрукувати світлини?
     — Я все зміг, — відповів Павло. — Тільки подивися на Сашка…
     — Якого Сашка? — запитав Леонід Миколайович.
     — Грибуліна, — уточнив Павло. — Він на всіх світлинах виглядає якось дивно, ніби то є статуя, чи робот…
     — Він, напевно, змерз, — усміхнувся Леонід Миколайович, подивившись на світлини. — Вам, напевно, холодно було стояти стільки часу…
     — Та ні, — висловив свою незгоду Павло. — Позавчора було досить тепло.
     — Тоді нічого не можу сказати, — відповів Леонід Миколайович. — Напевно, він втомився.
     — Але ти подивися на його погляд, — сказав Павло. — Мало того, що він дивиться кудись у нікуди, та ще й, до того ж, погляд у нього неначе скляний… Я даю чесне слово, в нього погляд якийсь… ну, наче у статуї.
     — Тобі це здається, — заспокоїв Леонід Миколайович.
     Павло ще раз подивився на те, яким неприродним був погляд Грибуліна на світлині.
     — Я нічого не помітив, коли ми разом стояли в колоні, — пояснив Павло. — Проте, побачивши проявлені світлини, я навіть трохи перелякався. Ніби це Кай, якого щойно визволили з полону Снігової Королеви…
     — Ти вже фантазуєш, — скептично відповів Леонід Миколайович. — При чому тут Кай, Снігова Королева?
     — Не знаю, — зізнався Павло, — але мені так показалося, ніби Сашко має якийсь холодний, чи, можна навіть так сказати, потухлий погляд. 
     Павло поніс світлини показати своїй матері.
     — Мамо, — сказав Павло, — подивися уважно на ці світлини… Ти щось незвичне тут помітила?
     — А що тут незвичного? — здивувалася Раїса Георгіївна. — Нічого незвичного я не бачу. Я тільки бачу, як ви стоїте в першотравневій колоні. Що тут незвичного ще можна побачити?
     — А подивися на Сашка Грибуліна, — пояснив Павло. — Ти нічого не помічаєш?
     — Ну, втомився трохи хлопчина, — висловила своє припущення Раїса Георгіївна. — У мене б іще не такий вигляд був… Стільки стояти в колоні!
     — Не вигляд, а погляд! — уточнив Павло. — Ти подивися на його погляд!
     — Не розумію, що ти дивного бачиш у погляді Сашка, — заявила Раїса Георгіївна. 
     — Ну, він дивиться в нікуди, — уточнив Павло, показуючи на Сашка. — Ну невже й ти нічого не помічаєш у його дивному погляді?
     — Я тобі даю чесне слово, я нічого такого не бачу, — поклялася Раїса Георгіївна. 
     Наступний день був субота. У той час, як повсюди був вихідний, у школах субота була робочим днем. Вихідний день офіційно було перенесено з неділі на п’ятницю, отже всі мали працювати в неділю за п’ятницю. Проте всі недільні передачі були перенесені на суботу. Отже, у школярів виходив довжелезний восьмиденний тиждень. 
     Павло вже встиг висушити відбитки світлин, які він зробив по кілька примірників — аби кожен зміг отримати власну копію. У школі Павло почав показувати світлини своїм однокласникам, наполягаючи на тому, що Сашко Грибулін має надто потухлий погляд. Проте ніхто не хотів із Павлом погоджуватися. Навіть сам Сашко.
     — Я, напевно, втомився, — припустив Сашко. — Бо стільки треба було стояти в колоні — майже дві години! Хто таке навантаження може витримати? Ось у тому-то і справа, що ніхто! Ми люди, ми не роботи! 
     — Втомлений погляд є зовсім іншим, — спробував пояснити Сашкові Павло. — А це — не втомлений, а якийсь потухлий… Подивися мені в очі…
     Сашко почав пильно дивитися Павлові в очі.
     — Зараз я нічого незвичного не бачу, — заявив Павло. — Погляд як погляд. Проте тут, на цій світлині, в тебе погляд… Снігової Королеви… Чи Кая в її полоні…
     Сашко зареготав.
     — А я й не гадав, — сказав він, — що мене колись із Каєм порівнюватимуть…
     — Зараз ти не схожий на Кая, — пояснив Павло, — проте подивися на світлину… Ти дивишся так, неначе ти Кай у полоні Снігової Королеви! 
     — Усе це дурниця! — продовжував наполягати Сашко.
     — Зрозумій мене вірно… Тут ти, насправді, дивишся в нікуди, отже я буквально злякався, коли все це побачив…
     — Не кажи таких дурниць! — заявив Сашко. — У ці байки жодна нормальна людина не повірить!
     На це Павло нічого не відповів. Проте він був дуже переляканим. А ще більше його турбувало те, що його ніхто не бажав слухати. Тому він ходив пригніченим впродовж майже цілого дня.
     А тієї суботи — незважаючи на початок робочого тижня — у школі було чергове прибирання. Крім класних кімнат прибирання проводилося й у коридорах. 
     Цього разу воду доручили носити Ковальову. Оскільки крани в туалетах на кожному поверсі не функціонували, він змушений був спуститися до підвалу, де перед входом до шкільної їдальні теж стояли вмивальники. Проте вода в них текла так слабко, неначе хтось навмисно знущався, не даючи школярам воду.
     До приміщення з умивальниками зайшов завгосп. 
     — Можна мені руки помити? — спитав завгосп, звертаючись до Ковальова.
     — Так, — відповів Ковальов, відсунувши відро. — А чому, до речі, так слабко йде вода? Адже в місті йде поки що нормально.
     — Це все водоканал перекриває, — відповів завгосп. — Бо у школах завжди трапляються перевитрати води — ось нам і перекривають воду.
     — Ну, припустимо, під такою цівкою ще можна помити руки, — зазначив Антін. — Але ж як можна набирати воду у відро? Це ж півгодини пройде, поки цю воду набереш! Та й у нас постійно влаштовують прибирання територій. Я вже не знаю, як цю школу можна вилизати. А тут воду не дають набрати!
     — Я можу лише поспівчувати, — тихо відповів завгосп. 
     Коли завгосп відійшов, Антін знову підставив відро під тонюсінький струмінь. Коли відро було наповнено майже на дві третини, раптом до вмивальників підбіг Петро Синицький з каструлею, наповненою брудною водою з пральним порошком, та вилив усе, що було в каструлі, Антонові у відро.
     — Та щоб ти у пеклі вічно горів! — істерично закричав Синицькому Ковальов. — Щоб тебе чорти зжерли!
     Зареготавши, Синицький втік, а Ковальов змушений був вилити забруднену воду з відра та наповнювати це відро знову. 
     — Щоб тебе чорти зжерли, Синиця погана! — повторював Ковальов собі під ніс. — Щоб тебе чорти зжерли!
     Нарешті Ковальов знову наповнив відро на дві третини та одразу ж поніс його на другий поверх, до свого класу.
     — Ну, Антоне, тебе наче за смертю посилати! — виголосила Миронючка. — Так довго набирав воду й так мало набрав!
     — А чому води ніде нема? — запитав Антін у відповідь. — Я майже півгодини простояв перед умивальником, чекаючи, доки вода набереться таким слабенькою цівкою.
     — Треба було піти до кухні, — докорила Миронючка, — та попросити там води. Вони навіть гарячу воду без проблем можуть дати.
     — Вибачте, наперед знатиму, — вибачився Антін. 
     Тут повз п’ятнадцятий кабінет якраз проходив Синицький.:
     — Рятуйте! Мене чорти зжирають! — крикнув він, підійшовши до кабінету та відчинивши двері. 
     — Синицький, що ти тут у нашому класі загубив? 
     — Мені Ковальов побажав, аби мене чорти зжерли! — вигукнув Синицький.
     — Ковальов! — крикнула Миронючка. — Ти ображав Синицького? 
     — Синицький мені вилив у відро брудну воду, тому я й так довго затримався, — пояснив Ковальов. — Та тут іще як навмисно вода погано йде!
     — Ну, прямо-таки, якийсь дитячий садок! — заявила Миронючка. — І це зветься кінцем восьмого класу! Через місяць ви вже матимете неповну середню освіту, а поводите себе наче в дитячому садку!
     О шістнадцятій годині прибирання скінчилося. Антін повернувся додому. Вдома Дмитро Сергійович розглядав подарунки, які йому дали на честь сорокової річниці перемоги.
     — Ось, дивися, — зазначила Валентина Дмитрівна, — нашого дідуся нагородили орденом Вітчизняної війни другого ступеня.
     — А чому тільки зараз? — здивовано спитав Антін. — Нагорода знайшла свого героя через сорок років? 
     — Це всіх ветеранів нагородили цим орденом на честь сорокової річниці, — пояснив Дмитро Сергійович. 
     — Тільки нагородили? — сказав Антін не без сарказму. — Нагородили тільки за те, що дожили до сорокової річниці? Могли б якусь грошову премію з цього приводу дати!
     — Ну в тебе й погляди меркантильні! — докорила Валентина Дмитрівна. — Тільки гроші — й нічого святого за душею! Звідки в тебе такі буржуазні погляди на життя? Де ти піддався впливу цієї буржуазної ідеології? Ми ж тебе виховували на подвигах наших героїв, на позитивних прикладах з нашої, радянської історії! А ти ким виріс? Якимось космополітом та міщанином!
     — А нам, до речі, дали дуже багато подарунків! — повідомив Дмитро Сергійович. — Отже, ти не маєш рацію. Дивися, який шикарний килим мені подарували! А ще — вовняний плед. Я ледь усе це доніс! А ще нам дали продовольчий пайок. Цього всього не знайдеш у крамницях! 
     Підійшовши до столу, Антін подивився на те, що ветеранам дали напередодні ювілейної річниці. На столі стояла скляна банка розчинної кави з західнонімецькою етикеткою, на котрій було написано „Grandos Kaffee“ та вказана якась гамбурзька адреса виробника. А ще — бляшана банка згущеного молока зі стандартною біло-блакитною етикеткою, банка балтійських шпротів, банка минтаєвої ікри. А ще поруч лежали мішок гречаної крупи, палка сирокопченої ковбаси та коробка якихось шоколадних цукерок із коньяком чи лікером. У звичайному гастрономі всього цього, насправді, неможливо було дістати. А якщо колись щось із того й потрапляло до звичайного гастроному, то за цим, взагалі, одразу ж виникала майже кілометрова черга. Гречку, яка в Україні завжди була ледь не основною їжею, взагалі, відпускали тільки діабетикам за спеціальними картками. Як би цинічно це не звучало, але в родині Ковальових гречку інколи бачили тільки завдяки тому, що в Дмитра Сергійовича був цукровий діабет — і йому так само відпускали гречку за рецептом лікаря. Напевно, це партійна номенклатура розщедрилася напередодні того ювілею та відважилася-таки поділитися з ветеранами власними продовольчими запасами. 
     Швидко пообідавши, Антін так само швидко пішов до поліклініки на процедури, які прописані лікарем, коли в середині квітня Антона здолав страшенний нежить. Фізіотерапевтичний кабінет — як і вся поліклініка — містився у приміщенні колишнього німецького консульства майже навпроти Вірменської церкви. Антонові дуже подобалася ця будівля — особливо вестибуль другого поверху, оздоблений червоним деревом. З веранди на першому поверсі на другий поверх вели дерев’яні сходи. Вікна вестибулю були оздоблені вітражами, стилізованими під німецький ренесанс шістнадцятого століття. І хоча та будівля була споруджена в середині дев’ятнадцятого століття, коли у Європі в моді був романтизм, Антонові здавалося в дитинстві, неначе тій будівлі аж ніяк не менше чотирьохсот років. Напевно, під впливом «Капітана», «Горбуна» та інших подібних французьких фільмів, де одну з головних ролей обов’язково виконував Жан Маре, і де в середньовічних французьких замках теж зустрічалися подібні інтер’єри з дерев’яними сходами та вітражами на вікнах, Антонові в дитинстві здавалося, ніби й у тому вестибулі, і на тих сходинах так само колись у середні віки теж відбувалися подібні дуелі на шпагах. А особливо Антона приваблювала центральна композиція на найбільшому вікні, на котрій з одного боку були зображені троє чоловіків у середньовічних балахонах, а з другого боку — жінки в ґотичних чи ренесансних сукнях.
     У тому приміщенні містилися різні фізіотерапевтичні процедури — електрофорез, УВЧ, кварц, тубус-кварц, різні інгаляції тощо. У вестибулі на одній з панелей із червоного дерева висіло оголошення: «Після прийому будь-якої процедури необхідно відпочити впродовж 15-20 хвилин». Завжди, коли Антін чекав на процедуру, чи, навпаки, відпочивав після чергової процедури, він милувався тим чудовим інтер’єром та тими вітражами. 
     Зайшовши з веранди до вестибулю, Антін почав підійматися сходинками на другий поверх. Назустріч йому спускалася сходинками якась жінка.
     — Хлопчику, ти куди? — запитала жінка.
     — На УВЧ, — відповів Антін.
     — А ми вже годину, як зачинили свою роботу, — відповіла жінка. — Я тут остання звідси виходжу. Адже сьогодні є субота.
     — Я у школі затримався, — пояснив Антін. — В нас було прибирання, нас лише годину тому всіх відпустили.
     — Нічим не можу допомогти, — зауважила жінка. — У суботу в нас скорочений робочий день. Приходь завтра. Завтра ми працюємо за п’ятницю, отже завтра в нас буде цілком нормальний робочий день. 
     — Тоді до завтра, — сказав Антін та вийшов надвір.

     Перша неділя травня була звичайним робочим днем — замість п’ятниці. Отже, й репетицію ансамблю «Романтика» теж було перенесено з п’ятниці на неділю. 
     — Можу вас втішити, — радісно повідомив Георгій Станіславович на початку репетиції. — Наш директор домовився з директором вашої школи, аби Зою, Марійку та Олену відпустили з параду на концерт. За вас маршируватимуть дублери. Так би мовити, другий ешелон.
     — Дякуємо, — відповіла Зоя. — Нас учора теж про це повідомили. Отже, ми знаємо.
     — Дуже добре, — сказав Георгій Станіславович. — Восьмого числа в нас буде ґенеральна репетиція. Отже, вам треба буде прийти у тому вбранні, про яке ми домовилися після таких тривалих суперечок. Чи в усіх є сині штани чи сині спідниці?
     — Так, — підтвердив Павло. — Ми, хлопці, всі маємо сині штани від шкільних одностріїв. А дівчата, відповідно, всі мають сині спідниці.
     — А краватки? — поцікавився Георгій Станіславович. — Вони однакові?
     — Так, — запевнив Павло. — Ми всі разом ходили купувати однакові сині краватки.
     — Дивіться, — застеріг Георгій Станіславович. — Не підведіть, адже ви виступатимете під дахом літнього театру для великої авдиторії. І, дівчата, не забувайте про білі банти, інакше вас просто не допустять до виступу. І буде великий скандал.
     Репетиція пройшла досить непогано. Після численних кількагодинних тренувань хлопці й дівчата виконували пісню «Свет вечного огня» на доволі високому рівні. Георгій Станіславович навіть зрадів тому, що його старання не виявилися марними.
     — Отже, я на вас у концертних костюмах чекаю восьмого числа, — ще раз повторив Георгій Станіславович. 
     Репетиція закінчилася рівно о двадцятій годині. Вже був вечір, але то був травневий вечір, отже ще не було так темно. 
     Марійка — разом із Василем — вийшла з Палацу піонерів. Удвох вони попрямували додому в бік вулиці Маяковського. 
     Погода знову встановилася дуже теплою, отже Марійка була лише у блузці, у короткій спідниці та в босоніжках. Василь був у джинсовому костюмі.
     — Марійко, тобі не холодно? — запитав Василь, знімаючи свою джинсову куртку та пропонуючи її Марійці.
     — Ні, — відповіла Марійка, — мені зовсім зараз не холодно. 
     — Все одно, візьми, — сказав Василь, накинувши куртку на плечі Марійці.
     На вулиці Маяковського, в кількох метрах від Марійчиного під’їзду, до Василя та Марійки несподівано підійшов якийсь чоловік років сорока п’яти. Марійка знала його — він мешкав через дорогу, в одному з одноповерхових будинків, котрими була забудована вулиця Маяковського з непарного боку. Той чоловік був, так би мовити, «реєстровим пияком». Він часто з іншими пияками збирався вечорами на дитячому майданчику на вулиці Свердлова. Ця весела компанія сідала на лавки та, розпиваючи вино та міцніші напої, горланила різні блатні пісні — і все це завжди кінчалося дебошем та бійкою. А незадовго до того всі вони дружньо поховали одного зі своїх близьких приятелів, який пив разом із ними, а потім передчасно та несподівано для всіх пішов із життя через білу гарячку. Марійка сама, проходячи, бачила його позеленілу фізіономію в домовині.
     Коли Василь з Марійкою вже майже наблизилися до під’їзду, сусід несподівано перегородив їм дорогу. Марійка одразу ж помітила, що сусід був явно під градусом.
     — Стійте! — крикнув сусід. — Ви мого собаку не бачили?
     — Якого ще собаку? — здивовано запитала Марійка.
     — Ну згадай! — вигукнув сусід. — Невже ти не знаєш мого собаку? 
     — На жаль, не знаю, — зізналася Марійка.
     Марійка спробувала прорватися до свого під’їзду, проте сусід зупинив її витягнутими вперед руками.
     — Стій, дівче! — обурено крикнув сусід. — Спочатку знайди мені мого собаку! 
     — Та не знаю, де Ваш собака! — заявила Марійка у відповідь, вдаривши сусіда по простягнутих руках.
     — Дівче! — крикнув сусід іще голосніше. — Ти що собі дозволяєш? Як ти смієш торкатися руками дорослого чоловіка?
     — А Ви яке право маєте до мене чіплятися? — вигукнула Марійка. — Ану, пропустіть мене додому!
     — І не подумаю! — відповів сусід. — Спочатку відшукай мені мого пса!
     — Та якого біса мені потрібен ваш пес! — обурено крикнула Марійка.
     — Вуйко! — втрутився Василь. — Що Ви від нас хочете? Я зараз міліцію покличу!
     — Хочу свого пса, — пояснив сусід. — Або ви повертаєте мого пса, або я вам влаштую останній день Помпеї! І ніяка міліція вам не допоможе! 
     Нахабно відштовхнувши п’яного сусіда в бік, Василь спробував прорватися разом із Марійкою до під’їзду, проте знахабнілий сусід знову перегородив їм шлях.
     — Я вас попереджаю, — заявив п’яний сусід, — якщо ви одразу ж зараз не повернете мого пса, я вас обох візьму та четвертую! Вас обох!
     — Це що за погрози? — крикнув Василь. — Негайно нас пропустіть!
     — Це не погрози, — пояснив сусід. — Це попередження! Запам’ятайте! І ти, і ти! Ви будете в мене без трусів, без ніг на сраках тут їздити! 
     — Дядько! — виголосив Василь, набравшись нахабства. — Або ти нас зараз пропускаєш, або одержуєш у пику!
     — Ти, щеня, мені ще смієш погрожувати? — викрикнув сусід погрозливим тоном.
     — Погрозою на погрозу, — пояснив Василь.
     — Гей, ти! — пролунав знайомий голос за спинами Марійки та Василя. — А ну, кінчай чіплятися до підлітків! 
     Повернувши голови назад, Марійка та Василь побачили Міклошича.
     — Давай, іди геть! — вигукнув Міклошич. — Що ти від них хочеш?
     — Ну все, все, все! — відмахуючись руками, сказав п’яний сусід. — Я вже пішов!
     — Дякую Вам, Володимире Вікторовичу, — сказала Марійка. — Ви нас врятували.
     — Та нема за що, — відповів Міклошич. — Якщо отой тип і далі до вас чіплятиметься, від нього й мокрого місця не залишиться. Я знаю, як на нього знайти управу.
     Міклошич пішов до себе додому, Марійка увійшла до свого під’їзду, а Василь пішов до свого будинку.

     Наступного дня на уроці російської літератури Наталя Михайлівна готувала Варфоломіївську ніч. Проходячи твір Гоголя «Мертві душі», вона задумала здійснити фронтальне опитування — аби виявити хто й як і наскільки глибоко знав зміст того роману. Вона й так завжди не давала учням відповідати, перебиваючи їх на кожному кроці та стверджуючи потім, буцімто ті учні зовсім не готувалися. Вона відбивала будь-яке бажання любити свій предмет, бо учні наочно це бачили: як би вони не готувалися до її уроків — усе одно, Наталя Михайлівна доводила, що всі ті учні того чи іншого твору не знають і, взагалі, до уроку вони абсолютно не готові. На свій розсуд вона поділяла учнів на тих, хто, на її думку, любив літературу та заслуговував мати гарні оцінки, та тих, хто того не заслуговував. 
     Особливо Наталії Михайлівні чомусь не подобався Ковальов. Як би він не старався готуватися до її уроків — усе одно, вона його під час відповіді постійно збивала з пантелику, зовсім не даючи Антонові висловитися, виправляючи його на ходу. А потім заявляла, буцімто Ковальов знову абсолютно не готовий до заняття. 
     Ось і того дня, проводячи фронтальне опитування за змістом «Мертвих душ», розпитуючи про кожний епізод певного розділу до найменших подробиць, та поставивши погані оцінки великій кількості учнів за те, що вони «не так» зрозуміли зміст цього твору, Наталя Михайлівна, нарешті, дійшла й до Ковальова. 
     — Ковальов, — звернулася вона до Антона, — що далі робив Чічіков, коли навчався в гімназії?
     Ковальов щось почав відповідати, але Наталя Михайлівна його різко обірвала. 
     — Це було зовсім не так! — вигукнула Наталя Михайлівна. — Ти, взагалі, читав цей роман?
     — Так, — відповів Ковальов.
     — Знаю, як ти читаєш! — заявила Наталя Михайлівна. — Ти читаєш між рядків! Ну, нічого, нехай твоя мати з бабусею не ображаються. Ось сьогодні я тобі покладу-таки справжню «двійку», і нехай Аліса Сергіївна розбирається з твоїми батьками. 
     Потім вона те ж саме запитала Столярова. Він теж щось почав розповідати, але Наталя Михайлівна знову його різко обірвала та посадила з незадовільною оцінкою, заявивши, буцімто він ніколи як слід не готувався. 
     Коли всі попрямували після уроків до п’ятнадцятого кабінету, аби переодягнутися у спортивне вбрання перед традиційним забігом напередодні дня перемоги, Миронючка покликала до себе Столярова. 
     — Столяров! — звернулася Миронючка грізним менторським тоном. — Іди сюди! Зі щоденником!
     Столяров одразу ж підійшов до неї зі своїм щоденником.
     — Ти що, Столяров, собі дозволяєш? — гнівно прошипіла Миронючка. — Чому ти даєш щоденник лише на гарні оцінки та ніколи не даєш його на погані? Хто тобі дав право так погано підготуватися сьогодні до уроку російської літератури? 
     — Я на сьогодні готувався, — заявив Столяров. 
     — Так чому ж ти одержав сьогодні незадовільну оцінку з цього предмету?
     Столяров щось спробував пояснити, проте Миронючка не дала йому висловитися.
     — Я зараз продивилася весь класний журнал, виписала всі твої погані оцінки та зараз виставлю їх тобі у щоденник! І я прагну зустрітися з твоєю матір’ю! 
     Тим часом Ковальов сидів на своєму місці та тремтів, очікуючи на свою чергу до такої ж самої екзекуції. Проте черга до нього не дійшла: Миронючка обмежилася лише Столяровим. 
     Після того Миронючка пішла до вчительської, давши можливість хлопцям та дівчатам перед забігом переодягнутися у спортивне вбрання. Коли вона залишила приміщення класної кімнати, Столяров одразу ж підійшов до Ковальова, махаючи п’ястуками.
     — Ну де справедливість? — гнівно запитав Столяров. — Чому ти так тихо сидів, коли Аліса Сергіївна від мене вимагала мій щоденник? Зараз я попрошу всіх наших хлопців, аби вони всією шарою пішли до Аліси Сергіївни та заявили, що в тебе сьогодні теж була «двійка» з російської літератури, аби вона також поклала цю погану оцінку в твій щоденник? 
     — Зараз Алісі Сергіївні не до мене, — відповів Ковальов. — Зараз у нас забіг. 
     Антін зняв шкільний однострій та вже почав надягати на себе спортивні шаровари та футболку, як миттєво біля нього з’явилися Барбарисов, Сеньків та Церковиський. Вони силоміць вихопили в Антона портфель. Сеньків та Барбарисов почали Ковальова міцно тримати за руки, а Церковиський та Столяров відкрили портфель, повикидавши з нього все, аби відшукати щоденник. Коли ж відшукали його, одразу ж вони побігли до вчительської — аби Миронючка поклала й Антонові незадовільну оцінку. Сеньків та Барбарисов відпустили Ковальова допіру тоді, коли Церковиський зі Столяровим вибігли з класу. Ковальов побіг за ними, а Сеньків та Барбарисов — за Ковальовим. 
     Підбігши до вчительської, Ковальов помітив, як там Столяров вже розмовляв із Миронючкою. Біля неї стояли також Мельничук та Раш, які невідомо звідки туди пролізли. 
     — А ось і Ковальов, — заявив Церковиський. 
     Антін зайшов до вчительської в супроводі Сенькова та Барбарисова. 
     — Ковальов! — гнівним тоном звернулася до нього Миронючка. — Так ти, як виявляється, не лише нічого не робиш удома з російської літератури, але й підставляєш своїх однокласників! Ну, ну, давай… Подивимося, що ти матимеш наприкінці цієї чверті! І чи зможеш ти потім вступити до дев’ятого класу! І потім не ображайся, чому твої однокласники так погано до тебе ставляться. Бо ти на це, насправді, заслуговуєш! І я не дивуватимуся, якщо одного чудового дня весь клас просто оголосить тобі бойкот за твою підлість! Я тобі у твій щоденник виставила не лише сьогоднішню «двійку» з російської літератури, але й усі «трійки», які ти отримав упродовж цієї чверті! Все, можеш забирати свій щоденник і робити відповідні висновки, якщо ти хочеш піти до дев’ятого класу! Я більше з тобою не бажаю ні про що говорити!
     Узявши щоденник, Ковальов вийшов з учительської та пішов до класної кімнати. 
     — Ну, як ми тебе підставили? — похизувався Церковиський.
     — Ти, Ковальов, завжди повинен бути чесним, адже тобі не вибачатиметься те, що ми вибачатимемо іншим.
     — Чому? — здивовано спитав Ковальов. — Навіщо такі подвійні стандарти?
     — Бо ти в нас найчесніший, — цинічно заявив Сеньків. — Таким чесним не вибачається жоден відступ від норм поведінки!
     Зайшовши до класної кімнати, Ковальов розгорнув свій щоденник. Там проти російської літератури у графі за той день стояла величезна «двійка», завірена підписом Миронючки. А на нижніх полях тієї ж сторінки була приписка: «Хвилює ставлення Антона до навчання, зокрема до російської літератури». 
     — Подивіться на мої волохаті ноги! — зненацька крикнув Токарев, стоячи в коротеньких атласних шортах з логотипом «Adidas». — Ще взимку такого волосся не було!
     Невдовзі всі переодягнулися у спортивне вбрання та, залишивши особисті речі у п’ятнадцятому кабінеті, вишикувалися в колоні на шкільному подвір’ї. Іще через кілька хвилин до колони 8-В класу вийшла Миронючка. Раптом вона побачила, що на Барбарисові були бежеві шорти, які аж ніяк не походили на спортивні. 
     — Це що в тебе таке? — роздратовано запитала Миронючка, показуючи на бавовняні шорти. 
     — Спортивна форма, — пояснив Барбарисов. 
     — Хіба це така спортивна форма? — гнівно перепитала Миронючка. — Футболка ще більш-менш схожа на спортивну, але ці шорти призначені для повсякденного носіння, але аж ніяк не для спортивних занять! Ти що, хочеш, аби тебе ганебно зняли з забігу? Адже ти в такому разі матимеш незадовільну поведінку за цілу чверть! І це — наприкінці восьмого класу, коли ти, якщо я не помиляюся, бажаєш іти до дев’ятого класу. Я тебе не знімаю з забігу, але жодної ґарантії я не даю, що це зробить хтось із Райвно.
     Уся школа єдиною колоною попрямувала пішки до вихідної позиції на східній околиці міста — в районі вулиці Фастівської. Десь майже цілу годину всі змушені були чекати просто неба, аж поки не сформувалася єдина колона з усіх навчальних закладів Першотравневого району. Нарешті з трибуни перед Першотравневим райкомом партії пролунали з мегафону команди «На старт!», «Увага!» та «Руш!», після чого всі побігли вулицею Руською в напрямку вулиці імені Московської Олімпіади, колишньої Новоселицької, названої так через те, що тією вулицею несли олімпійський вогонь. Ніхто на зовнішній вигляд учасників забігу великої уваги не звертав, отже ніхто нікого з колони не видаляв.
     Досягнувши фінішу на розі вулиць Руської та Московської Олімпіади, колона почала розсіюватися — усі одразу ж розходилися по домівках, чи по своїх навчальних закладах — аби забрати звідти залишені речі. 
     Ковальов повертався звідти до школи зовсім новим для себе маршрутом — вулицями Лук’яна Кобилиці, Воровського та Шевченка. Так він іще ніколи не ходив, тому його емоційні відчуття були якимись новими — цілком незвичними. Забравши свої речі, Антін попрямував додому, розмірковуючи при цьому, як приховати від матері та бабці свій щоденник із «двійкою» з російської літератури та кількома «трійками» за попередні дні. 

     Восьмого травня, тобто напередодні дня перемоги, вся школа перед початком занять — як і завжди теплої пори року — вишикувалася на шкільному подвір’ї на так звану зарядку. Звичайно, то все було чистим формалізмом, але дітей примушували приходити до школи за тридцять хвилин до початку занять, аби зробити цю так звану зарядку. Звичайно ж, зарядкою в повному розумінні цього слова це не можна було назвати, проте треба було створити видимість турботи про здоров’я дітей. Перший урок розпочинався о восьмій двадцять, отже на зарядку всі мали приходити за чверть до восьмої. За десять хвилин до восьмої чергові вже зачиняли браму шкільного подвір’я та збирали щоденники в усіх, хто приходив до школи з запізненням. 
     Учні вишикувалися у місцях, відведених для певного класу. 
     — Дивіться всі! — зненацька крикнув Барбарисов, стоячи на майданчику, чекаючи на початок так званої зарядки та спостерігаючи за дівчатами. — Іра Лотяну сьогодні зовсім без панчіх прийшла!
     — Чому тільки я? — здивовано запитала Іра. — Подивися, що робиться в дев’ятих та десятих класах!
     — Мені плювати, що там коїться, — заявив Барбарисов. — Головне, що ти сьогодні прийшла з голими ніжками! А я страшенно як люблю твої ніжки!
     — Ти бабій! — виголосила Іра. — Тобі не до школи, тобі до борделю ходити треба! Там тобі будуть і ніжки, й ручки…
     Тут із мегафону пролунали команди «Рівняйсь!» та «Струнко!», після чого Міклошич встав перед усіма учнями, показуючи вправи, які треба робити. 
     Після уроків усіх старшокласників зібрали в актовій залі на урочисті збори, присвячені сорокаріччю перемоги. Урочиста частина нічим від звичайних урочистих зборів не відрізнялася — стандартна доповідь, переповнена стандартним набором штампів, далі — виступи ветеранів, насичені такими ж самими ідеологічними штампами. Після того — виступ збірної аґітбриґади все з тими ж самими патетичними віршами, що повторювалися з року в рік. 
     Один з учнів десятого класу, що виступав у складі аґітбриґади, був одягнений у темно-синю сорочку з емблемою FDJ на рукаві. Ніхто не міг зрозуміти, чи він навмисно її надягнув, зображуючи східнонімецького комсомольця, чи йому просто ця сорочка сподобалася за її приємний синій колір. Але покарати того учня за таку сорочку було неможливо: він був хоч і в іноземній сорочці, але та сорочка була з дружньої країни, з емблемою братньої молодіжної організації. Це вам не якась імперіалістична пропаґанда у вигляді джинсового одягу, чи трикотажу фірми «Adidas»! 
     Урочисті заходи скінчилися. Усі розійшлися по домівках. А о сімнадцятій годині учасники ансамблю «Романтика» зібралися на ґенеральну репетицію перед виступом дев’ятого травня. Як було й домовлено з Георгієм Станіславовичем, усі прийшли в тих костюмах, у яких вони мали виступати наступного дня на сцені літнього театру. Георгій Станіславович уважно почав розглядати зовнішній вигляд учасників ансамблю оцінюючим та критичним поглядом. 
     — Білі сорочки підійдуть, — почав він «розбір польоту», — сині краватки теж виглядають дуже елеґантно… Сині спідниці у дівчат, я так зрозумів, від «московських» шкільних одностріїв… Гаразд, піде… Банти теж виглядають нормально… А ось на ногах у дівчат теж повинно бути одне й те саме… 
     — Вибачте, — спитала Зоя, — що Ви маєте на увазі.
     — По-перше, взуття повинно бути закритим, тобто всі повинні бути в темних закритих мештах, — уточнив Георгій Станіславович. — Ніяких босоніжок! По-друге, панчохи в усіх повинні бути однаковими. Тобто, аби в усіх білі гольфи, аби в усіх білі короткі шкарпетки, аби в усіх панчохи тілесного кольору, аби, взагалі, ніяких панчіх. 
     — Зараз дуже тепло, — сказала Зоя. — Тому ми всі можемо прийти без панчіх. 
     — Так, — погодилася Марійка. — Ми прийдемо без панчіх.
     — Але не забувайте, що взуття повинно, все одно, бути закритим! — ще раз нагадав Георгій Станіславович. — В усіх є чорні бальні черевики?
     — В мене — так, — відповіла Зоя.
     — І в мене — теж, — додала Марійка.
     — А в мене вони не чорні, а темно-сині, — зізналася Олена.
     — Ти маєш на увазі ці мешти, в яких ти є зараз? — поцікавився Георгій Станіславович, розглядаючи мешти Олени.
     — Так, — відповіла Олена. 
     — Підуть! — ухвалив Георгій Станіславович. — Вони як чорні.
     Хлопці й дівчата ще раз тричі проспівали пісню, яку вони мали співати наступного дня на сцені літнього театру.
     — Недарма я з вами стільки сил витратив, — вигукнув Георгій Станіславович. — Бажаю, аби ви так само гарно виконали цю пісню й завтра на концерті. Ідіть зараз, відпочивайте, а завтра я чекаю на вас о десятій годині біля літнього театру. Об одинадцятій годині розпочинається концерт. Ваш номер буде дев’ятим. 
     Георгій Станіславович постукав тричі п’ястуком по столу.
     — А зараз, — сказав Георгій Станіславович, — треба перевезти всю апаратуру до літнього театру, бо завтра вранці буде перекрито рух, а ніхто, крім нас, цього не зробить. Я теж вам допоможу це зробити. Ви, хлопці, беріть те, що є важчим, а ви, дівчата, беріть те, що полегше — аби не надірватися. Зараз я подивлюся, чи вже під’їхала машина.
     Георгій Станіславович вийшов та повернувся через кілька хвилин.
     — Усе, — оголосив він, — машина на нас вже чекає.
     Від’єднавши всю апаратуру від мережі та запакувавши все, що можна було запакувати, хлопці та дівчата взяли кожен щось своє та попрямували на вихід. На вулиці Щорса вже стояв автобус ГАЗ, який використовувався переважно ритуальною службою. Потім знову повернулися до студії ще пару разів — аби взяти решту. Завантаживши всі необхідні манатки, всі вирушили до парку Калініна, аби залишити все це обладнання в літньому театрі.
     В’їхав на територію парку, автобус під’їхав до самого службового входу літнього театру. Вийшовши з автобуса першим, Георгій Станіславович підійшов до службового входу та подзвонив у зачинені двері. Йому відчинив адміністратор, який, здавалося, добре знав Георгія Станіславовича, бо вони привіталися, потиснувши один одному руки. 
     Усе, — крикнув Георгій Станіславович, підбігши після цього до автобуса та відчинивши бокові двері, — можна вивантажувати!». 
     Хлопці та дівчата вибігли з автобуса, виносячи хто що міг винести. Георгій Станіславович відчинив задні дверцята автобуса — аби хлопці взяли те, що лежало позаду. Усі ті речі вони перенесли через службовий вхід до приміщення театру та акуратно склали в одному з кутів за лаштунками сцени.
     — Ми все підключимо завтра, — пообіцяв адміністратор, — отже вам лишається тільки зібратися завтра та виступити.
     — А коли і як ми заберемо це назад? — поцікавився Павло.
     — Після концерту ми можемо дати вам знову той автобус, ви все завантажите та перевезете.
     — Гаразд, — погодився Георгій Станіславович. — Так і зробимо. 
     Залишивши все за лаштунками сцени, хлопці та дівчата попрямували додому.
     — Отже, я завтра на вас чекаю тут о десятій годині, — оголосив Георгій Станіславович. — Зараз ідіть додому, відпочивайте, а завтра зі свіжими силами приходьте, аби відстояти честь нашого Палацу піонерів та вашої школи, де наш ансамбль, власне, й утворився. З наступаючим вас святом перемоги!
     — Вас також, — сказали всі у відповідь та пішли додому. 
     Марійка знову поверталася з репетиції додому разом із Василем. З парку вони пішли вниз вулицею Шевченка аж до будинку Івасюка. Дійшовши до того будинку на розі Шевченка та Маяковського, Василь не попрощався з Марійкою, а пішов разом з нею до її будинку.
     — Цікаво, — сказав Василь, — а той твій сусід знову приставатиме до нас із запитаннями про свого собаку?
     — А чорт його знає! — відповіла Марійка. — Піди, знай, що цьому алкашеві спаде на думку… До речі, ти саме заради цього мене пішов проводжати до самого помешкання.
     — Маєш рацію, — підтвердив Василь.
     — Який ти турботливий! — вигукнула Марійка. — Ти, як я бачу, в біді мене ніколи не залишиш!
     — Ніколи не залишу! — підтвердив Василь. 
     — Тоді ходімо разом, — погодилася Марійка. 
     — І що мав той реєстровий пияк на увазі, коли обіцяв нам відсутність ніг? — поцікавився Василь. — Хіба він прагнув зробити це сокирою?
     — Звідки я можу про це знати? — вигукнула Марійка. — Від такого алкаша що завгодно можна очікувати. Він не лише ноги може сокирою відрубати, він і голову так само може відрубати, чи просто вдарити сокирою по голові — як Ярослава Галана.
     На щастя, той пияк Марійці з Василем більше не зустрічався, отже Василь благополучно довів Марійку до її під’їзду та, переконавшись у тому, що Марійка зайшла до свого помешкання, попрямував далі додому.
     Наступного дня по всьому Радянському союзу з помпою відзначали сорокову річниці перемоги СРСР над Німеччиною. 
     У Чернівцях паралельні мітинґи проводилися в парку Калініна, де збиралися організації Ленінського району, та на центральному цвинтарі, на котрому збирався Першотравневий район.
     Марійка, одягнувшись так, як було домовлено, та надягнувши зверху джинсову куртку — бо ходити в самій блузці було ще досить прохолодно, — вийшла о пів на дев’яту зі свого під’їзду. Одразу ж вона попрямувала до Василя — аби зайти за ним та піти разом. Проте, перейшовши вулицю Крилова, вона зустріла Василя, який ішов, напевно, до неї. Він теж на білу сорочку надягнув смугасту маринарку, в якій його всі бачили на вечорі перед Восьмим березня.
     — Привіт, Марійко! — гукнув Василь. — Яка ти сьогодні гарна!
     — Якби не ці кляті банти, я б іще гарніше виглядала, — зізналася Марійка. — І хто ці банти вигадав? Невже це така крамола — п’ятнадцятирічним дівчатам ходити з розпущеним волоссям?
     — А хто їх знає, що їм на думку припаде, — погодився Василь. 
     Вони пішли разом угору вулицею Шевченка. Цією вулицею в напрямку центрального цвинтаря під прапорами СРСР та союзних республік рухалися колони різних організацій Першотравневого району. 
     Вийшовши на вулицю Леніна, Марійка та Василь повернули вліво та попрямували до парку Калініна, де на них мав чекати Георгій Станіславович. У тому ж напрямку рушили на мітинґ колони Ленінського району.
     У парку було дуже багато людей. На всіх головних алеях майже на кожному кроці стояли столи з імпровізованими буфетами. Стоячи за тими столами, працівники сфери громадського харчування продавали пиво, різні безалкогольні напої, бутерброди та тістечка. 
     Тримаючи один одного за руки, Марійка та Василь з великими труднощами пробиралися крізь натовп до літнього театру. Часу до призначеної зустрічі лишалося ще дуже багато, отже Марійка та Василь вирішили спочатку подивитися на мітинґ.
     О дев’ятій годині мітинґ розпочався. Під час виконання державних гімнів, а також під час церемонії покладання вінків та квітів до братської могили офіцерів Червоної армії, яку зробили в цьому парку на місці іншої братської могили жертв Першої світової війни, солдати стріляли в повітря з автоматів Калашникова холостими зарядами. Колись у дитинстві Василь дуже лякався, коли чув оті постріли.
     Всі оратори, що промовляли з трибуни, говорили одними й тими ж пропаґандистськими штампами — неначе всі промови були написані одним і тим самим автором, причому не від себе, а з використанням готових кліше, якими той невідомий автор оперував немов деталями з дитячого конструктора, лише поєднуючи їх одна з одною різними можливими способами. Майже всі, хто виступав, говорили про те, що сьогоднішнє свято є найсвітлішим з усіх свят, адже саме воно доводить те, що соціалізм пройшов випробування на міцність та підтвердив свою життєздатність та своє право на існування, і що ніби ця обставина доводить переваги соціалістичного способу життя над капіталістичним. 
     За п’ять хвилин до десятої Марійка та Василь підійшли до головного входу літнього театру під різнокольоровим дахом із прозорого пластику, зробленого під шифер. Біля входу вже стояли Сашко та Павло.
     — Привіт! — виголосив Василь, потиснувши руки Сашкові та Павлові. — Зі святом!
     — Привіт! — сказали Сашко та Павло, тиснувши Василеві правицю. — А де інші наші дівчата?
     — Мають з’явитися, — відповів Василь.
     — Нікуди вони не подінуться, — заспокоїла Марійка. — Не думаю, що такі серйозні дівчата, як Олена та, тим більш, Зоя, можуть нас підвести.
     Майже о десятій годині на горизонті з’явилися Олена та Зоя, які були не лише в однакових синіх спідницях, але й так само в однакових чорних кофтах. Тільки мешти відрізнялися: у Зої вони були чорними, а в Олени — темно-синіми. А ще хлопці одразу ж помітили, що Зоя була без панчіх, а Олена — в капронових колготках. 
     — Усіх вітаємо зі святом! — крикнули Олена та Зоя майже разом.
     — Вас також! — відповів Сашко. 
     Олена раптом помітила, що всі хлопці дуже уважно дивляться на її ніжки.
     — Ви дивуєтеся, чому я в колготках прийшла? — виголосила Олена, ніби прочитавши думки всіх трьох хлопців, яких дівочі ніжки цікавили більше за все. — Я спочатку теж хотіла прийти без колготок, але мої ноги такі білі, такі незасмаглі, що я вирішила надягнути колготки, аби не красуватися такою білою, майже порцеляновою, шкірою. 
      У п’ять хвилин на десяту до хлопців та дівчат підійшов Георгій Станіславович. 
     — Доброго дня, Георгію Станіславовичу! — крикнула Зоя, випередивши всіх інших. 
     — Вітаю Вас зі святом! — вигукнув Павло. 
     — Я вас теж усіх вітаю з цим радісним та світлим святом, — промовив Георгій Станіславович у відповідь, — та бажаю вам усім, аби над нами завжди було таке ж мирне небо, як і зараз… Ну, що, ходімо до театру.
     Сашко та Василь вже хотіли піти через центральних вхід, але Георгій Станіславович їх зупинив.
     — Не сюди, хлопці, — вигукнув він, — через службовий вхід. Ви тепер теж артисти, отже звикайте тепер ходити до театру через службовий вхід. 
     Вони всі пройшли через службовий вхід. За лаштунками завезена вчора апаратура вже стояла підключеною. 
     — Чекайте поки що тут, — розпорядився Георгій Станіславович. — Поки що сядьте, відпочиньте. Об одинадцятій годині має розпочатися концерт. А поки що зосередьтеся на виступі та чекайте, коли вас оголосять.
     Хлопці та дівчата з «Романтики» розсілися на гімнастичні лавки, розставлені в задньому приміщенні театру, та почали озиратися навколо. У тому ж самому приміщенні почали з’являтися й інші учасники того концерту художньої самодіяльності. Тут були й їхні ровесники з інших шкіл, і зовсім маленькі дітлахи, й дорослі. Особливу увагу притягнула в усіх група дівчат у грузинському національному вбранні.
     Георгій Станіславович, підійшовши знову, поклав перед своїми підопічними шість примірників концертної програми.
     — Дивіться та слідкуйте, — сказав Георгій Станіславович, — ваш номер є дев’ятим. Перед виходом до сцени не забудьте зняти свої жакети. А після виступу нікуди не розходьтеся, бо буде спільний вихід наприкінці концерту. А потім треба буде демонтувати нашу апаратуру та відвезти її знову до Палацу піонерів. 
     Хлопці та дівчата почали вчитуватися в текст програми. Третім номером ішов виступ вокального ансамблю з ПТУ № 3 із «Піснею про дружбу» якихось грузинських авторів. 
     Нарешті концерт розпочався. Коли дівчата у довгих грузинських сукнях почали виступати, Павло почав уважно слідкувати за ними з-за лаштунків. Дівчата почали співати якусь дуже красиву пісню грузинською мовою, а Павло тим часом дивився на тих неначе заворожений. Йому так подобалися співи тих дівчат… 
     Потім були ще якісь творчі колективи. Нарешті ведучі концерту оголосили номер у виконанні ансамблю «Романтика». Робітники, що готували сцену до концерту, одразу ж розставили апаратуру. Олена встала за стійку з синтезатором, хлопці взяли в руки електроґітари, а Марійка з Зоєю як солістки встали попереду. Завіса розсунулася. Всі побачили переповнену глядацьку залу. Перед такою великою авдиторією ансамбль «Романтика» ще не виступав. Коли Георгій Станіславович махнув з-за лаштунків рукою, Олена одразу ж натиснула перший акорд, після чого група почала свій виступ. 
     Проспівавши пісню до кінця, хлопці та дівчата поклонилися глядачам, після чого завіса закрилася. Учасники разом з робітниками сцени швиденько занесли апаратуру за лаштунки, після чого на сцену вийшли наступні учасники концерту. 
     — Ви так гарно виступили! — вигукнув Георгій Станіславович. — Перед такою великою авдиторією навіть не розгубилися! Дозвольте, я вас усіх зараз розцілую! Ви просто молодці!
     Підійшовши до кожного учасника ансамблю, Георгій Станіславович поцілував його чи її у щоку. 
     Одержавши похвалу від керівника гурту, Павло одразу ж підбіг до однієї з дівчат у грузинській сукні.
     — Перепрошую, — поцікавився він, — а ви, насправді, знаєте грузинську мову? 
     — Ні, — відповіла дівчина в грузинській сукні. — В нас є лише одна справжня грузинка. Саме вона й принесла нам оцю пісню, переписавши нам текст російськими літерами.
     — А звідки у вас такі гарні сукні? — запитав Павло. — З театру?
     — Ні, — заперечила дівчина, — не з театру.
     — Ви замовили їх в ательє? — продовжив розпитувати Павло.
     — Теж ні.
     — Звідки ж вони? 
     — Ми самі їх пошили, — повідомила дівчина.
     — Самі? — здивувався Павло, ледь отямившись від шоку. — Як це, самі?
     — Ми ж усі навчаємося у третьому ПТУ, — пояснила дівчина. — Ми всі є майбутніми швачками. 
     — Цікаво! — виголосив Павло. — А де та грузинська дівчина, яка вас навчила співати цю пісню. 
     — Тобі її покликати? — запропонувала дівчина.
     — Поклич, будь ласка, — погодився Павло. — Я теж хотів би мати цю пісню.
     — Мзія! — крикнула дівчина. — Тут один хлопець із вокально-інструментального ансамблю хоче тебе щось запитати. Він нашою піснею цікавиться.
     До Павла підійшла чорнява дівчина в такому ж національному вбранні.
     — Павло, — представився їй Павло.
     — А мене звуть Мзія, — відповіла дівчина. — Ти теж бажаєш цю пісню включити до репертуару вашого ансамблю?
     — Мабуть, не цю, — зізнався Павло, — Мабуть, якусь ліричну грузинську пісню.
     — Почекай, — сказала Мзія, — зараз я принесу вам ноти.
     Вона кудись побігла та через кілька хвилин повернулася з нотним збірником. Павло взяв у неї той нотний збірник, проте він повністю був надрукований грузинською мовою. Павло наче заворожений почав роздивлятися незвичні на вигляд літери округлої форми. 
     — Гарно дякую тобі, — сказав Павло, — але я не зможу це прочитати. Я, на жаль, не знаю грузинських літер. І як я знайду якусь ліричну пісню.
     — Я тобі допоможу зорієнтуватися, — пообіцяла Мзія. 
     — Тоді я тебе познайомлю зі своїм ансамблем, — запропонував Павло. — Ходімо!
     Вони удвох підійшли до інших учасників ансамблю «Романтика», які сиділи разом із Георгієм Станіславовичем у якомусь закутку на гімнастичних лавках. 
     — Знайомся, Мзія, — сказав Павло. — Це Георгій Станіславович, керівник нашого ансамблю. А це — наші учасники. Це — Марійка, це — Зоя, це — Олена, а це — Сашко та Василь. А це — Мзія, вона навчається у третьому ПТУ. Цю сукню вона пошила сама.
     — Ґамарджобат! — привітався Василь.
     — А ти що, знаєш грузинську мову? — поцікавилася Мзія. 
     — Ні, — зізнався Василь. — Я просто знаю привітання грузинською мовою.
     — Які гарні у вас сукні! — вигукнув Георгій Станіславович. — Ви просто молодці! 
     — Ми теж хочемо розучити якусь гарну грузинську пісню, — сказав Василь.
     — Чому ти говориш за всіх? — запитав Сашко. — В мене, наприклад, такого бажання поки що не виникало!
     — Все одно, — сказав Павло, — я б хотів, аби ми всі також заспівали грузинською. Мені дуже подобаються грузинські ліричні пісні, вони такі мелодійні! 
     — Це вже коректніше, — сказав Георгій Станіславович. — Я теж не маю нічого проти.
     — Тільки як ми розучимо грузинською мовою? — стурбовано спитала Зоя. — Ніхто в нас не знає грузинських літер.
     — Я можу вам написати транскрипцію, — сказала Мзія. — Саме так, як я зробила для своїх подруг.
     — Я буду дуже вдячним тобі, — сказав Павло. 
     — Вам позначати всі звуки? — запитала Мзія.
     — Як це, всі звуки? — здивувався Павло.
     — Ну, я мала на увазі специфічні грузинські звуки, — пояснила Мзія. — Ось, наприклад, у слов’янських мовах є лише один звук «т», а у грузинській мові їх два. Той, що позначається літерою, схожою на нуль із гачком, вимовляється з придихом, а та літера, що має вигляд маленької вісімки з великим кільцем, вимовляється з гортанним проривом. Ті, хто не володіє грузинською мовою, цих звуків майже не розрізняють, але грузини їх розрізняють дуже чітко. 
     — Ми, на жаль, їх теж не розрізнятимемо, — сказав Павло.
     — Знову ти говориш за всіх! — зауважила Олена. — Я їх розрізнятиму! Аби навчитися співати англійською мовою, я спеціально займалася з репетитором, який поставив мені англійську вимову. Я думаю, що й із грузинськими звуками я впораюся!
     — Добре, — погодилася Мзія. — Коли вам усе це принести?
     — Наступна репетиція в нас у Палаці піонерів дванадцятого числа у дванадцятому кабінеті, — відповів Павло. 
     — У неділю? — здивувалася Мзія.
     — Так ми ж цієї неділі займаємося за п’ятницю, — пояснив Павло.
     — Ах, так, — схопилася Мзія. — А я й забула! Отже, я вам принесу кілька гарних грузинських пісень, а ви собі вже виберете. А я вам тоді перепишу слова російськими літерами. 
     — Ми будемо дуже вдячні тобі, Мзія, — сказав Георгій Станіславович. 
     — До речі, — поцікавився Павло, — як вам дозволили співати грузинською? 
     — А чому б не дозволити? — здивовано відповіла Мзія. — Я пояснила, про що ця пісня, переклала кожен рядок — і нам одразу ж дозволили.
     — А нам чомусь співати англійською не дозволяють, — поскаржився Пав-ло. — Хоча тих, хто володіє англійською, набагато більше, ніж тих, хто володіє грузинською.
     — Напевно тому, — висловила своє припущення Мзія, — що грузинською мовою розмовляють у братній союзній республіці, а англійською розмовляє імовірний противник. 
     — Якщо нам не дозволяють співати англійською, ми заспіваємо грузинською! — виголосила Олена. 
     — А ви, до речі, навіть не підозрюючи, співали вірменську пісню, — зазначила Мзія. — Бо то є Георгій Мовсесян, який пише для Вахтанґа Кікабідзе.
     — Ми це знаємо, — сказав Сашко. — Нам одразу сподобалася ця мелодія.
     — Усе, — сказала Мзія, — мені, на жаль, вже треба бігти. Отже, я до вас приходжу в неділю. О котрій годині ви збираєтеся? 
     — О сімнадцятій, — відповів Георгій Станіславович.
     — Тоді до неділі, — вигукнула Мзія. — А зараз я побігла до своїх подруг. 
     Нарешті концерт скінчився. Усі учасники знову вийшли на сцену, взявшись за руки, а якийсь артист із філармонії співав у цей час з авансцени відому пісню Левка Дутківського: 
Пусть кружится шар земной 
В час дневной и в час ночной, 
И под самым мирным Солнцем,  
И под мирною Луной. 
Пусть повсюду детский смех 
Вечно радует нас всех. 
Пусть встает и засыпает 
С новой песней человек…
     Коли спільний виступ закінчився, Марійка одразу ж зняла з голови обидва банти, миттєво сховавши їх у кишені своєї джинсової куртки, після чого вона причесала своє довге розпущене волосся. Так само зробила й Зоя, а потім — і Олена. 
     — Я цілком можу вас, дівчата, зрозуміти, — зізнався Георгій Станіславович. — Бачу, як ви ненавидите ці банти! Але нічого не можу при цьому зробити, бо це начальство нагорі вимагає, аби ви виступали з бантами. 
     — А чому дівчатам у грузинських сукнях дозволили виступати без бантів? — здивовано спитала Зоя.
     — По-перше, вони вже не школярки, — пояснив Георгій Станіславович. — По-друге, вони виступали у грузинському національному вбранні. А, по-третє, бачите, які накидки в них на головах? Куди ще банти чіпляти?
     Нарешті близько п’ятнадцятої години — коли в парку вже стало тихо — до службового входу літнього театру під’їхав той самий автобус «від ритуальної служби». Завантаживши в нього все обладнання, хлопці та дівчата та поїхали назад до Палацу піонерів. Двері палацу були запечатані пластиліновою пломбою. Зірвавши пломбу, Георгій Станіславович відчинив ті вхідні двері власним ключем. Коли всю апаратуру було занесено назад у студію, Георгій Станіславович знову зачинив вхідні двері, після чого знову запечатав їх, діставши з кишені печатку. 
     — Ну що, — сказав усім Георгій Станіславович після цього. — Всім іще раз велика подяка за гарний виступ! Іще раз вітаю всіх зі святом великої перемоги, бажаю всього найкращого та до зустрічі в неділю!
     — До побачення! — вигукнули всі хлопці та дівчата, після чого вони розійшлися по домівках.
     — Марійко, — сказав Василь, — нащо нам зараз іти задвірками? Ходімо центральними вулицями, а заодно подивимося на святкове вбрання.
     — Ходімо, якщо ти не зголоднів, — погодилася Марійка. 
     Надворі було вже по-літньому спекотно, тому Василь та Марійка тримали свої жакети в руках, лишившись тільки в білих сорочках із синіми краватками. Марійка, знявши бант та розпустивши своє волосся, одразу ж подорослішала, перетворившись зі школярки на шляхетну панянку. 
     Вузенькою вулицею Щорса вони вийшли на вулицю Леніна та через Центральну площу пішли вулицею Кобилянської, розглядаючи все навколо. 
     — Зайдемо до кафе? — запропонував Василь.
     — Ходімо, — погодилася Марійка.
     Вони зайшли до імпровізованого вуличного кафе, яке було організовано спеціально на день свята просто неба посеред вулиці Кобилянської. 
     — Два бутерброди з ковбасою та дві пляшки «Байкалу», — сказав Павло, підійшовши до продавщиці.
     Розрахувавшись із продавщицею, Павло спочатку поніс бутерброди на картонних одноразових тарілках до Марійки, яка вже встигла зайняти місце за столиком, а потім пішов за пляшками та такими ж одноразовими картонними кухликами. Сидячи за столиком, Марійка та Василь розглядали по-святковому одягнену публіку. Хвилин через сорок вони піднялися та пішли додому. Спустившись вулицею Челюскінців, а потім вулицею Саксаганського, вони вийшли до провулку Калініна. Василь пройшов разом із Марійкою весь той провулок, а коли увійшов до Марійчиного під’їзду, простився з Марійкою на майданчику першого поверху. Марійка побігла сходинками вгору до свого помешкання, а Василь пішов до себе.
     Коли Марійка увійшла до помешкання, всі її близькі родичі вже були у зборі. 
     — Марійко, — звернувся до неї Степан Вікторович. — А ми всі тебе бачили. Ми всі були на цьому концерті. Ваш ансамбль дуже гарно виступив. 
     — Ходімо, Марійко, до святкового столу, — запропонувала Оксана Романівна. — Ми всі зголодніли, чекаючи на тебе!
     Вони всі сіли за святковий стіл та почали вітати один одного з ювілеєм перемоги та дивитися святкову телевізійну програму. А пізно ввечері Марійка відкрила свій заповітний щоденник та залишила там черговий запис:
     «Сьогодні четвер, дев’ятого травня 1985 року. Сьогодні вся країна відзначає велике свято — сорокаріччя великої Перемоги над фашистською Німеччиною. Сьогодні наш ансамбль виступав у парку Калініна у літньому театрі. Виявляється, що тато з мамою, а також мої брати теж були в парку на тому концерті. А я їх навіть і не бачила». 

     Десятого травня теж був вихідний день. 
     Вранці Антін почав виконувати завдання з креслення. Треба було накреслити план якогось будинку, котрий виглядав наче якась хатинка, де було лише чотири приміщення та не було ніяких зручностей. Креслив він до половини на дванадцяту, а потім він увімкнув телевізор, аби подивитися «Ранкову пошту», яка мала розпочатися за чверть до дванадцятої години. Проте ніякої «Ранкової пошти» не було. Антін подивився програму на тиждень, яка була надрукована в ґазеті «Правда Украины». Раптом він помітив, що «Ранкова пошта» вже була рівно об одинадцятій годині.
     — Прокляття! — поскаржився Антін. — «Ранкову пошту» пропустив через те, що вона була на сорок п’ять хвилин раніше.
     — Ну та й що? — сказала Валентина Дмитрівна. — То не є така страшна трагедія.
     — Але ж я цей випуск так хотів подивитися! — виголосив Антін. — І чому я заздалегідь не подивився у програму телепередач!
     — Йой, яка страшна трагедія! — вигукнула Валентина Дмитрівна іронічним тоном. — «Ранкової пошти» не подивився!
     — Перестань знущатися! — крикнув Антін. — Я забув подивитися, коли буде ця передача, а ти починаєш іронізувати!
     — Ну це ж треба так вбиватися! — не переставала піддражнювати Валентина Дмитрівна. — «Ранкову пошту» не подивився.
     — Я останній раз кажу, припини, будь ласка! — попросив Антін. — Нащо ти мене подразнюєш?
     — Я не подразнюю, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Але мені просто смішно! «Ранкову пошту» не подивився!
     — Припини! — крикнув Антін.
     — «Ранкової пошти» не подивився! — продовжувала повторювати Валентина Дмитрівна. — Хоч би комусь сказати!
     — Я ще раз прошу тебе, припини, будь ласка! — вигукнув Антін більш наполегливим тоном. 
     — Не припиню! — заявила Валентина Дмитрівна. — «Ранкової пошти» не подивився!
     — Прошу тебе останній раз, — крикнув Антін. — будь ласка, заспокойся!
     — «Ранкової пошти» не подивився! — продовжувала Валентина Дмитрівна повторювати наче папуга. — «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився!
     — Годі! — крикнув Антін
     Він кинув з усієї сили авторучку, що лежала на столі. Ручка одразу ж розбилася вщент, залишивши велику чорнильну пляму на паркеті.
     «Ранкової пошти» не подивився! — повторювала Валентина Дмитрівна знов і знов. — «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився!
     — Та припини ти знущатися наді мною! — крикнув Антін іще голосніше. — Я втомився від цих моральних знущань! Припини, інакше я за себе не відповідаю!
     — Ти мене шантажуєш? — запитала Валентина Дмитрівна менторським тоном. — Не подивився «Ранкової пошти», а я винувата? Я тобі постійно про це нагадуватиму! «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився!
     Узявши якусь книжку, що лежала на столі, Антін з усієї сили кинув її на підлогу. Книжка одразу ж випала з твердого переплету та миттєво потрапила прямісінько в чорнильну калюжу.
     — А якби то була бібліотечна? — спитала Валентина Дмитрівна. — Або ти припиняєш психувати, або я не знаю, що зараз буде!
     — А ти кінчай мене цькувати! — вигукнув Антін. 
     — А я тебе й не цькую, — цинічно відповіла Валентина Дмитрівна. — Мені просто смішно, що ти не подивився «Ранкової пошти», а тепер саме через це психуєш!
     — Я психуватиму доти, доки ти не припиниш мене цькувати! — заявив Антін. — Іди геть, дай мені заспокоїтися!
     — Не дам! — сказала Валентина Дмитрівна. — Якщо я піду, ти щось тут зробиш!
     — Я скоріше зроблю це, якщо ти від мене не відстанеш! — голосно викрикнув Антін. — Відчепися! 
     — Не відчеплюся! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився!
     Схопивши свої малюнки з виглядами уявлених міст Антін та одразу ж розірвав їх на дрібні шматочки. А потім кинув оті шматочки Валентині Дмитрівні в обличчя.
     — «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився! — продовжувала твердити Валентина Дмитрівна, наче знущаючись над своїм сином. — «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився!
     — Замовкни! — крикнув Антін з усієї сили.
     — «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився! — наче папуга продовжувала повторювати Валентина Дмитрівна. «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився!
     Підбігши до тумбочки, Антін відкрив горішню шухлядку, витягнув звідти інші свої малюнки, які він робив, аби позбутися нав’язливої атмосфери тридцятих років, та теж розірвав їх усі на дрібненькі шматочки.
     — «Ранкової пошти» не подивився! «Ранкової пошти» не подивився! — продовжувала Валентина Дмитрівна.
     Антін витягнув із тієї ж шухлядки якусь рекламну брошуру, котру Валентина Дмитрівна привезла з НДР. 
     — Ах, так? — крикнула Валентина Дмитрівна. — Ти вже знищуєш те, що я привезла?
     — Так, — істерично крикнув Антін, вдаривши себе п’ястуком по голові.
     — Антоне! — перелякано вигукнула Валентина Дмитрівна. — Що з тобою?
     — Ти й сама чудово знаєш! — заявив Антін та почав бити себе п’ястуком по голові, по плечах, по грудях.
     — Ти хочеш стати дебілом? — суворо запитала Валентина Дмитрівна. — Заспокойся! 
     — Ти сама мене роздратувала, — пояснив Антін, вдаривши себе п’ястуком по голові ще раз кілька разів з усієї сили, — а тепер закликаєш, аби я заспокоївся! Ні, не заспокоюсь! 
     Повалившись на підлогу, Антін почав з усієї сили колотити себе п’ястуком по голові та голосно кричати. Валентина Дмитрівна одразу ж кинулася до Антона, схопила його та міцно його обійняла, ніжно погладивши його голову кілька разів.
     — Пробач, Антоне! — виголосила Валентина Дмитрівна. — Я більше не буду так іронізувати.
     — Ну як ти могла дійти до такого? — запитав Антін, заспокоївшись. — Хто тебе за язик тягнув?
     — Я просто здивувалася, що ти так переживаєш через те, що ти не подивився улюбленої телепередачі.
     — Я вже й забув, через що я переживав, — пояснив Антін. — Але як ти могла так наді мною знущатися! Я ж запросто міг вбити себе, бо я в такому збудженому стані просто себе не контролюю.
     — Я злякалася твоїх слів, — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Я боюся, що ти в такому стані себе не контролюєш. 
     — Не доводи мене до такого стану, — заявив Антін. — Тоді все буде гаразд. 
     — Пробач іще раз, — сказала Валентина Дмитрівна.
     — Ну як я зараз піду до Олесі? — виголосив Антін. 
     — До якої Олесі? — поцікавилася Валентина Дмитрівна.
     — До Олесі Денисенко, — уточнив Антін. — Я разом із нею виконую завдання з фізичного практикуму.
     — А ти з нею домовлявся? — спитала Валентина Дмитрівна. 
     — Так, — підтвердив Антін. — На другу годину. 
     — Гаразд, — сказала Валентина Дмитрівна. — Якщо тобі треба йти до Олесі, йди. А свої синці примочи холодною водою. 
     Узявши трохи вати, Антін підставив її під цівку холодної води та приклав цю вату до місця, по котрому він вдарив найсильніше за все. 
     Трохи заспокоївшись, він одягнувся та пішов до своєї однокласниці, що мешкала неподалік, на вулиці Челюскінців. Увійшовши в під’їзд, Антін піднявся на третій поверх та подзвонив у двері. Олеся у короткому вельветовому халаті та відкритих капцях типу сабо на високій платформі відчинила Антонові двері. 
     — Привіт, Олесю! — сказав Антін.
     — Привіт, Антоне, — відповіла Олеся. — Заходь!
     Антін зайшов.
     — Проходь сюди, у вітальню, — сказала Олеся.
     Антін пройшов до вітальні. Одразу ж йому кинулася в очі велика кількість антикварних речей у кімнаті. Уся вітальня була обставлена старовинними меблями. А на стінці висіла величезна старовинна ґравюра у розкішній різній рамці.
     — Яка чудова ґравюра! — вигукнув Антін. 
     — То не ґравюра, — пояснила Олеся. — То є графічна робота. 
     — Що ти маєш на увазі під цим? — спитав Антін. 
     — То є малюнок тушшю та пером, — відповіла Олеся.
     — А виглядає наче ґравюра! — здивовано сказав Антін.
     Він підійшов до малюнку ближче. Внизу був якийсь напис польською мовою.
     — Звідки у вас усе це? — поцікавився Антін.
     — Моєму дідусеві у сорок сьомому році дали це помешкання, — пояснила Олеся. — Адже він служив у міліції. Отже його сюди направили з Харкова та дали це помешкання. 
     — Разом із меблями? — спитав Антін.
     — Так, — відповіла Олеся. — Разом з усією цією обстановкою, яка за сорок років майже не змінилася, якщо не вважати телевізор та іншу сучасну побутову техніку… Тоді було дуже багато порожніх помешкань. 
     — Цікаво, — сказав Антін. — А куди поділися мешканці цієї квартири?
     — Напевно, втекли до Румунії, — відповіла Олеся. 
     — А, може, й не втекли, — припустив Антін.
     — Ми, на жаль, нічого про них не знаємо, — сказала Олеся. — Але мені покійний дідусь розповідав, що тоді, одразу після війни, в Чернівцях було дуже багато кинутих порожніх квартир. Можна було собі вибирати будь-яку. І навіть меблі не треба було купувати, бо в тих помешканнях було все — і меблі, і посуд, і постільна білизна, й навіть запаси цукру, борошна та різних круп. Мій дідусь чомусь вибрав оцю. 
     Після цього Олеся та Антін сіли за такий самий антикварний дубовий круглий стіл усередині кімнати та почали розбирати завдання з фізичного практикуму.

     Свята скінчилися, настали будні. Усі поступово поверталися до робочого ритму. Попереду на всіх чекав довгий восьмиденний робочий тиждень, адже в неділю, дванадцятого травня, мав бути робочий день замість п’ятниці. Проте вранці того дня ніхто навіть не міг подумати, що могло статися далі. А сталося таке, про що навіть неможливо було подумати. 
     Почалося все з того, що Барбарисов прийшов на заняття з якимось дуже цікавим папірцем. 
     — Люди, слухайте, що я скажу! — крикнув Барбарисов перед першим уроком, поклавши той цікавий папірець на одну з парт. — Дивіться на це! Дивіться, що я приніс!
     Усі учні 8-В класу кинулися дивитися на той папірець.
     — То є програма змагань із мотокросу, — пояснив Барбарисов. — Об одинадцятій годині розпочинається відкриття, а далі будуть змагання. Там будуть учасники з Болгарії, НДР, Австрії, Польщі, Фінляндії, Швеції. В нас є шанси туди потрапити!
     — Як потрапити? — здивовано спитав Столяров. — Там, напевно, дуже дорогі квитки.
     — Ні, не дуже, — відповів Барбарисов. — Тому я пропоную всім після першого уроку піти на мотокрос. 
     — Гаразд! — вигукнула Стрельцова. — Після першого уроку всі зриваємося на мотокрос!
     — Зриваємося! — погодився Раш. 
     — Але ніхто не повинен залишатися у школі! — заявила Калашникова. — Якщо всі тікаємо — так усі!
     Перший урок пройшов без ексцесів. Але як тільки він скінчився, одразу ж після того сталося таке, що шокувало потім усю школу.
     — А тепер усі — на подвір’я! —дав команду Барбарисов одразу ж після того, як учитель залишив класне приміщення.
     Весь клас, неначе єдине стадо, підкорився команді Барбарисова та попрямував на шкільне подвір’я.
     — Ніхто не залишився у школі? — поцікавився Барбарисов.
     — Та ніби всі тут, — сказала Калашникова.
     — І Ковальов теж? — спитав Барбарисов. — Бо від цього лажиста все що завгодно можна очікувати. 
     — Не турбуйся, Барбарисе, — заспокоїв Уманський. — Ковальов теж тут!
     — Молодець, Ковальов! — вигукнув Барбарисов. — Підтримуєш весь клас!
     Поки дзвоник на другий урок не пролунав, весь клас вирушив за межі шкільного подвір’я, попрямувавши вниз вулицею Крала Маркса. Проте коли всі перетнули вулицю Кобилянської, Ковальов одразу ж подумав про втечу. Проходячи повз під’їзди будинків напроти дитячої поліклініки, Ковальов пірнув в один із тих під’їздів. Увійшовши всередину того під’їзду, Ковальов попрямував далі до виходу на подвір’я. Те подвір’я було прохідним, отже, вийшовши на нього, можна було пройти іншими під’їздами на вулицю Кобилянської та потаємно від усіх повернутися до школи. На превеликий жаль, вихід у подвір’я виявився зачиненим. Почекавши трохи, поки клас не відійде якомога далі від того під’їзду, Ковальов, вибігши з під’їзду, побіг прямо до школи. 
     — Ковальов утік! — несподівано вигукнула Лотяну.
     Барбарисов одразу ж побіг слідом за Ковальовим, наздогнав його та, вчепившись своєю долонею в шию Ковальова, потягнув його назад до всього класу.
     — Ти вирішив знову відокремитися? — пробуркотів Барбарисов. 
     — Я не бажаю йти разом із вами, — відповів Ковальов. — Ану, відчепися!
     — До школи ти, все одно, не підеш! — вигукнув Барбарисов. — Ми тебе нікуди не відпустимо! Ти завжди будеш разом з усім колективом! І спробуй тільки ще раз зірватися — ми тебе покажемо як слід!
     Барбарисов почав штовхати Ковальова перед собою, поки вони не дійшли до решти класу. 
     — Ось, — заявив він, — дивіться за цим лажистом і не допустіть, аби він іще раз утік!
     Весь клас попрямував вниз вулицею Карла Маркса в бік вулиці Руської. А Ковальов тим часом шукав, у який під’їзд йому б іще пірнути, проте тепер це робити було не так вже й просто: весь клас пильно слідкував, аби Ковальов нікуди не втік. 
     Усі пішли далі вулицею Руською, обговорюючи подробиці того мотокросу. Біля тролейбусної зупинки «Вулиця Фастівська» учні зайшли на якийсь дитячий майданчик та сіли, аби перепочити. Проте навіть тут Ковальов усе ніяк не лишав думку, аби повернутися назад. І ось той момент настав: коли всі вже так далеко відійшли від школи, контроль за Ковальовим дещо послабився, адже всі були впевнені, що до школи він вже не повернеться. Проте сам Ковальов так не вважав: він усе ще прагнув повернутися назад до школи в будь-якому разі. 
     Піднявшись із лавок, хлопці та дівчата попрямували далі. Антін теж піднявся з лавки, роблячи вигляд, ніби він щось шукає у своєму портфелі. Коли однокласники відійшли на солідну відстань, Антін спокійно вирушив у зворотному напрямку. 
     Проходячи повз одну з тролейбусних зупинок, Антін побачив якогось хлопця і коротких джинсових шортах та у шкіряній куртці. Хлопець, мабуть, був лише на кілька місяців молодше за Антона, але його шорти були настільки короткими… 
     — Чому йому так можна ходити, а мені — ні? — подумав Антін. — Ой, якби я був хоча б на один рік молодшим, я б теж зараз ходив у шортах у вільний від школи час. 
     Коли Антін міг так ходити, він не хотів так ходити, бо бажав виглядати дорослішим. Проте коли йому раптом дуже захотілося походити в шортах, ніхто вже так не ходив, адже традиція, що вкорінилася, не дозволяла носити шорти після того, як тобі виповниться чотирнадцять років.
     Іще раз із заздрістю подивившись на хлопця в шортах, Антін пішов далі. 
     Із вулиці Руської він повернув на Шевченка та пішов у напрямку вулиці Кобилянської. 
     Коли Антін повернувся до школи, вже кінчалася велика перерва після другого уроку. Наступним уроком мав бути урок біології. Антін одразу ж пішов до кабінету біології. Кабінет був порожнім. Зайшовши до нього, Антін сів на своє місце. Через хвилину після того, як пролунав дзвоник, до класу зайшла Орися Данилівна Михальчик, вчителька біології, яка нещодавно повернулася з декретної відпустки. Антін одразу ж піднявся зі свого місця.
     — Добрий день, — сказав Антін.
     — Доброго дня, Антоне, — відповіла Орися Данилівна. — А де весь клас?
     — Утік на мотокрос, — відповів Антін. 
     — А ти чому не з ними? — поцікавилася Орися Данилівна.
     — Я не хотів іти, — пояснив Антін, — тому я й повернувся.
     — А чи варто було вертатися? — скептично висловилася Орися Данилівна. — Якщо весь клас пішов з уроків, тобі не треба було повертатися.
     — А якби хтось іще повернувся? — поставив Антін питання у відповідь. — Тоді б йому нічого, а мене б покарали за порушення дисципліни.
     — Так ти, виходить, саме покарань більш за все боїшся? — дійшла висновку Орися Данилівна. 
     — Так, — зізнався Антін. 
     — А якби ти був зараз з усім класом, то нічого тобі б не було, — пояснила Орися Данилівна. — А так їх покарають, а тебе — ні. Уяви собі, як після цього всі однокласники дивитимуться на тебе, як вони всі потім до тебе ставитимуться. А тобі з ними ще два роки навчатися. Адже ти прагнеш лишитися в дев’ятому класі, а не піти до ПТУ, чи не так?
     — Так, — підтвердив Антін.
     — Так ось, я тобі раджу нікому не казати про своє повернення, — запропонувала Орися Данилівна. — А зараз, якщо в тебе нема ніяких запитань щодо матеріалу сьогоднішнього уроку, то допоможи мені, будь ласка, відсортувати наочні посібники в цій шафі. Бо в ній давно вже не робили порядок, отже там усе перемішано. Принаймні твоє повернення до школи не буде марним. 
     — Добре, — погодився Антін. — Я все приберу, все зроблю як слід. 
     Разом з Орисею Данилівною впродовж сорока п’яти хвилин Антін усе розклав по місцях, залишившись після цього дуже задоволеним своєю роботою.
     Пролунав дзвоник з уроку. Попрощавшись із Орисею Данилівною, Антін вийшов до коридору. І тут він зустрів Миронючку.
     — Антоне! — гнівно прошипіла Аліса Сергіївна. — Де ти ходиш? Де весь клас! Чому Наталя Михайлівна прийшла до вчительської зі сльозами на очах та поскаржилася на те, що всі кудись утекли? Куди пішов весь клас?
     — На мотокрос, — відповів Антін. — У Барбарисова було запрошення.
     — Запрошення, мабуть, і було, — пояснила Миронючка. — Але не було квитків. Ти уявляєш, які там дорогі квитки? Навіть якщо ще була така можливість придбати їх при вході — все одно, звідки в учнів восьмого класу такі гроші?
     — Барбарисов заявив, буцімто там не потрібні квитки, — повідомив Антін. — Інакше б вони не пішли. 
     — А чому ти пішов разом із ними? — запитала Аліса Сергіївна ще більш гнівним тоном.
     — Бо вони мене примусили піти, — відповів Антін. — Я не хотів, але вони мене потягли силоміць.
     — Хто це, «вони»? — поцікавилася Аліса Сергіївна. 
     — Весь клас, — пояснив Антін.
     — Прямо так, усі тридцять осіб? — здивувалася Миронючка. — Не повірю! Щоб увесь клас так силоміць потягнув тебе на якийсь мотокрос? Абсурд! Ти комсомолець, чи хто? Чому ти допустив, аби весь клас утік? 
     — А що я міг зробити сам? — пояснив Антін. — Що я міг зробити один проти цілого класу?
     — Як що? — пробуркотіла Миронючка. — Тобі треба було лишитися у класі та заявити, що ти нікуди не йдеш. Тобі треба було без усілякого йти на урок та й усе.
     — Але ж мене всі силоміць потягли, — почав виправдовуватися Антін.
     — Тобі треба було чинити опір, влаштувати гучний шум, нарешті, — відповіла Аліса Сергіївна. — А так виходить, що ти є співучасником зриву занять. Коли ти повернувся назад?
     — На великій перерві, — повідомив Антін.
     — Брешеш! — крикнула Миронючка. — Ти прийшов під кінець третього уроку.
     — Ні, — заявив Антін. — Я був зараз на уроці біології. Орися Данилівна може це підтвердити. 
     — Все одно, я не ухвалюю твій вчинок, — виголосила Аліса Сергіївна. — Якщо ти допустив, аби весь клас утік, тобі цього просто самому так хотілося. Тобі хотілося бути присутнім на занятті наодинці з учителями — аби показати, начебто: «Дивіться, який я розумний: весь клас утік, а я ось тут сиджу!». Я тебе знаю, Антоне.
     — При всьому моєму бажанні я не міг зупинити весь клас, — ще раз повторив Антін. — Це було неможливо. Вони мені загрожували та потягли силоміць. На вулиці Карла Маркса я спробував від них утекти, проте Барбарисов побіг за мною, наздогнав мене, схопив за руки та потягнув разом з усім класом. Тільки тоді, коли мені на Руській вдалося від них відчепитися — допіру тоді я зміг повернутися. 
     — Я всім батькам вже зателефонувала, — сказала Миронючка. — Всім вже сказала про цю втечу. І з твоєю бабусею я теж вже розмовляла. Для неї це було шоком.
     — Я уявляю, — погодився Антін.
     — Так ось, піди зараз додому та заспокой її, — порадила Аліса Сергіївна. 
     — А як тоді наступні уроки? — запитав Антін.
     — Які там вже уроки? — здивувалася Аліса Сергіївна. — Уроки всі зірвані. 
     Наступним уроком мав бути урок фізики. Антін пішов до одинадцятого кабінету. Раптом він почув, як вчителька математики Ганна Казимирівна Войнаровська, що відрізнялася непомірною жорсткістю та паличною дисципліною на своїх уроках, обговорювала той інцидент із завучкою Вірою Миколаївною Пушкіною.
     — Уявіть собі, — казала вона, — весь 8-В клас утік на мотокрос і лише Ковальов повернувся назад. 
     Зайшовши до кабінету, Антін почав чекати на Миколу Миколайовича. Коли пролунав дзвоник, Микола Миколайович зайшов до класу.
     — Ковальов, — звернувся він до Антона, — я про все знаю. Нащо тобі самому сидіти на цьому уроці? Іди додому, а завтра ми всі розберемося, хто був ініціатором цього зриву. Я впевнений, що йому за це не поздоровиться… Іди, будь ласка, додому.
     — Дякую, якщо Ви мене відпускаєте, — відповів Антін. — До побачення!
     — До побачення, Антоне! — відповів Микола Миколайович. — Готуйся до наступного заняття.
     Антін вийшов із кабінету та пішов додому.
     Прийшовши додому, Антін подзвонив у двері, бо ще не мав своїх власних ключів.
     — Де ти зараз мусиш бути? — суворо запитала Антона Клавдія Петрівна, відчинивши двері. — Де ти блукаєш?
     — Я був у школі, — відповів Антін.
     — Брешеш! — різко обірвала Клавдія Петрівна, голосно крикнувши на все подвір’я. — Мені щойно зателефонувала Аліса Сергіївна та заявила: «Дайте Антонові хороший прочухан, аби він назавжди забув, що таке прогулювати заняття!». Де ти був?
     — А я щойно від Аліси Сергіївни, — відповів Антін. — В нас весь клас утік на мотокрос, а я повернувся до школи. А ти нащо так голосно кричиш на ціле подвір’я?
     — Аби всі сусіди знали, який ти хуліган! — пояснила Клавдія Петрівна. 
     — Я не хуліган, а жертва, — заперечив Антін. — Мене силоміць потягли, а я ледве вирвався та втік назад до школи. Отже, нема чого виносити сміття з хатини! Я єдиний, хто повернувся. Мені ще треба подякувати за те, що я відірвався від усього класу та повернувся до школи. 
     — Гаразд, — сказала Клавдія Петрівна. — Заходь додому.
     Близько шістнадцятої години додому повернулася Валентина Дмитрівна.
     — Валько, ти знаєш, яка надзвичайна пригода сьогодні сталася з Антоном? — повідомила їй Клавдія Петрівна.
     — Не знаю, мамо, — відповіла Валентина Дмитрівна, нічого не підозрюючи. — Щось серйозне?
     — Весь клас утік на мотокрос, — пояснила Клавдія Петрівна.
     — І Антін теж утік? — здивовано запитала Валентина Дмитрівна. 
     — Утік, а потім повернувся до школи, — повідомила Клавдія Петрівна. — Аліса Сергіївна до нас зателефонувала та сказала, аби ми Антонові дали хороший прочухан. А потім Антін з’явився та сказав, що він повернувся до школи та був на всіх уроках. 
     — Не треба було повертатися, — заявила Валентина Дмитрівна.
     — Чому це, не треба? — здивовано поцікавилася Клавдія Петрівна.
     — Бо він ось таким чином підставив весь свій клас, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Тепер уявляєш, що може статися, якщо весь клас ополчиться проти Антона. 
     — Він правильно зробив, що повернувся, — заявила Клавдія Петрівна. — Бо це була б для нас усіх така ганьба, якби Антін разом з усіма порушував би дисципліну. А так він зберіг репутацію нашої сім’ї!
     — Ця примарна репутація може вийти йому боком! — застерегла Валентина Дмитрівна.
     Тут у двері пролунав дзвоник. 
     — Це Олеся Денисенко, — заявив Антін. — Адже ми домовилися, що ми сьогодні разом виконуватимемо завдання з фізичного практикуму. 
     — Пам’ятаю, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Іди, відчиняй.
     Антін пішов відчиняти. Олеся у рожевій бавовняній куртці, короткій джинсовій спідниці та «грецьких» сандаліях на тонких мотузочках, що тягнулися до середини литок, увійшла до помешкання Ковальових.
     — Тобі не холодно ходити майже босоніж? — здивовано спитала Клавдія Петрівна, побачивши таке відкрите взуття. 
     — Ні, — спокійно відповіла Олеся. — Я виводжу таким чином усі зайві біоструми з себе. 
     Олеся пройшла разом з Антоном до маленької кімнати. 
     — Олесю, — звернулася до неї Валентина Дмитрівна. — Що сьогодні таке сталося? Чому у вас сьогодні не було занять у школі?
     — А це Володя Барбарисов запропонував піти на мотокрос.
     — І ви всі пішли? — спитала Валентина Дмитрівна.
     — Так, — погодилася Олеся. 
     — А Антін?
     — Антін теж спочатку разом з нами пішов, — повідомила Олеся. — Проте він кілька разів намагався повернутися до школи, але Володя його весь час ловив та тягнув разом з усіма. Тільки біля вулиці Фастівської йому вдалося втекти.
     — А ви всі куди пішли? — поцікавилася Валентина Дмитрівна.
     — Ми? — перепитала Олеся. — Ми пішли-таки на мотокрос.
     — І що, там не треба було купувати квитків? — здивувалася Валентина Дмитрівна.
     — Квитки продавалися лише на трибуну, звідки проглядалася вся панорама. — пояснила Олеся. — А до стоячих місць вздовж траси всіх пускали без квитків. Звичайно, важко було стояти майже три години, проте ми були всі в захопленні від цього чудового видовища.
     — А ти як гадаєш, — запитала Валентина Дмитрівна, — чи треба було Антонові повертатися до школи? Чи правильно він зробив, коли повернувся?
     — Я так не думаю, — висловила свою думку Олеся. — Якщо всі пішли геть, отже й Антонові не треба було підставляти всіх. 
     — Я так теж гадаю, — погодилася Валентина Дмитрівна. — А так він тільки підставив весь свій клас. 

     Звістка про надзвичайну пригоду в 8-В класі розлетілася по всій школі зі швидкістю пожежі в евкаліптовому лісі. Обговорювали цю новину й у паралельному 8-Б класі. 
     — І хто таке міг влаштувати? — питали всі один одного.
     — Та це, напевно, Барбарисов зробив, — припустив хтось.
     Інцидент із 8-В класом продовжували обговорювати й на репетиції ансамблю «Романтика» з художнім керівником ансамблю.
     — Георгію Станіславовичу, — звернувся до нього Сашко Грибулін. — сьогодні в нас у школі в паралельному класі сталася така надзвичайна пригода! 
     — Що таке? — поцікавився Георгій Станіславович. — Із кимось стався якийсь нещасний випадок?
     — Та ні, — заспокоїв Сашко. — Ніяких нещасних випадків, дякувати Богу, не сталося. Просто… ну, як це Вам пояснити?
     Сашко засміявся та не зміг далі говорити.
     — Ви щось жартуєте! — вигукнув Георгій Станіславович.
     — Ні, це серйозно, — заспокоїла Зоя. — Зараз я все поясню… Вибачте, мені теж стає смішно… 
     — Ну що таке? — наполегливо спитав Георгій Станіславович, з нетерпінням очікуючи повідомлення.
     — Справа в тому, — продовжила Зоя, — що… вибачте, мені хочеться зареготати… в нас у школі сьогодні весь паралельний клас утік на мотокрос…
     — Серйозно? — здивовано запитав Георгій Станіславович.
     — Так, — підтвердив Василь. — Весь клас утік, а один учень, який є найслабшим, повернувся. 
     — Найслабший? — перепитав Георгій Станіславович. — У якому розумінні? Він так погано вчиться?
     — Ні, — відповів Василь. — Вчиться він непогано, але найслабкішим він є у фізичному розумінні. Він відсіч нікому не може дати. 
     — Можу уявити, що на того учня чекає, — сказав Георгій Станіславович. — Якщо він таке вчинив, не будучи здатним давати відсіч, то я уявляю, як до нього потім усі ставитимуться. Не заздрю я тому учневі… Добре, продовжимо нашу репетицію. По-перше, я хотів би висловити всім вам подяку за виступ на концерті дев’ятого числа… Ви молодці…
     Тут у двері хтось постукав.
     — Так, так, — відповів Георгій Станіславович. — Увійдіть, будь ласка.
     Двері відчинилися. До студії увійшла Мзія. 
     — Доброго дня всім! — промовила Мзія.
     — Доброго дня! — відповів Георгій Станіславович. 
     — Ви мене пам’ятаєте? — спитала Мзія. — Мене звуть Мзія. Ми зустрічалися під час концерту. Я обіцяла принести вам ноти та слова якої-небудь гарної грузинської пісні.
     Під час концерту Мзія була у грузинському національному вбранні. А тепер на ній була чорна футболка, чорні штани, а чорняве шовкове волосся було розпущеним. Мзія теж не одразу всіх упізнала, адже під час того концерту на всіх дівчатах були по два великих білих банти, а тепер в усіх дівчат волосся було розпущеним. 
     — Дивися, Сашко, — прошепотіла Олена. — Ця дівчина одягнена майже як ти — у твоєму стилі. На ній усе чорне!
     — Заходь, Мзія! — відповів Георгій Станіславович. — Ось тут, у цій студії, ми й тренуємося. 
     Мзія пройшла до Георгія Станіславовича та, діставши з торби кілька нотних збірників, поклала їх на стіл перед Георгієм Станіславовичем. 
     — Я тут вибрала кілька дуже гарних ліричних пісень, — сказала Мзія. — Напевно, вам ці пісні сподобаються. А тексти до цих пісень я переписала кирилицею. 
     Вона відкрила одну з тих пісень. Георгій Станіславович підійшов до піаніно, сів за нього, відкрив кришку та почав награвати мелодію. Коли Георгій Станіславович, розібравшись що до чого, почав грати ту мелодію, Мзія заспівала. 
     — Як вам усім ця пісня? — поцікавилася вона в учасників колективу по закінченню свого виступу.
     — Дуже гарна! — відповіла Зоя.
     — Мені грузинські пісні дуже подобаються, — додав Павло.
     — Грузинські пісні дуже красиві та мелодійні, — підтвердив Георгій Станіславович. — І дуже добре буде, якщо ми теж їх виконуватимемо. 
     Мзія проспівала ще кілька пісень, а Георгій Станіславович награвав їхні мелодії на фортепіано. Після недовгих сперечань усі нарешті обрали пісню, що сподобалася всім більш за все. Потім усі сіли за один стіл та почали переписувати ноти та текст грузинською мовою, переписаний кирилицею.
     — А про що хоч ця пісня? — поцікавився Георгій Станіславович. — Адже ми повинні знати, що ми співатимемо. Бо якщо це про любов, то нашим хлопцям та дівчатам іще рано співати про любов. Їм усім лише по п’ятнадцять років, а декому навіть і п’ятнадцяти ще нема.
     — Це пісня не про любов, — запевнила Мзія. — Вона просто про весну, про пробудження природи після зими.
     — А ти можеш перекласти кожен рядок? — запитав Георгій Станіславович.
     — Без проблем, — відповіла Мзія. 
      Узяіши свій аркуш, вона почала читати вголос рядок за рядком спочатку мовою ориґіналу, акуратно та чітко вимовляючи всі специфічні гортанні звуки, а потім дослівно все переклала — рядок за рядком.
     — Добре, — ухвалив Георгій Станіславович. — Така пісня нам підійде. 
     Усі почали переписувати ноти та текст. 
     — Мзія, — звернувся до неї Георгій Станіславович, — а правда, що ти сама пошила ту грузинську національну сукню?
     — Так, — підтвердила Мзія. — Ми повністю самі підготували той номер. І сукні ми самі пошили. Адже пошиття одягу — то є наш фах.
     — Молодці ви, дівчата, такий гарний номер підготували! — виголосив Георгій Станіславович. — До речі, ти особисто хочеш працювати в ательє, чи на фабриці?
     — Нас готують для роботи в ательє мод, — пояснила Мзія. — Для роботи на фабриках готують в інших ПТУ, а наше училище готує кадри для служби побуту. 
     — Зрозуміло, — сказав Георгій Станіславович. 
     — А, взагалі-то, — додала Мзія, — я хотіла того року вступати до університету, проте не пройшла за конкурсом. Я вирішила піти до ПТУ. Отже, якщо я закінчу ПТУ з відзнакою, я зможу знову вступати до університету. А ні — тоді доведеться тільки через два роки, бо треба спочатку в такому разі після навчання в ПТУ відпрацювати два роки на виробництві. 
     — А до якого факультету, якщо то не є секретом? — поцікавилася Марійка.
     — До математичного, — відповіла Мзія.
     — До математичного? — перепитала Марійка. — Мій тато, до речі, працює на математичному факультеті.
     — Бачиш, яким тісним є світ! — заявила Мзія. 
     — А як ти опинилася в Чернівцях? — запитав Георгій Станіславович. 
     — У мене батько є військовослужбовцем, — повідомила Мзія. — Його направили служити сюди — ось так ми й опинилися тут. Ми мешкаємо в кінці вулиці Тельмана.
     — У військовому містечку? — уточнив Георгій Станіславович.
     — Так, Ви маєте рацію, — підтвердила Мзія. 
     — А як тобі Чернівці? — поцікавилася Олена.
     — Дуже чудове місто! — вигукнула Мзія. — Це неначе Ленінград у мініатюрі!
     — Мзія, — звернулася до неї Марійка. — Я поговорю з моїм татом. Я, звичайно, нічого не можу тобі обіцяти, але якщо ти прагнеш вступити до матфаку, то я спробую його запитати… Мабуть чимось він і зможе тобі допомогти.
     — Я буду тобі дуже вдячна, — відповіла Мзія. 
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні неділя, 12 травня 1985 року. До нас на репетицію сьогодні приходила Мзія, з якою ми познайомилися дев’ятого травня на концерті в літньому театрі. Павло запропонував нам усім співати грузинською мовою. Отже, я теж учитиму слова грузинської пісні. Яка складна мова! Одна вимова чого варта! Але як красиво це звучить!».

     Четверта чверть потихеньку підходила до кінця. До початку випускних іспитів за восьмий клас лишалося зовсім небагато — якихось два тижні. З математики — як з алґебри, так і з геометрії, — майже весь матеріал за восьмий клас було вже майже пройдено. З алґебри лишалася тільки одна невеличка тема — алґоритми. Проте в тому році темі алґоритмів приділили неабияку увагу — і ось чому. 
     У квітні того року було прийнято постанову про запровадження у шкільній програмі предмету «Основи інформатики та обчислювальної техніки». Радянське керівництво нарешті усвідомило, що в Радянському Союзі мало місце серйозне відставання в галузі комп’ютеризації. Адже до того часу комп’ютерну грамотність принципово не бажали прививати школярам — буцімто вона засмічуватиме голови школярів непотрібною інформацією. Була навіть така стаття: «Обережно, комп’ютери!». А потім хтось інший почав доводити діаметрально протилежне — ніби комп’ютерна грамотність не лише не зашкодить сучасній молоді, але й, навпаки, вона є конче необхідною для людини кінця двадцятого століття. 
     Проте ані досвіду, ані матеріальної бази для вивчення інформатики не було. Та й ніхто навіть і не знав, із чого треба починати, і чому конкретно треба навчати. Передовий досвід розвинених країн за старою радянською традицією був оголошений ідеологічно ворожим, а тому його одразу ж було відкинуто. Доводилося самому винаходити велосипед. 
     Інформатику як окремий шкільний предмет планували запровадити лише з дев’ятого класу, а у восьмому класі з основами програмування вирішили ознайомити в курсі алґебри. 
     — Дорогі діти! — звернувся до учнів Карл Мойсеєвич Фрідман, який викладав алґебру у восьмих класах, на першому уроці, присвяченому алґоритмам. — Сьогодні ми розпочинаємо вивчати останню тему за восьмий клас, яка присвячена основам програмування. Починаючи з наступного навчального року інформатика викладатиметься у вас окремим предметом, де ви вперше вивчатимете мови програмування. Проте зараз ви ознайомитеся лише з найголовнішими принципами програмування та з основними командами мови ALGOL. Звичайно ж, за три уроки весь матеріал охопити практично неможливо, тому я пропоную вам піти до бібліотеки, взяти там будь-яку літературу, присвячену застосуванню ЕОМ, та на основі цих книжок написати реферати з інформатики. Я можу вам запропонувати такі напрямки: використання ЕОМ у медицині, у сільському господарстві, у метеорології, у машинному перекладі тощо. Зараз науково-технічна революція дає можливість використовувати ЕОМ у будь-якій галузі народного господарства. Лікареві, наприклад, комп’ютер дасть можливість встановити пацієнтові правильний діагноз, метеорологові — скласти більш-менш вірний прогноз погоди, перекладачеві — максимально полегшити переклад з однієї мови на іншу. Крім того, зараз створюється єдина комп’ютерна мережа, яка дасть можливість за допомогою комп’ютера шукати будь-яку інформацію. Якщо вам потрібно буде, наприклад, відшукати деякі факти з біографії, скажімо, Юрія Федьковича, вам достатньо буде просто набрати на дисплеї ключові слова «Юрій Федькович», і комп’ютер сам видасть вам усю інформацію, яку в цій мережі збережено про Юрія Федьковича… Так, це, насправді, на межі фантастики!
     Ковальов дуже цікавився іноземними мовами, отже й тему для реферату він обрав таку, яка теж стосувалася лінґвістики. 
     Антін пішов до обласної бібліотеки.
     — У Вас є що-небудь, — спитав він у співробітниці читальної зали, — стосовно до мов програмування?
     Співробітниця пірнула поміж стелажів та виринула через декілька хвилин з кількома книжками в руках.
     — Подивися, будь ласка, — сказала вона. — Напевно, це тобі підійде. 
     Узявши ті книжки, Антін сів за вільний стіл у читальній залі та почав шукати те, що стосується мов програмування. Про мови програмування там було написано досить багато, але Антона привабила ще одна не менш цікава тема — про машинну творчість. А саме про те, як ЕОМ на основі закладеного в них лексичного матеріалу можуть самі складати вірші та навіть коротенькі оповідання. Антін акуратно законспектував усе, що він знайшов. А вдома почав розмірковувати про те, як усе це поєднати. 
     — Назву я свій реферат так: «Мова машин та машинна творчість», — подумав Антін.
     У першому розділі свого реферату Антін розповів про різні мови програмування, а другий розділ він присвятив машинній творчості, і навіть навів кілька прикладів цієї творчості. 
     Перед наступним уроком алґебри всі мали підготувати свої реферати.
     — На шару я написав свій реферат! — вигукнув Церковиський, демонструючи свій реферат із заголовком  «ЕОМ — до врожаю!». — А ти, Кузю, напевно, знову про мови написав? … Ага, так воно й є!
     На початку уроку Карл Мойсеєвич почав збирати підготовлені реферати. Підійшовши до Ковальова, він узяв його реферат і почав досить довго його читати.
     — Дуже цікава тема! — сказав Карл Мойсеєвич. — Твій реферат є, мабуть, одним із найкращих, бо ніхто ще цієї теми не торкався. Про мови програмування було вже написано чимало рефератів, але ось про машинну творчість не було ще жодного! Я тільки за це можу тобі автоматично поставити п’ять балів. 
     — Дякую, Карле Мойсеєвичу, — відповів Антін. — Мене завжди цікавила тема, пов’язана з комп’ютерною лінґвістикою.
     — Це я тобі дякую за цілком новаторський підхід у висвітленні цієї теми в рефераті, — заявив Карл Мойсеєвич.
     Проглянувши ще кілька рефератів та зробивши необхідні зауваження, Карл Мойсеєвич, нарешті, підійшов і до Церковиського.
     — Ну а чим нас Церковиський порадує? — спитав Карл Мойсеєвич.
     Церковиський протягнув Карлові Мойсеєвичу свій реферат. Карл Мойсеєвич відкрив його, а потім раптом закрив та повернув Церковиському назад.
     — Прочитаєш дідусеві свій реферат! — іронічно заявив Карл Мойсеєвич.
     — А що таке? — невдоволено спитав Церковиський.
     — Хіба це стосується інформатики? — суворо запитав Карл Мойсеєвич.
     Він знову відкрив реферат та почав читати його вголос: «Відчиняються дверцята трактора та з кабіни виходить тракторист. На ньому блакитні джинси, ґумові чоботи та шкіряна куртка…».
     — Хіба це з інформатики? — спитав Карл Мойсеєвич. — Хіба це має якесь відношення до комп’ютерів?
     — А Ви читайте далі, — запропонував Церковиський. 
     — Добре, — відповів Карл Мойсеєвич. — Читатиму далі: «Сьогодні цей тракторист перевиконав план з обробки колгоспних полів. Він цілком задоволений виконаним завданням…».
      Закривши реферат, Карл Мойсеєвич знову поклав його на стіл до Церковиського. 
     — Не сміши курей! — заявив Карл Мойсеєвич. — Як учень восьмого класу, який вже через місяць матиме неповну середню освіту, може писати таку нісенітницю? 
     А на тому ж самому уроці в паралельному 8-Б класі Куцачка аналізувала зі своїм класом результати письмового опитування з основ радянської держави та права. 
     — Зараз мені на стіл, — заявила Віра Павлівна, — покладуть щоденники такі учні: Векслер, Бурaченко, Ґаба, Белінська, Фрейд, Марак, Берґер, Корлетяну, Бережан, Остафійчук та Орел.
     Учні, яких Віра Павлівна назвала, почали підходити до вчительського столу та класти на стіл свої щоденники. 
     — Не всі щоденники! — заявила Віра Павлівна. — Марак, чому ти не поклав мені на стіл свій щоденник?
     — Я його забув удома, — відповів Марак. 
     — Тоді я ставлю тобі «двійку» за чверть та за рік. — пообіцяла Куцачка. — І ти лишаєшся на другий рік тільки через мій предмет. Тебе влаштовує така перспектива?
     — Ні, — зізнався Сергій. 
     — Тоді завтра щоб ти прийшов до школи з матір’ю, чи з батьком! — виголосила Куцачка. — Я вас навчу серйозно ставитися до цього предмету зокрема та до навчання взагалі!
     Після цього Куцачка поклала «двійки» у щоденники всім тим, хто отримав незадовільну оцінку за письмове опитування, причому відповідний запис вона зробила не за той день, коли вона проводила опитування, а за сьогоднішній день. 
     Повернувши учням щоденники з покладеними «двійками», Віра Павлівна продовжила урок.
     — Ви вже ознайомилися з цивільним правом, з адміністративним та з кримінальним правом, — сказала вона. — Ви знаєте, в чому кожен із цих розділів полягає. А тепер у мене до вас усіх буде таке запитання. Чим адміністративне право відрізняється від цивільного та кримінального? Є одна така відмінність. Отже, назвіть мені її.
     Весь клас мовчав. 
     — Невже ви не можете здогадатися? — спитала Куцачка. — Це ж так просто!
     Клас мовчав. 
     — Ну, гаразд, — відповіла Куцачка. — Якщо ви не можете здогадатися, то я вам поставлю таке запитання: чи в будь-якій кримінальній справі потрібно проводити слідство?
     — Так, — відповів Грибулін.
     — Молодець, Сашко, — сказала Куцачка. — Без слідства не обходиться жодна кримінальна справа — навіть якщо всі обставини є очевидними. Адже вину особи, що звинувачується, може довести лише суд… А у цивільній справі?
     Усі мовчали.
     — У цивільній справі теж інколи треба проводити слідство — аби встановити, хто має рацію: позивач, чи відповідач… А хіба треба проводити слідство, якщо хтось із водіїв виїхав на червоне світло, чи хтось із пішоходів перейшов вулицю в забороненому місці? Чи якщо хтось порушує громадський спокій у вечірній час? Чи якщо хтось ловить рибу там, де це робити заборонено?
     Всі учні мовчали.
     — Звичайно ж, ні, — відповіла сама собі Куцачка. — Отже, адміністративне право тим і відрізняється від кримінального та цивільного, що воно може обходитися без слідства, бо сам очевидний факт порушення вже є приводом для адміністративного стягнення… 
     У класі була тиша.
     — Отже, ви познайомилися з цивільним, адміністративним та кримінальним правом. А тепер ми розглянемо останню тему — про те, що фактично об’єднує ці три розділи права. А саме, про соціалістичну законність. Одним із принципів соціалістичної законності є принцип неминучості покарання. Коли б не було скоєно те, чи інше правопорушення, покарання за нього повинно бути неминучим — не має значення, через скільки років… Ось нещодавно у Дніпропетровську був судовий процес над п’ятьма бандерівцями. Вони після війни ще кілька років боролися проти відновлення Радянської влади в Західній Україні, а потім, коли побачили всю безперспективність своєї боротьби, не стали здаватися правоохоронним органам державної безпеки, а тихенько перейшли до мирного життя. Вони переїхали в інші міста, прожили там понад тридцять років, працювали там на різних посадах, а потім отримували від держави пенсію. І так би вони й прожили до кінця своїх днів, якби не чиста випадковість. Якось кілька років тому під час прийому у зубного лікаря дантист упізнав щелепу вбивці його батьків, братів та сестер. Батько того майбутнього зубного лікаря був партійним активістом у гірському карпатському селищі. І якось однієї ночі до них прийшли бандерівці, вивели всіх на подвір’я, батька та матір розстріляли, всіх дітей закололи баґнетами, а наймолодше немовля один із бандитів поклав на землю та розчавив йому голову своїм чоботом. Хлопцеві, який став потім зубним лікарем, вдалося втекти, але він добре запам’ятав обличчя вбивць його родини. За цими бандитами довго полювали, але тоді на їхній слід так і не вдалося вийти — ці бандити розчинилися серед мирного населення, а потім, взагалі, переїхали в інші міста. І ось той зубний лікар знову впізнав одного з тих бандитів. Він заявив про це до КДБ. Того колишнього бандита заарештували, а через нього вийшли на всіх інших бандитів. Усім їм дали вищу міру покарання, і лише одному з них дали чотирнадцять років позбавлення волі через те, що коли він брав участь у тій розправі, йому було лише сімнадцять років. Але від цього йому не буде легше… Отже, це ще раз доводить те, що покарання є неминучим.
     — А якщо хтось щось вкрав сорок років тому? — поцікавилася Олена Бенюх. — Чи хтось п’ятдесят років тому скоїв дрібне хуліганство, і лише через півстоліття це було розкрито?
     — У кримінальному праві є таке поняття, що зветься «строк давнини», — пояснила Віра Павлівна. — Кожен злочин має певний строк давнини, після чого людину вже не можуть притягнути за той злочин до кримінальної відповідальності. Не мають строку давнини лише злочини проти людства та проти радянської влади — масові вбивства, різноманітні воєнні злочини, зрада Батьківщині тощо. 
     На перерві Марійка пішла до туалету. Піднявшись з унітазу, вона почала знову натягувати на себе приспущені трусики. Раптом Марійка помітила, що ґумка, на якій ті трусики трималися, лопнула. Марійка намагалася натягнути ті трусики без ґумки. Вийшовши з кабінки туалету, Марійка пішла до свого класу, проте ці трусики, все одно, спадали та заважали Марійці ходити. Повернувшись до кабінки туалету, Марійка повністю стягнула з себе ті злощасні трусики та сховала їх у кишеню шкільного фартуха, після чого вийшла з туалету у шкільний коридор. І раптом Марійка відчула таке ні з чим не зрівняне почуття свободи — неначе її весь цей час тримали міцно перев’язаною товстими мотузками, а потім раптом всі ті мотузки послабили. Вона насолоджувалася цією свободою, коли їй між ногами ніщо вже не тиснуло, не стискало її рухів. У радісному настрої вона побігла до класу.
     — Цікаво, вони всі здогадаються, що на мені чогось нема? — мовчки міркувала Марійка. — Вони ж нічого про це не знають. А мені так легко, так приємно.
     Із цими думками Марійка просиділа всі два останні уроки.
     А ще приємніше їй було в такому вигляді йти додому після уроків. Легкий вітерець так приємно задував Марійці під сукню, так ніжно пестив повітряним струменем Марійчине тіло. З одного боку вона відчувала якусь незахищеність, але з іншого — велике задоволення від свободи та розкутості. Марійка навіть вирішила штучно подовжити собі шлях додому — аби тільки насолодитися тією свободою та розкутістю. Вона, наче коза, скакала міськими вулицями, отримуючи при цьому величезне задоволення. У такому стані ейфорії Марійка повернулася додому.
     О сімнадцятій годині додому прийшов Степан Вікторович. 
     — В нас прийнято сухий закон! — вигукнув він. — Тепер буде заборонено пити. 
     — Давно пора! — відповіла Оксана Романівна. — Так багато я бачу пияків на вулиці. Отже правильно зробив наш уряд, заборонивши алкогольні напої. 
     — Пора-то пора, — сказав Степан Вікторович, — тільки мене тепер хочуть примусити стати пропаґандистом товариства «Знання» та вести антиалкогольну пропаґанду де тільки можна. Отже, замість того, щоб готуватися до занять, я повинен буду готувати лекції на антиалкогольну тематику та виступати з ними в різних клубах. Так би мовити, не було кобилі горя — так віз примусили везти. 
     — Нічого не поробиш, — тихо відповіла Оксана Романівна. — Якщо партія сказала: «Треба!»…
     Тут до помешкання прийшов Максим.
     — Ну, як склав іспит із математичного аналізу? — поцікавився Степан Вікторович.
     — На «відмінно»! — радісно відповів Максим. — Іншого результату навіть і бути не могло!
     — Я радію за тебе, сину! — вигукнув Степан Вікторович.
     — Максиме, — здивовано запитала Марійка, — а хіба в тебе вже сесія розпочалася?
     — Іще ні, — пояснив Максим, — але зараз я складаю сесію достроково, бо у червні я вже йду до армії. 
     — Зрозуміло, — сказала Марійка. — Ну, бажаю тобі скласти її успішно!
     — Від сьогоднішнього дня для мене не існує більше такого предмету, як математичний аналіз! — радісно вигукнув Максим.
     — До речі, Максиме, — звернувся до нього Степан Вікторович, — до армії тебе проводжатимемо без міцних напоїв, адже цього тижня в Радянському Союзі вийшов сухий закон. Тепер буде заборонено споживання будь-яких спиртних напоїв…
     — Йой, тато! — виголосив Максим. — Тільки не нагадуй мені, будь ласка, про армію! З горілкою мене проводжатимуть до війська, чи без горілки — від цього мені легше не стане! Тому, будь ласка, не нагадуй мені про армію! Я ще хочу трохи пожити!
     — Гріх таке казати, Максиме! — крикнула з переляку Оксана Романівна. — Адже не на страту тебе проводжатимуть, а лише на військову службу, на виконання почесного обов’язку…
     Сидячи поруч на дивані в короткому фланелевому халатику, під котрим нічого більше не було, Марійка хоч і слухала всю ту розмову, проте думала при цьому зовсім про інше. Звичайно ж, вона хвилювалася за свого старшого брата, розділяючи з ним переживання перед майбутнім призовом, котрий усе наближався невблаганно з кожним днем. Проте в той момент її голова була зайнята зовсім іншими думками. Марійці так сподобалося ходити без білизни, що вона вирішила й далі так ходити — навіть до школи. Проте критичні дні примусили її надовго відстрочити це задоволення. Тому під вечір, відчувши певний дискомфорт, вона-таки надягла білизну під халат. І наступного дня вона одягнулася так, як мусила одягнутися зразкова радянська школярка — із білизною під шкільною сукнею. Проте забути те незрівнянне відчуття насолоди від свободи та розкутості вона вже не могла. Тому через пару днів Марійка написала у своєму щоденнику такі рядки:
     «Сьогодні субота, 18 травня 1985 року. Цей робочий тиждень був для нас рекордно довгим — цілих вісім днів. І все це через те, що минулої п’ятниці ми відпочивали, а минулої неділі працювали за п’ятницю. Максим незабаром буде призваним до армії. Він вже достроково складає сесію в універі. На репетиції ансамблю вчора ми почали розучувати грузинську пісню, яку нам принесла Мзія. А в четвер у мене лопнула ґумка у трусиків, отже я майже цілий день проходила без них. Це так класно, коли між ногами нічого не заважає! Коли в мене закінчаться місячні, я обов’язково продовжу так ходити. Якраз вже незабаром у нас розпочнуться літні канікули. А погода вже така спекотна — неначе влітку! Через тиждень вже двадцять п’яте травня, вже буде кінець навчального року. А там іще два тижні триватимуть іспити. Цього року їх буде аж чотири! Я бажаю якомога швидше проскочити через цей складний період!».
10 
     Усе колись закінчується — у тому числі й навчальний рік. Багатьом школярам здавалося, що навчальний рік триватиме нескінченно. Проте — попри всі песимістичні думки, породжені втомою від навчання, — час, усе-таки, потихеньку минав, наближаючи останню, четверту, чверть до кінця. І, нарешті, цілком непомітно для всіх настав-таки той день — двадцять п’яте травня, день останнього дзвоника, який знаменував собою кінець чергового навчального року. А для учнів випускних класів — кінець навчання у школі та початок випускних випробувань. 
     Марійка — разом із братом Богданом — прийшла до школи вже за чверть до восьмої години. Той день був довгоочікуваним для них обох, адже вони обидва вже давно вкрай втомилися від навчання та жадали якомога скорішого відпочинку. Марійка була в нарядному білому фартушку, а на ноги під білі босоніжки вона вперше від початку нового року  надягла білі гольфи. А ось бантів на голову вона не пов’язувала. За день до свята останнього дзвінка Марійка бігала до перукарні та зробила собі модну зачіску. Богдан, порівняно зі своєю сестрою, виглядав скромніше: він був у брунатному форменому костюмі та білій піонерській сорочці з червоним галстуком. 
     Надворі було досить прохолодно, тому Марійка та Богдан ішли до школи прискореним кроком. Коли вони прийшли до школи, на подвір’ї було вже досить багато хлопців та дівчат — у тому числі, й Марійчиних однокласників. Василь також прийшов раніше за Марійку. Цілком несподівано для себе Марійка помітила, що більшість хлопців були вже не у шкільних одностріях, а у звичайних ділових костюмах. На Василі був новенький сірий костюм-трійка, блакитна сорочка та сіра шовкова краватка. Поруч із Василем стояв Сашко, який, мабуть, уперше був не в чорній, а в білій сорочці під темно-синім піджаком. На ньому був, напевно, не просто англійський костюм, а, насправді, костюм з Англії — надто його піджак відрізнявся своїм зовнішнім виглядом від тих, які були на інших хлопцях. І хоча його фасон був фактично таким самим, як і в інших піджаків — то був звичайний однобортний піджак, — усе одно, щось видавало в ньому його нерадянське походження. 
     — Мабуть, це тато йому з Англії привіз, — подумала Марійка. — Звідки ще він міг дістати такий елеґантний костюм? 
     Марійка почала з усіма вітатися. 
     — Як гарно ти сьогодні виглядаєш! — крикнув Марійці Василь. — Ти собі зробила зачіску?
     — Так, — підтвердила Марійка. — Заради тебе старалася!
     — Дякую за таку увагу до мене! — промовив Василь.
     Зайшовши до шкільного подвір’я десь хвилини через дві після Марійки, Зоя так само була з модною зачіскою та без бантів на голові. На ній був ажурний фартух, який за фасоном, скоріше, нагадував мушкетерську накидку, а на ногах були короткі ажурні шкарпетки та білі босоніжки з закритими п’ятками. 
     До початку церемонії лишалося ще хвилин десять. Василь, побачивши, як Марійка мерзне, стоячи на холодному вітрі, зняв із себе піджак та накинув його на плечі Марійки.
     — Ой, Василю, дякую тобі за твою люб’язність! — вигукнула Марійка. — Я навіть і не очікувала цього! То є справжній сюрприз для мене!
     — Я завжди жертвую собою заради таких файних дівчат! — зізнався Василь. — Я побачив, як ти стоїш на холоді та замерзаєш. 
     — Який ти чемний, Василю! — відповіла Марійка.
     Дивлячись на Василя, Сашко так само зняв свій англійський піджак та накинув його на плечі Зої. 
     — А мені зовсім і не холодно! — зізналася Зоя. 
     — Не вірю, — відповів Сашко. — Я бачу, як ти тремтиш. Сьогодні чомусь дуже різко похолодніло! 
     — Дякую й тобі за таку увагу до мене! — вигукнула Зоя. 
     За дві хвилини до восьмої до класу підійшла Куцачка. Усі привіталися з нею.
     — Я вас усіх вітаю з закінченням навчального року! — виголосила Віра Павлівна. — Я зичу вам усім належним чином підготуватися та успішно скласти всі чотири іспити.
     — Дякуємо, — відповіла Зоя раніше за всіх.
     — До речі, — зауважила Куцачка, — а чому це дівчата в нас у чоловічих піджаках, а хлопці — без піджаків? Куди це дівчата так вирядилися? 
     — Зараз іще досить прохолодно, — пояснив Василь, залишившись у жилетці від свого костюму. — Я бачив, як Марійка тремтіла, стоячи на холоді, отже я на неї й накинув свій піджак. 
     — То, звичайно, є благородним вчинком, — зазначила Віра Павлівна, — але під час церемонії так стояти не можна. Поки церемонія не розпочалася, дівчата можуть бути в піджаках, але коли вона розпочнеться, ці піджаки вони повинні повернути хлопцям. 
     — А якщо буде холодно? — спитала Зоя.
     — А хто вам заважав прийти сьогодні в куртках? — поставила Куцачка питання у відповідь.
     Рівно о восьмій годині директорка оголосила в мікрофон про початок церемонії. Марійка та Зоя змушені були одразу ж скинути з себе піджаки та повернути їх хлопцям.
     Як і першого вересня, церемонія останнього дзвінка розпочалася виконанням державних гімнів, внесенням знамен комсомольської та піонерської організацій, покладанням квітів до пам’ятника Леніну та до військових меморіалів.
     Знову виступаючі говорили штампами про те, як партія та уряд турбуються про підростаюче покоління, як із кожним днем усім стає жити все краще, а також обов’язково й про те, як світовий імперіалізм заважає радянським людям жити ще краще, а тому всі юнаки та дівчата повинні в будь-який момент пожертвувати собою, аби захистити соціалістичні завоювання. 
     — А тепер, — оголосила директорка, — для випускників десятого класу пролунає останній дзвінок. 
     За старою традицією, якийсь хлопець-десятикласник, взявши собі на плечі першокласницю, пройшовся вздовж шкільного каре, а першокласниця, в свою чергу, трусила дзвоником, даючи останній дзвінок.
     Після цього інші першокласники, вийшовши всередину каре, почали читати епіграми на різних десятикласників та десятикласниць — залежно від того, хто яку професію собі обрав. А наступна частина церемонії стосувалася восьмикласників. Тим, хто вже твердо вирішив іти до ПТУ, були вручені комсомольські путівки. Закінчилася церемонія виносом прапорів та виконанням державних гімнів, після чого всі почали розходитися. Для десятикласників робочий день, взагалі, завершився, і вони почали розходитися, аби відсвяткувати закінчення свого навчання за межами рідної школи. Решта ж учнів попрямували до шкільної будівлі на останні в тому навчальному році уроки. 
     Першим уроком у 8-Б класі був урок фізики.
     — По-перше, я вас вітаю з закінченням навчального року та бажаю вам успішно витримати всі іспити за восьмий клас! — почав свій урок гучною промовою Бакланов, зайшовши до класу після дзвінку на перший урок. —  Особливо такий важкий іспит, як із фізики. Для вас тепер упродовж цих двох тижнів розпочинаються справжні випробування — так би мовити, «битва за врожай». Це для нас, вчителів, період іспитів є відпочинком, а учні на цей період повинні мобілізувати всі свої сили для того, аби успішно витримати ці іспити та перейти до наступного класу з гарними оцінками. Ви, напевно, знаєте, що перевідні оцінки дозволяється ставити не вище за ті, що були отримані на іспиті. Якщо у вас у якійсь чверті була відмінна оцінка, тож у випадку отримання відмінної оцінки на іспиті ви автоматично отримуєте перевідну оцінку також «відмінно». Проте якщо за рік у вас було виставлено «відмінно», а за іспит ви отримуєте «задовільно», то ця іспитова оцінка буде для вас автоматично й перевідною. А для тих, хто закінчує школу після восьмого класу, та перевідна оцінка буде водночас і випускною, бо саме вона стоятиме у свідоцтві про закінчення восьми класів. Отже, готуйтеся до іспитів належним чином, і особливо — до фізики. Бо то є, мабуть, найскладніший та водночас найвідповідальніший іспит. Із математики письмовий іспит не є таким вже  складним, адже там завдання є однотипними і ви вже впродовж цілого місяця тренувалися їх розв’язувати. Твір із російської мови та літератури на морально-етичну тематику так само можна написати майже без підготовки, бо, пишучи цей твір, можна, взагалі, не посилатися на літературні твори; головне тут — вміти грамотно писати. З української мови та літератури скласти усний іспит — іще простіше: тут треба лише знати основні розділи мовознавства та вміти добре в них орієнтуватися. А літературу скласти — тут треба лише вміти розповісти вірші, які ви вже колись учили напам’ять, проте аналіз прозаїчних творів можна просто визубрити з критики. Але ось скласти іспит із фізики — то є найскладнішою справою. По-перше, там дуже багато різних типів задач. По-друге, треба знати всі формули. По-третє, треба знати напам’ять усі лабораторні роботи. Отже, то є дуже складний іспит. А фізика є, мабуть, найголовнішим предметом, бо зараз техніка стає такою складною, що без знань елементарних фізики не обійтися навіть стовідсотковому гуманітарієві. Тому всі ви повинні обов’язково відвідувати консультації, адже на консультаціях я вам даватиму цілу купу важливої та корисної інформації. А проти тих, хто не ходитиме на консультації, ми з Вірою Павлівною змушені будемо вживати відповідних заходів… Так би мовити, штрафні санкції.
     Усі слухали та тремтіли — аж поки не пролунав дзвоник. А після дзвінку всі учні намагалися перетравити те, що сказав перед тим Микола Миколайович. Учні боялися іспиту з фізики немов страти — особливо ті, хто вже твердо вирішив через два роки, тобто по закінченню десяти класів, обрати собі гуманітарний профіль. Вони чудово розуміли, що фізика їм потрібна як минулорічний сніг, проте змушені були рахуватися з загальними вимогами. 
     На великій перерві Столяров підійшов до Ковальова.
     — Ковальов! — звернувся до нього Столяров. — Якби ти мешкав у Калінінграді, я ґарантую, ти б уже загинув!
     — Чому це ти згадуєш про Калінінград? — здивовано спитав Ковальов.
     — Бо калінінградські хлопці не люблять, коли хтось не вміє плавати, — пояснив Столяров. — Я їжджу до Калінінграда майже щороку й можу тобі підтвердити, що то є, дійсно, так.
     — А як ти можеш це підтвердити? — поцікавився Ковальов.
     — Та принаймні на прикладі свого останнього візиту туди, — почав розповідати Столяров. — Калінінград, як і Ленінград, розташований на кількох островах, які розділяє між собою річка Прєґоля та численні канали. І ось стою я одного разу на мості через Прєґолю, милуючись руїнами собору. Раптом хтось мене позаду підхопив та неначе мішок скинув у воду. Я не розгубився, згрупувався та пірнув у воду за всіма правилами. А потім благополучно випірнув та виплив на берег. Спочатку я подумав, що то були якісь бандити. Дивлюся, а на березі вже стоять хлопці десь від тринадцяти до шістнадцяти років… Їх було десь восьмеро, чи десятеро… Підходять вони до мене й говорять: «Ти пройшов це випробування, отже тепер ти є нашим другом!»… А потім вони мені розповіли про те, що багато хто з їхніх приятелів втопився через те, що не виплив… Вони їх схоплювали, вели на міст та кидали у воду. І багато хто так загинув.
     — А куди ж дивиться міліція? — здивовано запитав Ковальов. — Адже то є за всіма нормами кримінального законодавства навмисним убивством, скоєним групою осіб.
     — А нікуди вона не дивиться, — відповів Столяров. — Бо переважна більшість тих хлопців є дітьми дуже впливових у місті осіб. Цим особам достатньо дати великого хабара, як у міліції одразу ж закривають усі кримінальні справи, пов’язані з тими вбивствами. 
     — І, що, багато кого вони так втопили? — поцікавився Ковальов.
     — Дуже багато, — заявив Столяров. — Вони мене самі водили на міський цвинтар, де показували цілий квартал хлопчачих могил. Усім тим хлопцям теж було по тринадцять-чотирнадцять років, і на кожному пам’ятнику було написано: «Трагічно загинув». Ці мої нові приятелі хизувалися тим, що вони всіх тих хлопців — як і мене — кидали з мосту, і вони, не вміючи плавати, втопилися. А потім вони всі скидалися та влаштовували тим мученикам шикарний похорон. 
     — Та це справжні бандити! — вигукнув Ковальов.
     — Бандити — не бандити, — відповів Столяров, — але вони контролюють усе місто. 
     — А я ще хотів поїхати туди, — сказав Ковальов, — бо мені завжди було цікаво подивитися, а що ж там лишилося від Німеччини.
     — Лишилося там дуже небагато, — повідомив Столяров, — але наші дурні там самі все порозбирали-порозкрадали по цеглині — аби, так би мовити, ніщо не нагадувало там про Німеччину. Проте воно, все одно, постійно про це нагадуватиме. Але я тобі не раджу туди їздити, бо то є дуже криміногенне місто. До того ж, ти плавати не вмієш, і відсіч хуліганам не можеш дати. Навіть у Клайпеді — порівняно з Калінінградом — я відчував себе набагато безпечніше… До того ж, ці калінінградські хлопці — як і в Ємені — носять із собою довгі ножі зі шкіряною рукояткою. Вони ці ножі звуть «калінінградським сувеніром». Такі ножі носили ще середньовічні тевтонські лицарі. Під час війни наші солдати та офіцери охоче брали собі такі ножі як трофеї. А після війни було налагоджено промисловий випуск отих ножів. І тепер кожен підліток у Калінінграді має при собі такий «калінінградський сувенір». Один хлопець у п’ятнадцять років навіть зробив собі харакірі таким сувеніром після того, як від нього пішла улюблена дівчина.
     — Так це ж холодна зброя! — заявив Ковальов. — Ти, мабуть, зв’язався зі справжніми малолітніми злочинцями!
     — Калінінград — то є таке криміналізоване місто, — ще раз пояснив Столяров, — що там неможливо відокремити законослухняних громадян від злочинців. Навіть Одеса, де рівень злочинності завжди був дуже високим, порівняно з Калінінградом виглядає справжнім раєм. І то не дивно — після війни німців звідти вигнали, а цю територію заселили справжніми зеками.
     — Ти не жартуєш? — стурбовано спитав Ковальов. — Мені щось важко в усе це повірити!
     — Я даю тобі чесне слово, — поклявся Столяров. — Я не жартую! 
     — І нащо ти туди їздиш? — поцікавився Ковальов.
     — Бо там мешкає мій вуйко, — пояснив Столяров. — Я не можу його просто так забути. Проте треба мати дуже високий рівень фізичної підготовки, аби сподобатися місцевим підліткам. Інакше — смерть!
     Тут пролунав дзвоник на третій урок. Ковальов пішов сідати на своє місце та все розмірковував, чи Столяров пожартував, чи, просто, перебільшив, чи, взагалі, все вигадав. Урок тривав, а Ковальова все мучили думки про те, скільки ж хлопців там загинуло через те, що вони просто не сподобалися тим молодикам, які контролюють усе місто. Якщо, звичайно, все це відповідає дійсності.
     І ось, нарешті, заняття в останній день навчального року скінчилися. Після уроків усі учні пішли на останню в тому навчальному році класну годину.
     Віра Павлівна у 8-Б класі спочатку повторила майже дослівно все те, що на першому уроці сказав Микола Миколайович — і про те, що іспит із фізики є найважчим та водночас найважливішим з усіх інших, і про необхідність ходити на всі консультації перед іспитами. 
     — Отже, — зазначила вона, — тридцятого травня відбудеться письмовий іспит з алґебри. У понеділок та у вівторок ви повинні прийти до школи на консультацію, яку проводитиме Карл Мойсеєвич. Третього червня ви пишете твір на морально-етичну тематику. Перед цим обов’язково буде консультація, яку проводитиме Наталя Михайлівна. Сьомого числа ви складатимете усний іспит з української мови та літератури. А десятого числа у вас буде найважливіший, найскладніший та найвідповідальніший іспит — із фізики. І не забувайте про квіти на кожен іспит! А тепер — про те, що має відбутися після іспитів. Отже, підсумкові батьківські збори у вас мають відбутися чотирнадцятого числа, але то зовсім не означатиме, що ви після того автоматично будете переведені до дев’ятого класу, чи випущені, аби вступити до ПТУ. Для вас розпочнеться п’ята, трудова чверть. Частина з вас поїде до Одеської області, у селище Петродолина, аби працювати там на винограднику. А інша частина щодня їздитиме до дослідної станції в Рагізні, проте це зовсім не означатиме, що ви просто як робітники їздитимете туди на роботу. Зовсім ні! Для вас так само буде трудовий табір — нехай навіть і при школі. Вранці спочатку у вас буде сніданок, бо то є табір. Після сніданку буде ранкова лінійка, на якій підсумовуватиметься попередній робочий день та обговорюватимуться плани на наступний день. Після цього за вами приїздитиме автобус, який відвозитиме вас на роботу. А через чотири години він відвозитиме вас назад, бо неповнолітнім — згідно з кодексом про працю — дозволяється працювати не більше чотирьох годин на добу. Потім ви нікуди не розходитиметесь, бо у вас буде обід. А після обіду будуть різноманітні позашкільні заходи. І лише після сімнадцятої години ви зможете розходитися по домівках… До речі, збори перед початком трудової чверті відбудуться шостого червня о сімнадцятій годині. Проводитимуть їх начальники таборів. У Петродолині начальником табору буде Володимир Вікторович, а в Рагізні — Микола Миколайович. Явка на ці збори є теж суворо обов’язковою, бо то буде фактично інструктаж із техніки безпеки. Від сільськогосподарських робіт звільняються лише ті, хто вступатиме до середніх спеціальних навчальних закладів, тобто до технікумів, а також до педагогічних, медичних та музичних училищ, адже їм треба підготуватися до вступних іспитів. Усі решта суворо зобов’язані пройти трудову чверть, бо наша школа є не тільки загальноосвітньою, але й трудовою. Усі ви зобов’язані виконувати суспільно корисну працю. 
     Куцачка ще багато що говорила. Нарешті, о п’ятнадцятій годині класна година скінчилася. Всі почали розходитися. 
     — Марійко! — звернувся до неї Василь. — Ходімо до кафе відсвяткувати закінчення навчального року!
     — Ходімо, — відповіла Марійка, зрадівши Василевій пропозиції.
     Одразу ж Василь помітив те, що Марійка стала якоюсь веселою та легковажною. Від тієї серйозної учениці, якою Марійка була впродовж усього навчального року, не лишилося й сліду — неначе її кимось підмінили. 
     — Марійко, — звернувся до неї Василь, — тобі так весело через те, що вже кінець навчального року?
     — Авжеж! — відповіла Марійка, хихикаючи на весь голос.
     — Але ж попереду ще іспити, — застережив Василь.
     — То вже не так страшно, — відповіла Марійка. — Тільки фізики я боюся, а все решта — то є дурниця! 
      Вони вийшли за межі шкільного подвір’я. 
     — Куди підемо? — поцікавився Василь.
     — Далеко не ходитимемо, — запропонувала Марійка. — Ходімо до літнього кафе за кінотеатром «Україна».
     — На Челюскінців? — уточнив Василь.
     — Так, — підтвердила Марійка. — Перед літнім кінотеатром. 
     Завернувши з вулиці Кобилянської до Челюскінців, Марійка та Василь зайшли до кафе під широкими чорними парасольками за високим п’ятиповерховим будинком, який — у порівнянні з іншими будинками на тій вулиці — виглядав справжнім хмарочосом. Марійка сіла за столик майже в самому центрі подвір’я, на якому розміщувалося те кафе, а Василь пішов замовляти морозиво. Через кілька хвилин він підійшов до столика, за яким сиділа Марійка, з двома алюмінієвими вазочками, наповненими якимось жовтим морозивом.
     — Чому воно таке жовте? — поцікавилася Марійка.
     — Не знаю, — відповів Василь, переминаючи це морозиво чайною ложкою у своїй вазочці. — Напевно, то є такий сорт… Мабуть, це ванільне — без поняття… Добре, хоч це морозиво, насправді, схоже на морозиво. Адже тут завжди продають морозиво такого низького ґатунку. То є не морозиво, а, скоріше, заморожене молоко, чи навіть лід, розбавлений молоком. А це, дійсно,  справжнє морозиво.
     Посидівши за столиком десь близько півгодини, Марійка та Василь вирушили далі. Дійшовши з Марійкою до її під’їзду та увійшовши до того під’їзду з боку провулку Калініна, Василь попрощався з Марійкою, після чого вона піднялася сходинками до свого помешкання. Василь пішов далі додому, а Марійка увійшла до свого помешкання, відкривши його власним ключем. 
     — Усе, Марійко! — крикнув Максим, зустрівши Марійку у вітальні. — Для мене тепер більше не існує такого предмету, як історія КПРС! Сьогодні я цей іспит достроково склав на «відмінно»!
     — А в мене всі іспити ще тільки попереду! — зазначила Марійка. 
     — Нічого, — заспокоїв її Максим. — Зате ти не мусиш іти до війська.
     — А в тебе повістка вже є? — поцікавилася Марійка.
     — Аякже, — відповів Максим. — Інакше б мене в університеті не допустили до дострокового складання сесії. Я навіть був вже на першій комісії, де ми всі здавали аналізи та розв’язували психологічні тести.
     — А що за психологічні тести? — запитала Марійка. — Якщо, звичайно, то не є військовою таємницею…
     — Ні, не є, — підтвердив Максим. — Якщо з нас ніякої підписки не брали щодо цього, то не є. Ми просто мусили підбирати різні синоніми чи антоніми до слів, а також підбирати різноманітні асоціації. Тобто то є звичайним розв’язанням логічних задач. А ще в нас перевіряли пам’ять: давали цифри в певній послідовності, потім забирали той аркуш і просили повторити всі цифри в тій самій послідовності.
     — А я сьогодні відпочиватиму, — заявила Марійка. — Завтра почну готуватися до іспитів, а сьогодні я хочу трохи розслабитися, аби відійти від того навчання.
     — Ну та й добре, — погодився з нею Максим. — Я теж сьогодні нічого не робитиму!
     Марійка пішла до спальні, переодягнувшись у домашній халат, після чого вона сіла за письмовий стіл, дістала щоденник, відкрила його та почала вносити туди новий запис:
     «Сьогодні субота, 25 травня 1985 року. Сьогодні в нас скінчився навчальний рік. Попереду ще чотири іспити, але вже не буде уроків. Мій брат Максим продовжує складати в університеті достроково сесію. Незабаром його заберуть до війська. А в мене одразу ж після іспитів розпочинається трудова чверть. Я працюватиму в Рагізні, бо я зовсім не бажаю їхати до Одеської області». 
11 
     Вранці наступного дня Ковальови вирушили на дачу. Близько дев’ятої години ранку до помешкання Ковальових заїхав на своїх «Жигулях» Віктор Дмитрович, Антонів вуйко, — аби довезти всіх до садової ділянки. 
     — Я не поїду! — заявив Антін. — В мене попереду аж чотири іспити, отже я лишаюся вдома!
     — Тоді я теж не їду! — проголосила Клавдія Петрівна. — Якщо Антін залишиться сам вдома, він закриється в коморі та почне там переодягатися!
     — Що то за підозри такі? — вигукнув Антін. — Нащо мені закриватися в коморі, якщо вдома нікого нема?
     — Не знаю, чому ти так робиш, — зауважила Клавдія Петрівна. 
     — А можна не проголошувати це? — роздратовано запитав Антін. — Можна не виносити сміття з хатини?
     — А я виноситиму! — цинічно заявила Клавдія Петрівна. — Я всім розповім, чим ти вдома нишком займаєшся! 
     — А тобі хіба шкода, що я ходжу в шортах, коли я вдома сам? — поцікавився Антін. — Хіба я комусь тим зашкоджу, якщо я готуватимуся до іспитів, сидячи в шортах?
     — Якби ти саме в шортах ходив, — зазначила Клавдія Петрівна, — я б не мала нічого проти, хоча тобі вже пізно так ходити. Але ж ти переодягаєшся в усе жіноче!
     — Покажи мені, будь ласка, хоч одну жіночу річ, яку я на себе надягав! — виголосив Антін. — Ось скажи, будь ласка, які жіночі речі я надягав? Ти хіба хоч раз мене спіймала на тому, що я надягав якусь жіночу одежину?
     — Іще не вистачало, щоб ти жіночі речі став носити! — крикнула Клавдія Петрівна. — Тоді б тобі лишалася єдина дорога — до психіатричної лікарні!
     — Так чого ж ти звинувачуєш мене в тому, чого не було? — дорікнув Антін. — Чому ти кажеш, що я одягаюся в жіноче, якщо цього ти ніколи не бачила?
     — Цілком вистачає того, що ти надягаєш пальто на голе тіло! — пояснила Клавдія Петрівна. — Чи береш свою довгу футболку та носиш її з поясом неначе жіночу сукню… Ходиш у ній без штанів.
     — Та хіба це по-жіночому? — здивувався Антін. — Адже стародавні греки та римляни ходили так само! А пальто на голе тіло я ніколи не одягаю — це негігієнічно! 
     — Щодо стародавніх греків, — пояснила Валентина Дмитрівна, — то вони просто нічого іншого не знали. Вони так ходили з раннього дитинства та зовсім не думали, що можна ходити якось інакше. Але ти ж свідомо ходиш без штанів, коли ти вдома сам, отже, виходить, ти прагнеш одягатися як жінка. А, між іншим, у тих чоловіків, які переодягаються в усе жіноче, починають вироблятися жіночі гормони та вони поступово перетворюються на гермафродитів. 
     — Щось не видно, аби хтось із шотландців перетворився на гермафродита! — єхидно заявив Антін. 
     — У шотландців то вже споконвічна традиція, — зауважила Валентина Дмитрівна. — А в нас такої традиції нема.
     — Ну та й що? — запитав Антін.
     — Ти не шотландець, ти — росіянин! — виголосила Клавдія Петрівна. — Тому ти повинен дотримуватися наших традицій та ходити так, як у нас це заведено! Хіба всі діти так ходять — навіть якщо вони лишаються вдома самі? Ніхто так не ходить, отже й ти не будь якимось особливим! А, може, ти ще й онанізмом при цьому займаєшся?
     — Хіба ти можеш це довести? — поцікавився Антін. — Де ти бачила, щоб я цим займався?
     — Я не бачила, але я підозрюю! — заявила Клавдія Петрівна.
     — Ну й підозрюй собі на здоров’я! — крикнув Антін. — А я лишаюся вдома тільки через те, що в мене попереду чотири іспити. Мені до іспитів треба готуватися, а не переодягатися в коморі!
     — Ось я й лишаюся, або переконатися, що ти саме готуватимешся до іспитів, а не сидітимеш у коморі, — пояснила Клавдія Петрівна. — Я знаю, який ти ледащо: якби я тебе в молодших класах не примушувала сідати за уроки, якби я тебе не била ременем, ти б зараз був найгіршим з усіх учнів! Отже, якщо ти лишаєшся вдома, аби готуватися до іспитів — тож сиди та готуйся! А я тебе контролюватиму! І спробуй тільки хоч на хвилину зайти до комори — я одразу ж наступного дня розповім усім твоїм однокласникам та вчителям, чим ти тут удома займаєшся!
     — Та нащо мені ходити до комори? — вигукнув Антін. — В нас такі складні іспити будуть — мені зараз просто не до комори! … Але я одразу заздалегідь попереджаю: я сидітиму в шортах, бо мені так зручніше буде.
     — Тобі вже пізно ходити в шортах! — заявила Валентина Дмитрівна. — Тобі вже чотирнадцять років, та й ноги в тебе вже надто волохаті. Все, ти своє проґавив! Коли в тебе така можливість була, ти не хотів їх надягати. Ти був упертим, наче віслюк. А зараз, коли вже тобі не можна так ходити, в тебе раптом виникло таке бажання. Надягнеш тонкі спортивні шаровари — і все! 
     — Ви мене не розумієте! — крикнув Антін. — І не бажаєте розуміти! Ви всі вважаєте себе істиною в останній інстанції, а з моєю думкою ви навіть не бажаєте рахуватися!
     — Ти проживи спочатку таке життя, як ми, — заявила Клавдія Петрівна, — а потім і повчатимеш… своїх дітей. Якщо вони, взагалі, в тебе будуть, бо я щось не впевнена в цьому!
     — Ну що, — сказав Віктор Дмитрович, — ви готові? Можна їхати?
     — Так, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Ми поїдемо тільки удвох — я й тато. 
     — А мама не поїде? — здивувався Віктор Дмитрович. 
     — В Антона попереду серйозні іспити за восьмий клас, — пояснила Валентина Дмитрівна. — А мама лишається, аби прослідкувати, як він до них готуватиметься. 
     — Хіба Антін такий несвідомий, що він потребує наглядачів? — здивувався Віктор Дмитрович. — Я в його віці вже був цілком самостійним. Я навіть мешкав вдалині від своїх батьків, оскільки в нашому селищі була тільки початкова школа. І так було аж поки ми не приїхали до Чернівців.
     — Я теж є самостійним! — заявив Антін. — Тільки бабуся мені не довіряє! Мене ніхто не розуміє! І не бажає з моєю думкою рахуватися!
     — Він одразу ж почне переодягатися, ходити по квартирі з голими ногами! — пояснила Клавдія Петрівна.
     — Якщо ти хочеш ходити з голими ногами, — порадив Віктор Дмитрович, — бери з собою всі книжки та конспекти та їдемо разом на дачу. Ходи там на здоров’я в шортах. Там усі так ходять, отже там ти нікого в такому вигляді не дивуватимеш і не дратуватимеш. До того ж, на свіжому повітрі матеріал засвоюватиметься набагато краще, ніж у помешканні. 
     — Я ліпше спочатку складу всі іспити, — сказав Антін, — а потім і їздитиму на дачу хоч щодня! А зараз лишіть мене, будь ласка, у спокої!
     Антін пішов до маленької кімнати готуватися до іспиту. Віктор Дмитрович повіз на дачу свого батька та сестру. А Клавдія Петрівна лишилася вдома та постійно заходила до Антона, аби подивитися, чим він займався і чи не сидить він із голими ногами. Для Антона все це було так принизливо, але він нічого не міг зробити. Тому він мусив терпіти весь той нагляд, усю ту недовіру з боку рідної бабусі. Проте Антонові було тоді зовсім не до голих ніг. Попереду були чотири важких іспити. Особливо Антін боявся іспиту з фізики — ось на фізику він і концентрував усю свою увагу. Усі інші іспити виглядали справжньою дурницею порівняно з фізикою. Фізика — то було щось страшне! Але першим іспитом була не фізика. Спочатку мала бути математика. Точніше — алґебра.
     Перша консультація перед іспитом з алґебри відбулася одночасно в усіх восьмих класах вже через два дні після свята останнього дзвінка. 
     Як тільки шкільні заняття скінчилися, всі одразу ж одягнулися по-літньому. Одразу ж усі дівчата — неначе за командою — одягнулися в міні-спідниці та міні-сукні, взулися в босоніжки на шпильках та на тоненьких ремінцях, розпустили своє волосся, почали накладати собі на обличчя косметику товстенним шаром.
     А Константинов ризикнув-таки з’явитися на консультацію в шортах. Він довго воював із батьками, відстоюючи право вийти надвір у шортах у таку спекотну погоду. Отже, після тривалих баталій він-таки переконав їх у своєму цілком природному бажанні — зробити так, аби тіло у спекотні дні дихало вільно та не парилося.  Одягнувшись у літню сорочку з короткими рукавами та у джинсові шорти, Павло пішов у такому вигляді на консультацію. Адже консультація — то ще не іспит, тому ніхто й не зобов’язував школярів ходити на консультацію у шкільних одностріях. Вийшовши надвір, Павло відчув легку ейфорію. Його стрункі ноги не були нічим прикриті, а тому йому було дуже легко йти. Павло раніше теж так ходив, але після перерви тривалістю майже в півроку вийти надвір знову в такому вигляді було справжньою насолодою. Вийшовши на міські вулиці, Павло помітив раптом неабияку зацікавленість з боку перехожих. Усі навколо дивилися на нього таким поглядом, неначе він, взагалі, вийшов надвір голим. 
     Якась жінка проходила повз нього з маленьким хлопчиком.
     — Дивися, — сказала жінка своєму хлопчикові, — такий великий хлопець, а все ще ходить у шортах!
     Павло тільки посміхнувся та пішов далі. 
     Через кілька хвилин до Павла підійшла якась літня жінка.
     — І не соромно тобі? — крикнула жінка. — Совісті в тебе нема! Здоровенний хлопець виставляє голі ноги!
     — Хлопець загартовується, — вступився за нього якийсь чоловік приблизно такого ж віку, як і та жінка. — Готується до армії… Молодець, хлопче!
     — Нехай на стадіоні загартовується, а не на міських вулицях! — крикнула жінка та пішла далі. 
     Нічого не сказавши у відповідь, Павло швидким кроком попрямував до школи. Спочатку йому, насправді, було некомфортно від численних лихих поглядів, проте дуже швидко Павло до тих поглядів звик та вже не звертав на них жодної уваги. І раптом він помітив, що після того, коли він неначе забув про те, що він був у шортах, коли звик до них, він вже більше не притягував недобрі погляди з боку перехожих. І ніхто вже нічого про це не казав — ніби так воно й мало бути. Тільки легкий травневий ранковий вітерець ніжно пестив його стегна та коліна.
     Підходячи до школи, Павло зустрів біля шкільної брами Георгія Борисовича, вчителя праці.
     — Добрий день, Георгію Борисовичу! — привітався з нам Павло.
     — Доброго дня, Павло! — відповів Георгій Борисович. — А що це в тебе з твоїми штанями? Їх собака розірвав, чи що? 
     — Так, — іронічно підтвердив Павло, будучи морально підготовленим до будь-яких подібних жартів. — На мене напав величезний собака, вчепився в мої штани та розірвав їх на шматки. Довелося одразу ж їх обрізати — аби не ходити в ганчір’ї. 
     — Надто акуратно обрізано! — вигукнув Георгій Борисович. — Ти сам їх обрізав, чи хтось тобі в цьому допоміг?
     — Дівчата з «Трембіти», — знайшов відповідь Павло. — На цій фабриці працює дуже багато знайомих дівчат. А я їх попросив та вони мені допомогли. 
     — Молодці дівчата, — сказав, посміхнувшись, Георгій Борисович. — А потім вони здали ті шорти до крамниці, а ти, чи твої батьки, їх потім придбали…
     — Мабуть, Ви маєте рацію, — погодився Павло.
     Вийшовши зі шкільного подвір’я, Георгій Борисович пішов кудись у бік вулиці Кобилянської. А Павло зайшов у подвір’я. Одразу ж він помітив, що всі, хто перебував на шкільному подвір’ї, почали на нього косо озиратися. Проте Павло зробив вигляд, неначе всі ті косі погляди його зовсім не стосувалися. Неначе йому все, так би мовити, було «по цимбалах». Зайшовши всередину шкільної будівлі, він одразу ж відчув своїми оголеними ногами сирість і прохолоду, що панували у вестибулі. Піднявшись на третій поверх до кабінету математики, де мала відбутися та консультація, Павло зустрів біля дверей кількох своїх однокласників та однокласниць, що прийшли до школи раніше за нього. 
     Роблячи вигляд, нібито нічого екстраординарного не сталося, Павло почав вітатися з іншими хлопцями.
     — Привіт! — сказав Павло Сергієві Мараку, який стояв біля самих дверей у джинсах та зеленій футболці, простягнувши йому свою правицю.
     — Моряки вітаються лівою рукою! — відповів Сергій. 
     Павло механічно простягнув ліву руку.
     — Але ми ж не є моряками! — сказав Сергій.
     Павло знову простягнув Сергієві свою правицю і лише після цього Сергій привітався з ним. Павло почав спостерігати реакцію Сергія, проте ніякої реакції не було. Тоді Павло підійшов до Сашка Грибуліна, який знову прийшов у чорній сорочці з численними металевими нашивками та чорних вельветових штанах. 
     — Привіт, Саню! — крикнув йому Павло.
     Сашко простягнув Павлові свою правицю.
     — Моряки вітаються лівою рукою! — сказав Павло.
     — Але ж ми не є моряками, — відповів Сашко та потиснув Павлові його правицю своєю правицею. 
     Поступово всі учні всіх трьох паралельних класів почали сходитися. Рівно о дев’ятій годині до кабінету підійшов Карл Мойсеєвич.
     — Ви не вміститеся всі разом, — сказав він. — Ходімо до актової зали.
     Всі попрямували до актової зали. 
     Коли всі розсілися, Павло знову відчув дискомфорт, неначе він, насправді, сидів у тій залі абсолютно голим. Проте жодної реакції з боку учнів та вчителів не спостерігалося. Тому він намагався просто не загострювати увагу на своєму зовнішньому вигляді. Переконавшись у тому, що весь клас, а також усі вчителі ставляться до шортів цілком толерантно, Павло швидко забув про них і вже під кінець консультації почувався так, неначе все так і мусило бути.  
     Консультація пройшла цілком нормально. Карл Мойсеєвич дуже багато розповідав про те, як проводитиметься іспит та як до нього слід готуватися. Він дав учням багато корисних порад, вказавши зокрема, який спосіб підготовки є найраціональнішим та найпродуктивнішим. 
     Вийшовши зі школи після тієї консультації, Антін вирішив трохи прогулятися містом. Перетнувши вулицю Леніна, Антін пішов у бік Радянської площі, а звідти вулицями Івана Франка та Ватутіна спустився до кінотеатру «Жовтень». Уважніше подивившись на будинки на вулиці Івана Франка, мимо котрих він раніше проходив, не помічаючи всієї тієї краси, Антін іще раз переконався в тому, що Чернівці, насправді, мають європейське обличчя, про яке Валентина Дмитрівна весь час розповідала під час останнього відвідування московських, волгоградських та тульських родичів улітку минулого року. Антін уважно вдивлявся в усі ті вежі, еркери, мансарди; він уважно розглядав усі ті ліпні прикраси, що оздоблювали фасади тих неоренесансних та сецесійних будинків австрійської доби. 
     Пройшовши мимо кінотеатру «Жовтень», Антін зайшов до книгарні «Наука», аби подивитися, що ще до тієї книгарні надійшло. Проте, не знайшовши нічого привабливого для себе, Антін пішов далі вулицею Заньковецької, а потім він завернув на вулицю Бетховена та, ще раз перетнувши вулицю Леніна, пішов далі до Турецького мосту. Раніше Антін часто ходив вулицею Боженка; він дуже полюбляв ту вулицю. Проте зненацька — через не зовсім зрозумілі асоціації з Харковом — Антін розчарувався в тій вулиці та старався ходити нею якомога рідше. Саме з тієї причини він не став підійматися вулицею Коларова, чи провулком Щорса, чи вулицею Садовського догори — аби потім пройти додому вулицями Маяковського та Свердлова. Антін спустився провулком Боженка на вулицю Волгоградську та пішов нею до вулиці Руської. Перетнувши Руську, він далі пішов додому, піднявшись вулицею Шевченка, а потім завернувши на вулиці Маяковського та Крилова. 
     І тут раптом Антона охопила страшенна депресія. Попереду ще чотири іспити… Це скільки ще чекати до кінця цієї «сесії»! Ні, Антін зовсім не боявся тих іспитів — за винятком, хіба що, іспиту з фізики, який, насправді, не давав Антонові спокою, бо для нього всі ті задачі з механіки були по-справжньому непролазними хащами. 
     — Нащо мені та клята фізика, — сказав Антін сам собі, — якщо я зовсім не збираюся вступати до якогось технічного вузу? Адже я є гуманітарієм, я вже обрав собі шлях — вступатиму до факультету іноземних мов… Нащо та фізика довбана?
     Прийшовши додому в дуже пригніченому стані, Антін сів на диван і почав стурбовано думати про те, як довго ті іспити триватимуть. А ще — про те, що цього літа він нікуди не поїде — і все тільки через те, що Валентина Дмитрівна прагне чи не щодня ходити на дачу. 
     — Вона збожеволіла на цій дачі! — подумав Антін про свою матір. — Вона не розуміє того, що я прагну не стільки побачити різні визначні місця на власні очі, скільки просто відійти від повсякденного оточення, змінити обстановку принаймні на тиждень… Вона не думає про те, що, перебуваючи постійно в одному й тому самому оточенні, можна рано чи пізно збожеволіти!
     Коли Валентина Дмитрівна повернулася після сімнадцятої години з роботи, Антін підійшов до неї з претензіями.
     — Ну чому ми такі нещасні? — поскаржився Антін. — Чому обидва паралельні класи складають іспит із математики тридцятого числа, а ми — днем пізніше? Це так неприємно — чекати на початок першого іспиту майже цілий тиждень. 
     Розпочалися довгі дні очікування першого іспиту. До іспиту лишалося тільки чотири дні, але ті чотири дні тягнулися так довго, неначе вони тривали цілу вічність. 
     Наступного дня відбулася друга консультація, яку проводив Карл Мойсеєвич одразу для всіх трьох паралельних класів. Давши чергове типове завдання, подібні до котрого мають зустрітися на іспиті, Карл Мойсеєвич побажав усім успішно впоратися з іспитовим завданням та, взагалі, успішно витримати іспит, котрий мав відбутися в одних класах тридцятого травня, а в інших — тридцять першого. 
     Повернувшись додому, Антін сів на диван, відкрив свої конспекти, де він записав свіже завдання, та почав його розв’язувати. Тих іспитових завдань Карл Мойсеєвич дав вже так багато, що Антін їх вже розв’язував дуже легко — неначе соняшникове насіння лузгав. 
     У маленькій кімнаті було дуже спекотно — незважаючи на те, що вікно були відкриті на всю ширину. Антін не став більше терпіти таке «знущання» та надягнув піонерські шорти замість довгих штанів. І тут до кімнати з кухні несподівано вийшла Клавдія Петрівна. Антін, ніяк на це не реаґуючи, продовжував, сидячи на дивані, розв’язувати тренувальні завдання з алґебри. Клавдія Петрівна підійшла до Антона ближче. Антін щось писав у свій конспект, роблячи вигляд, ніби нічого навколо нього не відбувалося. 
     — Та-а-а-ак! — вигукнула Кравдія Петрівна. — Чим це Антоша таким нехорошим займається?
     — Не заважай мені готуватися до іспиту! — вигукнув Антін, не відриваючи очей від свого конспекту. — Залиш мене у спокої!
     — Я не залишу тебе у спокої! — заявила Клавдія Петрівна. — Бо ти тільки робиш вигляд, ніби ти займаєшся алґеброю. А насправді ти займаєшся дуже нехорошими речами! 
     — Я ще раз повторюю, — сказав Антін попереджувальним тоном, — ти заважаєш мені зосередитися на алґебрі.
     — Знаю я твою алґебру! — крикнула Клавдія Петрівна, вхопивши Антона за руку. — Якщо ти не припиниш займатися тими речами, я просто зараз зателефоную куди слід!
     Не відпускаючи руку свого онука, Клавдія Петрівна скинула його з дивана на підлогу.
     — Що ти від мене хочеш? — роздратовано крикнув Антін. 
     — Аби ти нормально одягнувся! — відповіла Клавдія Петрівна твердим тоном. — Ти вже не маленький хлопчик, аби ходити в таких коротких штанцях. 
     — Ти вважаєш чи не вважаєш мене маленьким хлопчиком залежно від того, наскільки це тобі вигідно! — заявив Антін. — Якщо йдеться про мої права та про мою людську гідність —ти тут вважаєш мене ще маленьким хлопчиком. А коли йдеться про мій зовнішній вигляд, то тут ти вже аж занадто рано вважаєш мене дорослим! 
     — Ти диви! — крикнула Клавдія Петрівна. — Він вже про права почав заявляти! Не встиг вилупитися з яйця, як одразу ж починає качати права! Ти тут ніхто — маленьке пташеня. І робитимеш ти тільки те, що ми всі тобі казатимемо! Одягнися негайно в довгі штані!
     — Хіба я тобі заважаю своїми короткими шортами? — спитав Антін. — Хіба тобі шкода?
     — Ти мені не заважаєш, — пояснила Клавдія Петрівна, — але ти повинен одягатися як усі!
     — Хіба ти була в усіх вдома? — різким тоном запитав Антін. — Хіба ти бачила, хто як ходить?
     — Я не була, — відповіла Клавдія Петрівна, — проте я знаю, що шорти можна носити тільки до чотирнадцяти років. Тому негайно одягнися в довгі штани!
     Узявши спортивні шаровари, що висіли на спинці стільця, Клавдія Петрівна кинула їх на диван, де сидів Антін.
     — Негайно одягнися як слід! — скомандувала Клавдія Петрівна. — Я не відійду від тебе доти, доки ти не одягнешся відповідно до свого віку! Я не дозволю, аби ти ходив у такому віці з голими ногами, бо в мене постійно при цьому виникає підозра, буцімто ти займаєшся жахливими речами!
     — Я не одягну, — повторив Антін, — бо тут дуже спекотно! Ти кудись ішла — ось і йди далі, а мені не заважай готуватися до іспиту!
     — Ти не готуєшся до іспиту! — наполягала на своєму Клавдія Петрівна. — Бачила, як ти готуєшся до іспиту! Ти постійно гладиш свої ноги! Якщо ти негайно не одягнешся в ці шаровари, я одразу ж зателефоную до психіатричної лікарні! Нехай тебе лікують на Мусоргського! Я не піду доти, доки ти не одягнешся як слід!
     — Ви мене не розумієте! — крикнув Антін.
     — Я тебе чудово розумію! — різко відповіла Клавдія Петрівна. — Ти не бажаєш бути таким, як усі. Йой, як важко тобі буде в житті! Негайно одягнися як слід!
     Антонові нічого не лишалося зробити, як зняти шорти у присутності Клавдії Петрівни та надягти спортивні шаровари.
     — І спробуй тільки закатати ті штанини! — крикнула Клавдія Петрівна, забравши з собою шорти. — Я одразу ж зателефоную куди слід! І весь твій клас знатиме, що ти собою являєш! В усіх діти як діти, лише ти в нас якийсь особливий!
     — Не порівнюй мене з іншими! — заявив Антін. 
     — А я постійно з іншими тебе порівнюватиму, аби ти був такий, як усі! — цинічно відповіла Клавдія Петрівна. — Ці шорти ти більше не побачиш — я їх розріжу на ганчір’я!
     — Тільки спробуй! — сказав Антін. — А в чому ж тоді я ходитиму на дачі?
     — А на дачі треба ходити, взагалі, лише в одних трусах! — відповіла Клавдія Петрівна.
     Розлючений Антін підбіг до бабусі та вирвав свої шорти з її рук.
     — Не смій розпоряджатися моїми речами! — заявив Антін. — Хтось, може, й ходить на дачі лише в трусах, а я там ходитиму так, як я хочу! Інакше я вдома ходитиму лише в трусах! Чи навіть без трусів!
     Антін знову сів на диван, поклавши шорти під себе, та продовжив розв’язувати завдання з алґебри.
     — Такого ханжества я ще не бачив! — буркнув Антін. — Я нічим тобі не заважаю, але ти, все одно, стурбована чистотою моралі! 
     — Я, все одно, в тебе їх вилучу! — пригрозила Клавдія Петрівна, пішовши до іншої кімнати. 
     Антін відчинив шафу та сховав там шорти в рукаві свого зимового пальта. 
     Після обіду Антін продовжив готуватися до іспиту, сидячи на веранді. Проте депресивний стан ніяк не відступав від Антона. Антін прагнув трохи відволіктися, проте думка про чотири іспити, які розтягнуться на цілих два тижні, та ще й примусова праця у трудовому таборі в Рагізні, та ще й бабуся-ханжа, яка чистоту моральних устоїв цінує вище за все, та ще й небажання Валентини Дмитрівни змінити обстановку того літа — усе це ніяк не давало Антонові спокою. Антін, тримаючи в руках циркуль, за допомогою якого він виконував одне з алґебраїчних завдань, встав біля відкритого вікна та почав дивитися з нього в нікуди. Раптом Антона охопив приступ злоби. Не витримавши всіх тих думок, він з усією люттю ткнув голкою циркуля в нижню частину вуличного термометру, де містився балончик із червоною рідиною. Балончик миттєво тріснув, рідина одразу ж почала виливатися додолу, а стовпчик термометру почав стрімко підійматися вгору. 
     Наступного ранку — перед тим, як піти до роботи, — Дмитро Сергійович зайшов до великої кімнати помешкання Ковальових, у якій разом спали Антін, Валентина Дмитрівна та Клавдія Петрівна.
     — Я виглянув, аби подивитися на температуру, — поскаржився Дмитро Сергійович, — а термометр показує сорок градусів.
     — Антона треба до колонії! — крикнула Клавдія Петрівна, не встаючи з ліжка. — І коли він вже поїде до тієї Рагізни?
     — Антоне! — звернулася до нього Валентина Дмитрівна, теж не встаючи з ліжка. — Нащо ти це зробив?
     — Бо мені все це вже вкінець набридло! — крикнув Антін, вставши зі свого ліжка. — Мало того, що мені так набридло очікувати початок іспитів, мене ще й, до того ж, постійно цькують!
     — Хто тебе цькує? — здивовано запитала Валентина Дмитрівна, встаючи зі свого ліжка.
     — Клава! — коротко відповів Антін, вказавши на свою бабусю. — Вона вчора до мене приставала з претензіями.
     — Та він учора лише робив вигляд, ніби він готується до іспитів, — промовила Клавдія Петрівна, лежачи у своєму ліжку. — А насправді він займався онанізмом!
     — Кажи, давай, про те, чого не було! — крикнув Антін.
     — Антоне! — застережливо звернулася до нього Валентина Дмитрівна. — Це все завдає великої шкоди твоєму організмові. Особливо від цього страждає нервова система. Отже, якщо ти не хочеш залишитися інвалідом у молодому віці, будь ласка, припини це робити!
     — Хіба нервова система страждає від того, що я ходжу в шортах? — здивовано спитав Антін. 
     — Але ж ти пестиш свої ноги, — пояснила Валентина Дмитрівна, — і при цьому відчуваєш насолоду. А від цього до справжнього онанізму — лише один крок! Ти зруйнуєш собі нервову систему!
     — Ви мене не розумієте! — буркнув Антін.
     Валентина Дмитрівна хотіла піти до ванної кімнати, але Антін її випередив.
     — Тільки недовго! — крикнула Валентина Дмитрівна. — Бо мені до роботи треба йти!
     — Валентина Дмитрівна пішла до роботи, а Антін залишився вдома, аби продовжити готуватися до іспиту з алґебри. До початку того іспиту лишалося ще цілих два дні, котрі ще треба було якось пережити. Антін хоч і не любив алґебру, бо чітко знав, що вона йому не стане у пригоді в майбутньому, проте він вже стільки розв’язав тих завдань, що його від цього вже просто нудило. Проте за інші предмети Антін іще не брався — аби не розпорошувати свою увагу, аби сконцентруватися тільки на алґебрі. Від тієї алґебри Антона вже нудило, але попереду лишалися ще два дні, які тягнулися неначе ціла вічність. Антін вирішив трохи перепочити, бо на всі ті підручники та конспекти він вже не міг більше дивитися. І тут Антін згадав про те, як Столяров розповідав в останній день чверті про калінінградських хлопчаків.
     А чи це правда, — запитав Антін, коли Валентина Дмитрівна повернулася з роботи, — що в Калінінграді така висока злочинність, що там навіть серед білого дня можуть кинути кого завгодно з мосту в річку?
     — Хто тобі таке казав? — здивовано спитала Валентина Дмитрівна.
     — Мені Столяров це сказав, — пояснив Антін. — Він розповів про те, як його в Калінінграді місцеві хлопці кинули з мосту. 
     — Столяров, як і завжди, перебільшив, — заспокоїла Валентина Дмитрівна. — Бо якби його з мосту кинули, він би одразу ж загинув. Спортсменів, що займаються стрибками у воду, дуже довго тренують, як треба падати з висоти у воду, аби не покалічитися. Бо багато людей гинули при цьому не через те, що вони захлинулися, а лише через те, що вони сильно вдарялися об поверхню води. Отже, якщо ти кажеш, що його раптово кинули у воду, то це треба бути майстром спорту зі стрибків у воду, аби одразу ж згрупуватися та правильно влетіти у воду… Злочинність усюди є однакова, але я не вірю в те, аби його хтось десь кидав з мосту.
     — Але чому радянські німці живуть наче ізгої? — несподівано спитав Антін. — Чому їх так брутально виселили зі Східної Прусії до Казахстану та Сибіру, де їм забороняють вчитися?
     — Хто тебе так обробив? — перелякано запитала Валентина Дмитрівна. — Ти, дивися, не ляпни комусь про це! І, взагалі, діти не повинні втручатися в політику, якщо вони прагнуть вцілити… З Калінінграда виселили всіх німців, аби зробити його радянським, аби ніколи більше не було звідти військової загрози… Але я жила в Казахстані, де я постійно зустрічалася з тамтешніми німцями. Там вони аж ніяк не відчувають себе ізгоями. Вони працюють у радгоспі нарівні з іншими, та ще й мають свою ґазету. І на радіо теж ведуться передачі німецькою мовою.
     — Але нащо було спотворювати місто, нащо було знищувати всі історичні будівлі? — продовжував наполягати Антін.
     — А там, насправді, й не було цивільних будівель, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Бо то була суто військова фортеця.
     — Звідки ти це знаєш? — запитав Антін. — Хто тобі сказав таку нісенітницю?
     — Одна моя однокурсниця отримала після університету розподіл до Калінінграда, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Вона мені потім розповідала, що після німців там лишилися тільки казарми. 
     — Вона щось брехала тобі, — сказав Антін. — Такого не може бути!
     Наступного дня відбулися батьківські збори в музичній школі. Віктор Володимирович Стоянов зібрав в актовій залі музичної школи батьків усіх своїх учнів та потім звернувся до всієї авдиторії.
     — По-перше, — зазначив Віктор Володимирович, — дозвольте привітати всіх вас із закінченням навчального року та побажати приємних літніх канікул.
     Далі Віктор Володимирович почав характеризувати кожного свого учня.
     — Антін це півріччя закінчив із набагато ліпшими показниками, ніж минуле, — зауважив Віктор Володимирович, дійшовши до Ковальова. — Проте йому ще треба над собою як слід попрацювати. Я розумію те, що він зовсім не збирається присвятити своє життя музиці, але я тобі, Антоне, хочу таке сказати. Тобі музика ще може дуже сильно виявитися у пригоді… Взяти принаймні військову службу. А в армії музикантів дуже цінують — і це значно полегшує їм всі тяготи служби. Ось коли я служив у війську, для мене, чесно кажучи, і служби як такої не було, бо музикантів у нас вельми шанували, тому в мене практично не було ніякої муштри. Мене з усіх навчань командування постійно забирало на різні репетиції. Я грав у військовому оркестрі на баяні. Отже цей оркестр постійно десь виступав, постійно в нас були репетиції… Чесно кажучи, через це мене дуже рідко посилали в наряди, і практично ніколи я не бував на військових навчаннях. Отже, лише ця обставина може для тебе бути стимулом до наполегливих тренувань.
     По дорозі з музичної школи додому Валентина Дмитрівна постійно нагадувала Антонові про іспит.
     — Завтра я тебе заочно сваритиму, — пообіцяла вона, — аби ти написав цю екзаменаційну роботу якомога краще.
     — А нащо сварити? — здивовано спитав Антін. — Тут, навпаки, треба хвалити — аби морально підтримувати! Навіщо сварити?
     — Я тебе, звичайно, не сваритиму за якийсь поганий результат, — пояснила Валентина Дмитрівна, — я просто тебе морально стимулюватиму, аби ти якомога краще написав цю екзаменаційну роботу.
     І ось цей день нарешті настав — день першого іспиту — іспиту з алґебри. 
     Вже о восьмій ранку Антін стояв на шкільному подвір’ї. О дев’ятій годині всіх запустили до п’ятнадцятого кабінету, де мав відбутися той іспит. Основним екзаменатором був Карл Мойсеєвич, а асистентом виступала завучка школи, Віра Миколаївна Пушкіна. Перш ніж сісти на своє місце, всі учні мали покласти підручники на стіл, аби потім Миронючка їх віднесла до бібліотеки.
     — Хто не здасть свій підручник у день іспиту, — грозилася Миронючка, — тому я не скажу оцінки за іспит. 
     Перед початком іспиту Карл Мойсеєвич зібрав в усіх квіти, розставив їх по вазах, а потім роздав усім зошити зі штампованими аркушами. Після того, як усі приготувалися писати, Карл Мойсеєвич розгорнув дверцята шкільної дошки, всередині якої були написані завдання на два варіанти. 
     Іспит тривав три години. Антін впорався з ним одним з перших. Він здав свою роботу та радісний вийшов у коридор. І хоча оцінка за письмовий іспит мала з’явитися не раніше, ніж через два дні, — все одно, Антін відчув, що з іспитом він впорався дуже добре. У нього було таке відчуття, що він звернув цілу гору. Хоча попереду стояло ще три гори, Антін нарешті зрадів першій невеличкій перемозі. У радісному настрої він прогулявся міськими вулицями, а, прийшовши додому, розслабився з черговим числом часопису «Крокодил» у руках…
     …Жити Грибуліну лишалося тільки два тижні… 



Микола Черьошин

Відредаговано: 07.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись