До і після п’ятнадцятого

Глава 10. ЧЕРВЕНЬ


     Навчальний рік був далеко позаду. У восьмих та десятих класах розпочалася екзаменаційна пора. А в усіх інших класах, що не були випускними, вже фактично розпочиналися канікули. Так звана практика після поточних іспитів була суцільною дурницею порівняно з навчальним роком, адже, все одно, вчитися було вже не треба. Учні тих класів, що не були випускними, просто мусили приходити до школи, аби привести свої класні кімнати в порядок та допомогти прибрати школу, підготувавши її до випускних іспитів та випускного вечора. Але, все одно, школярі відпочивали після довготривалого навчального року, насолоджуючись чудовою літньою погодою. І як їм усім заздрили восьмикласники, в котрих попереду було ще цілих три іспити. Вони постійно висловлювали своє невдоволення, постійно скаржилися один одному та всім, хто їх оточував: чому вони мусили навчатися, чому вони мусили складати такі серйозні іспити, коли всі навколо вже відпочивали на повну потужність. Перші десять днів червня, впродовж котрих мали відбутися всі ті іспити, здавалися цілою вічністю.  Восьмикласники буквально стогнали, з нетерпінням чекаючи на десяте червня, коли, нарешті, закінчиться останній іспит та розпочнуться… ні, ще не канікули, а лише короткий тижневий передих перед так званою «п’ятою трудовою чвертю». Проте та «трудова чверть» сприймалася всіма учнями вже як відпочинок, адже тоді вони мусили тільки протягом чотирьох годин на день займатися фізичною працею просто неба, що не йшло ні в яке порівняння з важкою та вкрай  виснажливою розумовою працею впродовж довгих дев’яти місяців. Усі жадали якщо не відпочинку, то, принаймні, розумового розвантаження, із заздрістю дивлячись на тих, у кого вже були справжні канікули.
     І ось перший день літа настав. Учні 8-В класу ще відпочивали від екзамену з алґебри, а в перших двох восьмих класах хлопці та дівчата вже ходили на консультацію з російської мови та літератури перед написанням твору на морально-етичну тематику, який вони мали писати вже в понеділок, тобто третього червня. 
     Добре, що хоч при написанні того твору зовсім не було ніякої необхідності посилатися на літературні джерела. Але, все одно, оцінка виставлялася подвійна — за грамотність та за зміст. Перша оцінка вважалася екзаменаційною оцінкою з російської мови та впливала на перевідну оцінку саме з цього предмету, натомість друга оцінка вважалася екзаменаційною оцінкою з російської літератури. Наскільки об’єктивною була друга оцінка, якщо посилки на літературні джерела не вимагалися, — сказати важко. Напевно, її критерієм була відповідність того чи того твору ідеологічним канонам. 
     Марійка в день іспиту з алґебри нічого більше не робила, а наступного дня вона перечитала купу морально-етичних статей із ґазет «Комсомольская правда» та «Молодь України». 
     На суботу, перше червня, Наталя Михайлівна, яка вела у 8-Б класі як російську мову, так і російську літературу, призначила консультацію на десяту годину ранку. Коли весь клас зібрався, до кабінету російської мови зайшли одночасно Віра Павлівна та Наталя Михайлівна. Перед тим, як консультація розпочалася, Куцачка зачитала всім оцінки за попередній іспит з алґебри та перевідну оцінку.
     — Федорчук отримала за іспит п’ять балів, — оголосила Віра Павлівна, дійшовши до Марійки, яка була однією з останніх у списку. — Проте через те, що в Марійки не було жодної «п’ятірки» за чверть, перевідною оцінкою є чотири бали. А то є дуже велика шкода, що в тебе, Марійко, не вийшло жодної відмінної оцінки за чверть, адже твій тато є математиком, та й твій брат навчається на математичному факультеті. До іспиту, напевно, вони допомогли тобі підготуватися, бо твоя робота є однією з найкращих у класі — жодної помилки. Ось якби ти хоча б одну «п’ятірку» мала за чверть — вона б вийшла тобі й перевідною оцінкою. А так, на жаль, перевідною оцінкою в тебе виходить «четвірка» — і то є дуже-дуже прикро…
     — Шкода, — сказала сама собі Марійка, — але нічого страшного в цьому немає. Це лише восьмий клас. До того ж, іще невідомо, куди я вступатиму… Мабуть, до істфаку. 
     Зачитавши всім учням свого класу оцінки за попередній іспит, Віра Павлівна вийшла з класу, а Наталя Михайлівна розпочала консультацію.
     — Як я вам вже казала, — розпочала вона свою промову, — той твір, який ви писатимете післязавтра, буде на морально-етичну тематику. Вам буде дано на вибір три теми, а ви повинні вибрати якусь одну та написати твір упродовж чотирьох годин. Вам будуть дані зошити з проштампованими аркушами, з яких ви можете витягнути три-чотири аркуші для чернетки. Але чернетка повинна бути обов’язково теж написана на штампованих аркушах і здана разом із чистовиком. Якщо принаймні один аркуш, використаний як чернетка, не буде проштампованим, іспит вважатиметься для того учня недійсним, за нього автоматично буде виставлена незадовільна оцінка, і той учень повинен буде перескладати цей іспит у серпні. Отже, слідкуйте, будь ласка, аби всі аркуші в зошиті були проштамповані і якщо якийсь аркуш випадково виявиться непроштампованим,  ви повинні одразу ж повідомити про це членам екзаменаційної комісії. Інакше це буде вважатися, що ви використали заздалегідь заготовлену шпаргалку. Твір не буде вам зарахований і в тому разі, якщо хтось із вас не здасть чернетку взагалі. Чернетку обов’язково треба вкласти в зошит із чистовиком… Є в когось питання поки що?
     Клас мовчав.
     — Якщо питань нема, — продовжила Наталя Михайлівна, — то підемо далі. Минулого року, наприклад, була така тема: «Безумству храбрых поем мы песню». Присвячена вона була тим, хто пожертвував собою заради порятунку інших людей, чи заради збереження соціалістичної власності. Ви, напевно, пам’ятаєте вірш Роберта Рождественського «Огромное небо» про те, як двоє льотчиків під час одного з тренувальних польотів помітили серйозну технічну несправність літака. Проте той політ проходив над великим, густонаселеним містом, і якби вони катапультувалися, літак міг би впасти прямо на місто, і тоді ще невідомо, скільки було б невинних жертв. Тому вони вирішили не катапультуватися, а відвести літак якомога далі від міста, де вони й розбилися. Таким чином, ці льотчики, виховані на принципах комуністичної моралі, не пошкодували власного життя, аби врятувати життя інших людей, які б могли загинути, якби літак упав на місто. Це докорінним чином відрізняє радянську людину, якій притаманні почуття колективізму та товариської взаємодопомоги, від людини буржуазного суспільства, яка є за своєю натурою еґоїстом та індивідуалістом. І якби це було за кордоном, у якійсь капіталістичній країні, ці льотчики — аби врятувати власну шкуру, — скоріше за все, катапультувалися б, кинувши свій літак напризволяще. І не виключено, що той літак міг би впасти на місто, спричинивши, таким чином, загибель великої кількості людей. Отже, в цьому творі, який ви писатимете післязавтра, треба розкрити й цей аспект: «Два світи, два способи життя». Якої б теми ви не торкалися, — завжди треба протиставити соціалістичний спосіб життя капіталістичному. Питання є поки що?
     Клас мовчав.
     — Якщо питань нема, — зазначила Наталя Михайлівна, — тоді продовжимо. Отже, як я вже казала, завжди треба протиставити капіталістичний та соціалістичний способи життя, аби продемонструвати те, наскільки радянська людина відрізняється від людини капіталістичного суспільства. А як у капіталістичному суспільстві людина ставиться до власності? Тільки як до засобу до наживи. А в соціалістичному? А в нас людина, насамперед, ставить моральні принципи понад усе. Взяти хоча б такі приклади. У сімдесят другому році в європейській частині СРСР стояла небувала спека та посуха. Навколо Москви горіли ліси і навіть у центральній частині міста не було чим дихати. Від цієї спеки загинув, до речі, відомий артист цирку Леонід Єнґібаров — саме через те, що в нього просто серце цієї спеки не витримало. І це — у Москві. А ви уявіть, як важко було колгоспникам рятувати врожай та колгоспне майно від пожеж. І ось один тракторист, про котрого потім Костянтин Симонов написав відомий нарис, помітив одного разу, як його трактор загорівся. Що б на його місці зробив західний фермер? А нічого. Західний фермер пасивно спостерігав би за тим, як палає його трактор, бо, все одно, страхова фірма за знищене майно сплатила б йому компенсацію. Той фермер, скоріше за все, намагався би врятувати власне життя від пожежі. І навіть на врожай йому було б начхати, бо й за знищений врожай він, усе одно, отримав би грошову компенсацію від страхової фірми. Але радянська людина так не робить. Радянська людина просякнута принципами комуністичної моралі. І соціалістична власність для радянської людини — то є поняття святе, заради чого можна чи навіть треба пожертвувати власним життям. Отже, й той тракторист не став пасивно спостерігати за тим, як вогнем знищується колгоспне майно. «Як це так? — подумав він. — Колгоспне майно буде знищено, а я залишуся живим?». Він кинувся на палаючий трактор та почав гасити пожежу. Сили були нерівними, тракторист отримав важкі опіки та через кілька днів помер у лікарні. І за свій геройський вчинок він був нагороджений посмертно. На такий подвиг західний фермер навряд чи відважиться — він, скоріше, піклуватиметься про власне життя та власне благополуччя… А скільки піонерів стали героями у наш мирний час саме через те, що вони ціною власного життя рятували соціалістичну власність від посягань злочинців, від пожеж, від стихійних лих! Питання є поки що?
     Клас мовчав.
     — Іще вам, — продовжила Наталя Михайлівна, — можуть випасти й такі теми: «Людина людині друг, товариш і брат», «Комунізм — це молодість миру», «Ні буржуазним пережиткам!» та деякі інші… Я вам раджу проглянути «Комсомольську правду» та інші ґазети, пошукати там різноманітні статті на морально-етичну тематику. І хоча в цьому творі не обов’язково посилатися на літературні джерела — все одно, вас ніхто не звільняє від наведення конкретних прикладів із сучасного життя. Питання є?
     Клас мовчав.
     — Якщо питань нема, — сказала Наталя Михайлівна, — тоді я чекаю на вас у понеділок та бажаю вам ретельно підготуватися до написання цього твору та успішно витримати цей іспит.
     Клас мовчки розійшовся. 
     А Марійка, повернувшись додому, занотувала у своєму щоденнику:
     «Сьогодні субота, 1 червня 1985 року. У четвер в нас відбувся перший іспит за восьмий клас — з алґебри. Я отримала за цю іспитову роботу п’ять балів. Якби в мене принаймні одна оцінка за чверть була відмінною — я б і перевідну отримала теж «п’ять». Прикро, звичайно, але мені й «четвірки» цілком вистачить. Напевно, я вступатиму до історичного факультету, а там математику, взагалі, складати не треба. Післязавтра в нас черговий іспит — твір на морально-етичну тематику. Зараз я проглядаю різні ґазети, аби черпнути звідти якийсь сюжет. А попереду — ще два усних іспити — з української мови та з фізики. А в Богданчика вже канікули! Щастить йому! А мені ще півтора тижні треба мучитися. Максим майже всі іспити в університеті вже склав достроково. А п’ятнадцятого числа його вже відправляють до війська. Боже, що з ним буде? Проте сподіватимуся на краще». 

     Ковальов теж потихеньку відходив від першого іспиту з алґебри. І так само потихеньку він почав готуватися до іспитового твору з російської мови та літератури. Узявши книжки «Золотые россыпи» та «В мире мудрых мыслей», Антін почав зубрити афоризми різних історичних особистостей, аби вставляти їх до екзаменаційного твору — незалежно від завданої теми. І він так само проглядав різні ґазети — аби почерпнути звідти той, чи інший сюжет. А щоб розігнати отупіння від усього того, у перерві Антін почав малювати панораму якогось неіснуючого балканського міста, розташованого на схилі крутого пагорбу. Той пейзаж Антін вигадав сам напередодні Нового року, але всі малюнки з різними варіантами того неіснуючого пейзажу він знищив минулого місяця — саме тоді, коли Валентина Дмитрівна почала насміхатися над Антоном через те, що він аж занадто боляче переживав те, що не подивився черговий випуск «Ранкової пошти». Проте тепер він спробував тушшю та пером відтворити той самий пейзаж — нехай і з незначними змінами. Антонові дуже подобалася графіка — він навіть у молодших класах на уроках малювання не любив розфарбовувати свої роботи; він і тоді їх просто штрихував з різною інтенсивністю та частотою, передаючи штрихом різні відтінки. Або ж він розчиняв туш у різних концентраціях, роблячи цілу низку напівтонів та імітуючи, таким чином, чорно-біле фото. Але така техніка йому не сподобалася і він дуже швидко від неї відмовився. 
     Ополудні до помешкання Ковальових прийшов брат Валентини Дмитрівни Віктор — разом зі своєю дружиною Белою Анатоліївною. Антін одразу ж заховав свій пейзаж, адже він не любив, коли хтось підглядав за творчим процесом. Натомість Антін відкрив цитатник та почав робити вигляд, буцімто він дуже інтенсивно готується до чергового іспиту. 
     — Антоне, а ти вже визначився, куди ти вступатимеш? — поцікавилася в нього Бела Анатоліївна.
     — Я вирішив піти до дев’ятого класу, — повідомив Антін. — До ПТУ чи до технікуму я не вступатиму. 
     — Я про це знаю, — зазначила Бела Анатоліївна. — Але я маю на увазі те, куди ти вступатимеш не після восьмого, а після десятого класу.
     — Так, — зізнався Антін, — я вже визначився.
     — Ну й куди? — спитала Бела Анатоліївна. 
     — Напевно, до факультету іноземних мов, — сказав Антін.
     — Навряд чи тобі це підійде, — застерегла Бела Анатоліївна. — Хіба ти бажаєш працювати вчителем у школі? Ти ж розгубляєшся перед будь-якою великою авдиторією. Ні, тобі це не підійде…
     — А я й не збираюся бути викладачем, — відповів Антін. — Я хотів би бути перекладачем. Бажано, з якої-небудь східної мови.
     — Але відділення перекладачів нема в Чернівцях. — відповіла Бела Анатоліївна. — Наш університет готує лише викладачів англійської, німецької та французької мов. До того ж, жодна східна мова в нашому університеті не вивчається.
     — А чому мені обов’язково треба вступати саме до нашого університету? — здивовано запитав Антін. — Якщо наш університет не готує перекладачів, і якщо там не вивчаються східні мови, тоді я просто шукатиму щось інше.
     — Ну та й що ти таке шукатимеш? — водночас іронічним та скептичним тоном спитала Бела Анатоліївна. — Куди ти ще зможеш вступити?
     — Якщо в нашому університеті не готують таких фахівців, — заявив Антін, — тоді я вступатиму до Києва. Я вже дізнавався про це. Там готують перекладачів і в університеті, і в інституті іноземних мов. Спробую вступати туди.
     — Та не сміши мене! — вигукнула Бела Анатоліївна. — Ти туди ніколи не вступиш!
     — Чому це, ніколи? — поцікавився Антін. 
     — Ну, по-перше, — почала свої пояснення Бела Анатоліївна, — там є дуже великий конкурс — близько десяти осіб на кожне місце. — Отже, — аби витримати такий шалений конкурс, — треба, перш за все, успішно пройти співбесіду та так само успішно скласти всі чотири вступних іспити на «відмінно». Крім того, треба бути переможцем районних чи навіть обласних олімпіад…
     — І чому Ви так упевнені, що я нічого з цього не зможу подолати? — запитав Антін. — Я ще восьмий клас не встиг закінчити, а Ви вже заявляєте, що я нічого з того не зможу?
     — Бо я впевнена в цьому, — пояснила Бела Анатоліївна. — Тобі потрібні якісь обґрунтування? Будь ласка! У тебе зовсім не той рівень підготовки, який вимагається від вступників до столичних вузів. 
     — А чому Ви так заявляєте? — поцікавився Антін. 
     — Бо я, по-перше, знаю, яку підготовку дають у провінційних школах, — зауважила Бела Анатоліївна. — По-друге, аби вступити до столичного вузу, треба мати широкі зв’язки та неабиякий блат… У тебе нічого з того нема. А, по-третє, ти, взагалі, дуже слабкий, тому ти повинен іти саме до того інституту, який відповідає твоєму рівневі загальної підготовки… Якщо ж, звичайно, такі інститути, взагалі, десь є. Бо з твоїм рівнем ти навряд чи кудись зможеш вступити!
     — Я б Вам не радив так за мене вирішувати, — заявив Антін. — Адже в мене попереду ще цілих два роки! Усе може за цей час змінитися!
     — Навряд чи ти змінишся за ці два роки, — скептично вигукнула Бела Анатоліївна. — Ти постійно так скаржишся на життя, а з таким характером ти далеко не підеш! … І навіть якщо теоретично припустити, що тобі вдасться-таки кудись вступити в Києві, що ти пройдеш за конкурсом та опинишся серед зарахованих до того інституту — все одно, ти там не зможеш учитися.
     — Чому не зможу? — здивувався Антін. — Чому інші зможуть, а я не зможу? 
     — Бо ти ані кроку не можеш зробити без мами та бабусі! — відповіла Бела Анатоліївна. — А тут ти опинишся у зовсім чужому місті, серед незнайомого оточення. Ти повинен будеш мешкати в гуртожитку. Хіба ти зможеш сам себе в усьому забезпечувати, якщо ти є таким немічним? Адже тобі доведеться і їжу самостійно собі готувати, й білизну самостійно прати. Хіба ти все це можеш робити? Ти ж нічого того не вмієш! Ти просто на самоті пропадеш у чужому місті!
     — Давайте не будемо зараз співати реквієм за моєю долею! — крикнув Антін. — Адже час іще покаже, на що я є здатний! Тільки не треба так стогнати за тим, як мені буде важко. Час іще покаже!
     — Нічого він не покаже! — катеґорично заявила Бела Анатоліївна. — Ось згадаєш мої слова через два роки!
     Коли Бела Анатоліївна пішла з чоловіком додому, Антін звернувся до Валентини Дмитрівни з запитанням.
     — Мамо, — спитав він, — чому Бела Анатоліївна так скептично ставиться до моїх здібностей? Чому вона вже за два роки передрікає мою поразку на вступних іспитах до університету? Чому вона так катеґорично стверджує, ніби я пропаду, якщо житиму сам у гуртожитку?
     — Ну, невже ти не зрозумів? — зазначила Валентина Дмитрівна. — Тітка Бела просто не бажає, аби ти пішов далі від Стели та Сашка. Ну, припустимо, Сашко добре влаштувався капітаном далекого плавання, хоча він ніби й зовсім забув про своїх батьків. А Стела? Вона ж ніхто! Її тітка Бела одразу ж після закінчення школи видала заміж за військовослужбовця, бо вважала, що дружина повинна перебувати на утриманні свого чоловіка. І вона свою думку завжди вважає істиною в останній інстанції. Навіщо їй терпіти, якщо ти підеш набагато далі? Звичайно, їй треба придушити твій талант — аби ти був нічим не кращим за її дітей. Тому вона й заявила три роки тому про те, що ти скоро закинеш навчання в музичній школі. Ти навіть міхи баяна голкою тоді проткнув — під впливом її слів. А тепер вона тобі втовкмачує в голову, буцімто ти не зможеш вступити до вищого навчального закладу. Отже, моя тобі порада: менше слухай її. А головне — тримай язик за зубами, не будь із нею таким відвертим, адже вона-таки зможе зробити так, аби ти нікуди не вступив…
     — І як же вона це зробить? — поцікавився Антін.
     — Ти що, не знаєш тітку Белу? — здивовано спитала Валентина Дмитрівна. — Та в неї язик без кісток! Вона такі плітки розпускає про всіх нас! Вона й про тебе розпускатиме плітки серед співробітників нашого університету, аби створити тобі в цьому університеті неґативну репутацію. А потім це може скінчитися тим, що слава про тебе бігтиме попереду від тебе, і коли ти спробуєш вступати до нашого університету, там вже складеться упереджене ставлення до тебе. Краще мовчати та нічого таким людям про себе не казати.
     — А якщо вона про щось питатиме? — сказав Антін.
     — Відповідай дуже коротко та просто: «Я ще не визначився!», — порадила Валентина Дмитрівна. — Чим менше ти розповідатимеш про себе — тим краще… До речі, ти, напевно, чув про постанову щодо посилення боротьби з пияцтвом. Мене якраз призначили лектором від товариства «Знання». Тепер я їздитиму з лекціями по різних установах та клубах. А наступного тижня я, взагалі, виступатиму в ЛТП.
     — Де? — перепитав Антін, не зрозумівши, що то за абревіатура така.
     — У лікувально-трудовому профілакторії, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Це так зветься колонія, де примусово лікують від алкоголізму… 
     — І як там лікують? — поцікавився Антін.
     — А ніяк, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Це є фактично тюрма для алкоголіків… Не дай Боже тобі потрапити до такої установи! … До речі, в мене є слайди зі світлинами дітей алкоголіків. Якщо ти бажаєш, я можу їх вам усім продемонструвати. Але треба дочекатися темряви, інакше я просто не зможу користуватися діапроектором. 
     Нарешті близько одинадцятої години вечора — коли надворі було вже досить темно — Валентина Дмитрівна запросила всіх до маленької кімнати, аби продемонструвати ті слайди. 
     — Попереджаю заздалегідь, — зауважила Валентина Дмитрівна. — Деякі світлини є надто страшними, тому, якщо хтось не довіряє своїй нервовій системі, ліпше ті світлини не дивіться.
     — Ти мене попередила, — заявив Антін. — Я вже морально підготувався.
     — Ну, тоді дивися, — виголосила Валентина Дмитрівна.
     Батьки Валентини Дмитрівни — разом з Антоном — розсілися на стільцях у маленькій кімнаті. Валентина Дмитрівна розгорнула екран та повісила його на дверях. Потім вона увімкнула діапроектор та почала показувати слайд за слайдом. 
     — Ось, наприклад, так виглядає один із новонароджених, — прокоментувала Валентина Дмитрівна, демонструючи перший слайд, на котрому було зображено новонароджене немовля без очей та з перекошеним, спотвореним ротом.
     — Він, напевно, так сильно плаче від болю! — вигукнула Клавдія Петрівна.
     — Я думаю, — припустила Валентина Дмитрівна. — А ось дитина, народжена без усіх кінцівок. 
     На наступному слайді було зображено інше немовля, в якого не було ані рук, ані ніг.
     — І як він тільки житиме без кінцівок? — стурбовано запитала Клавдія Петрівна. — Це просто жах!
     — Я згідна на всі сто відсотків, — відповіла Валентина Дмитрівна. — А ось дворічний хлопчик, який, насправді, гниє живцем.
     Вона показала наступний слайд, на якому було зображено обличчя маленького хлопчика в суцільних виразках. 
     — А ось інша дитина, народжена без мозку, — прокоментувала Валентина Дмитрівна наступний слайд.
     — То є вже небіжчик, — зазначив Антін, — якщо мозку в нього нема.
     — Мозку-то нема, — пояснила Валентина Дмитрівна, — але всі органи в нього функціонують. І як ти засвідчиш смерть, якщо серце б’ється? Треба штучно його підтримувати на системі.
     — Я б усім таким зробив смертельну ін’єкцію, аби вони всі не мучилися, — висловив свою думку Антін.
     — Але цього робити не можна, — відповіла Валентина Дмитрівна. 
     — Чому не можна? — здивовано спитав Антін.
     — Тому що радянська система охорони здоров’я є найгуманнішою у світі, — пояснила Валентина Дмитрівна. 
     — Тоді, виходить, нехай вони всі мучаться? — здивувався Антін. — І що то за гуманізм такий перекручений? Хіба це гуманно — так кидати їх усіх напризволяще?
     — Медицина повинна зробити все можливе, аби всіх їх врятувати, — заявила Валентина Дмитрівна. — Ось ми й демонструємо все це людям, аби вони вели тверезий спосіб життя. Аби замислилися над тим, як пияцтво може вплинути на потомство. Адже п’яні батьки є фактично вбивцями своїх нащадків. Тому ми й подаємо всю цю шокову пропаґанду — аби люди замислилися та не пиячили. Особливо це стосується молодят, адже більшість тих дітей з’явилися на світ саме після того, коли молодята прийняли спиртне на власному весіллі.

     Ось і другий іспит минув. В усіх трьох восьмих класах учні нарешті написали твір на морально-етичну тематику та потихеньку перейшли до підготовки до двох усних іспитів — із фізики та з української мови й літератури. У перших двох восьмих класах українську мову й літературу мали складати сьомого числа, а фізику — десятого. У 8-В класі — з точністю до навпаки. 
     Отже, наступним іспитом для 8-В класу мала стати фізика. Ковальов її боявся більш за все. І це не дивно, адже він зовсім не розбирався в отих усіх формулах, а тому зовсім не вмів розв’язувати задачі. До того ж, механіка для Ковальова була справжніми лісовими хащами. У шостому та сьомому класах, коли фізика викладалася на дуже елементарному рівні, Антін більш-менш розбирався в ній. Але у восьмому класі фізику почали вивчати дуже поглиблено. В розкладі фізика стояла чотири рази на тиждень — і це у звичайній загальноосвітній школі, котра зовсім не претендувала на роль фізико-математичної школи з поглибленим вивченням усіх тих предметів. 
     Бакланов, котрий вів фізику у 8-В класі, призначив дві консультації — п’ятого та шостого червня. Іспит із фізики невмолимо наближався — для Ковальова він був наче судним днем. І хоча Микола Миколайович заспокоював, що нічого страшного не відбудеться, і навіть запевняв, що під час іспиту можна буде користуватися наочними плакатами, котрі будуть вивішені в кабінеті, де мав відбутися той іспит, — усе одно, Ковальов очікував той іспит так, як засуджений на смерть чекає на виконання свого вироку. Бо він знав, що, все одно, та фізика йому ніколи в житті не стане у пригоді, тому вчити цей предмет для Антона було справжньою каторгою. 
     А в останній вечір перед «найстрашнішим» іспитом за восьмий клас відбулися збори всіх учнів, хто мав працювати в обох трудових таборах — у Рагізні біля Чернівців та в Петродолині — селищі в Одеській області. На ті збори запрошувалися також і батьки всіх тих учнів. Вели ті збори майбутні начальники таборів. Начальником місцевого табору було призначено Бакланова, а начальником виїзного табору — Міклошича. Збори для обох таборів було призначено на сімнадцяту годину. 
     Після обіду Ковальов трохи перепочив та ще трохи повчив фізику, а десь о пів на п’яту разом із Валентиною Дмитрівною він пішов на ці збори. 
     Дійшовши до шкільної брами, Антін та Валентина Дмитрівна зустріли Міклошича, який стояв при вході на подвір’я. 
     — Добрий день, Володимире Вікторовичу! — привітався Антін.
     — Добрий день, Антоне! — відповів фізкультурник. — Ну як, ти готовий їхати до Петродолини?
     — Вибачте, — відповів Антін, — але я вже написав заяву щодо роботи в місцевому таборі. Я працюватиму в Рагізні.
     — То є несподіванкою для мене, — здивовано виголосив Володимир Вікторович. — А я так сподівався, що ти поїдеш разом зі мною до Петродолини. Ти б там був зразком — і в труді, і в дисципліні, і в поведінці. Може, ти ще передумаєш та напишеш нову заяву?
     — Вибачте, — повторив Антін, — але я вже вирішив працювати в Рагізні.
     — Дуже шкода, — з прикрістю зазначив Володимир Вікторович. — Там, до речі, буде дуже велика культурна програма. Щовечора вам там або фільми демонструватимуть, або дискотеки влаштовуватимуть. Крім того, передбачаються екскурсії до Одеси, до Кишинева та до Білгорода-Дністровського. Та й умови проживання там непогані. Ви всі мешкатимете в будівлі місцевої школи, яку спорудили кілька років тому. У кожній класній кімнаті стоятиме не більше восьми ліжок. Харчуватиметеся ви у шкільній їдальні. Фільми демонструватимуться та інші культурні заходи проводитимуться в актовій залі, а дискотеки влаштовуватимуться у спортивній залі. Крім того, двічі на тиждень вас водитимуть до місцевої лазні… І ще одне. У Петродолині на виноградниках ти заробиш стільки, скільки ти в Рагізні на прополці пшениці ніколи в житті не заробиш! У Рагізні хлопці та дівчата могли заробити максимум сорок-п’ятдесят рублів. А з Петродолини привозили і по вісімдесят, і навіть по сто рублів — і це незважаючи на грошові відрахування за харчування, проживання та проїзд… Погоджуйся, в тебе ще є час…
     — Я вже твердо вирішив працювати в Рагізні, — повторив Антін. 
     За рік до того він вже подавав заяву на поїздку до трудового табору в Петродолині, коли його переконали інші хлопці з його класу. Проте за кілька тижнів до закінчення навчального року до Антона підійшла Неоніла Володимирівна та сказала йому, що він, на жаль, їхати не може через поганий стан здоров’я. А Аліса Сергіївна це підтвердила. Антін зовсім не шкодував щодо цього, бо зрозумів, що ліпше йому до того табору не їхати. 
     — Мабуть, Миронючка та завучка мали рацію, коли переконали мене не їхати, — міркував тоді Антін. 
     Невідомо, що послугувало справжнім мотивом для відмови — поганий стан здоров’я, чи щось інше, але Антін вирішив не ризикувати.
     Разом з матір’ю Антін пройшов до шкільної будівлі. У вестибулі стояла та сама завучка з позакласної роботи — Неоніла Володимирівна.
     — Добрий день, — сказав їй Антін.
     — Добрий день, Антоне, — відповіла Неоніла Володимирівна. — Ти де працюватимеш, у Рагізні? Збори тих, хто працюватиме в Рагізні, відбудуться в одинадцятому кабінеті.
     Піднявшись на другий поверх, Антін та Валентина Дмитрівна попрямували до одинадцятого кабінету, в якому вже за вчительським столом сидів Микола Миколайович. Привітавшись із ним, Антін та Валентина Дмитрівна зайняли місця за найближчим вільним столом.
     Рівно о сімнадцятій годині до кабінету увійшла Неоніла Володимирівна, після чого збори розпочалися. 
     — Я дуже радий усіх вас вітати, — промовив Микола Миколайович, піднявшись зі свого місця. — Я вітаю й учнів, і їхніх батьків… Отже, сімнадцятого червня в усіх вас розпочинається п’ята трудова чверть. Я дуже вдячний вам за те, що ви обрали саме цей табір, бо він має істотні переваги перед табором в Одеській області. Чому? А тому, що вам не доведеться їхати далеко від дому, ви постійно будете під наглядом батьків, а до табору ви щодня приходитимете як до звичайної роботи. 
     По авдиторії пройшло пожвавлення.
     — Розпорядок дня в таборі праці й відпочинку «Карпати» є таким, — продовжив Микола Миколайович. — О сьомій годині розпочинаються водні процедури в басейні. То є дуже гарна нагода навчитися плавати для тих, хто плавати ще не вміє. Далі… О восьмій годині передбачається сніданок у шкільній їдальні. О восьмій тридцять буде ранкова лінійка, яка буде, насправді, планеркою, на котрій обговорюватимуться підсумки минулого дня та питання стратегічного чи тактичного характеру на день наступний. Рівно о дев’ятій годині за вами приїздитиме автобус, який відвозитиме вас до дослідної станції в Рагізні. Працюватимете ви — згідно з Кодексом законів про працю — по чотири години на день: з о пів на десяту ранку до пів другої. О пів на другу автобус вас відвозитиме назад. О чотирнадцятій годині у вас буде обід, після чого плануються різні культурні заходи. І, нарешті, о сімнадцятій годині ви всі розходитиметеся по домівках. Питання поки що є?
     Ніхто ніяких питань не ставив.
     — Тепер щодо робочого одягу. Звичайно ж, ідеальним варіантом було б, аби всім вам пошили однаковий одяг для роботи в полі. Ось, наприклад, Володимир Вікторович, котрий і минулого року був начальником табору в Петродолині, розповідав мені про те, як разом із нашим сільськогосподарським загоном працював іще один якийсь шкільний сільгоспзагін звідкись із Прибалтики. Отже, найбільше Володимирові Вікторовичу запам’яталося те, що в них були єдині однострії, причому як робочі, так і повсякденні. На роботу вони виходили в якихось сірих футболках, бавовняних куртках кольору хакі й таких самих шортах. Причому однострії для хлопців та дівчат були однаковими… А в позаробочий час вони всі ходили теж у дуже гарних одностріях: у хлопчиків були темно-сині сорочки та блакитні шорти. У дівчат — сині блузки та блакитні короткі спідниці… 
     — Запроваджувати єдині однострії надто пізно, — зауважила Неоніла Володимирівна. — Якби це робилося десь у квітні… Та й з батьків знову здирати гроші, давати замовлення фабриці з пошиття одягу… Ні, за наших умов то є нереально… 
     — А як тоді в Прибалтиці з цим впоралися? — поцікавився хтось із батьків.
     — А в них там ці справи давно вже налагоджені, — пояснила Неоніла Володимирівна. — Вони завжди відрізнялися ориґінальними одностріями… Та й, взагалі, рівень організації суспільства в них на порядок вищий, ніж у нас…
     — Так, — погодився Микола Миколайович. — Неоніла Володимирівна має рацію. Запроваджувати однострії за наших умов — то нереально. Тому просто треба підібрати такий одяг, який би ідеально підходив до роботи в полі. Найліпше підійде така комбінація: футболка світлого кольору, штани та бавовняна куртка — так звана штормівка. Тільки не треба нейлонових курток, бо вони зовсім не пропускають вологу. Нейлонові штормівки без підкладки можна надягати лише на светр, але аж ніяк не на футболку, бо вся футболка через пару хвилин після такого носіння буде мокрою. Отже, куртка має бути бавовняною — джинсовою, чи брезентовою. Штани мають бути такими, які зручніше носити. Це можуть бути й джинси, й шорти, й спортивні шаровари — кому що зручніше. Не забувайте, до речі, про головні убори, бо працювати на відкритому сонці впродовж чотирьох годин — це так можна опіки одержати. Футболка теж повинна бути з маленьким вирізом для голови — аби шия була не надто відкритою та не обгоріла. Якщо тіло ще не засмагло, ліпше взяти якусь стару сорочку та працювати з піднятим комірцем. А ще бажано мати спеціальні робочі рукавиці, бо вириватимете ви пшеницю чи жито руками, без будь-якого інструменту. Ясна річ, що виривати такі рослини голими руками не надто приємно, тому я раджу вам обов’язково мати садові чи будівельні рукавиці. Тепер щодо взуття. Найліпший варіант — це чоботи, які можуть бути або ґумовими, або кирзовими. Кеди чи кросівки, особливо нові, надягати небажано, бо вони вже через пару днів будуть настільки брудними, що й навіть по місту в них неможливо буде ходити. А про відкрите взуття забудьте, бо там, на полі, часто зустрічаються кліщі, які можуть заповзти всередину та спричинити енцефаліт. Отже, з цим ліпше не ризикувати.
     — Іще про одну дуже важливу річ я вам хочу повідомити, — попередила Неоніла Володимирівна. — Рагізна — то є не колгосп, і навіть не радгосп. То є дослідна станція. Там працюють селекціонери над виведенням нових сортів пшениці та жита. Над деякими сортами вони працювали по кілька років. Тому слухайте, будь ласка, уважно, що вам казатимуть фахівці тієї дослідної станції, які сорти треба лишати, а які — навпаки, вибраковувати. Бо якщо ви їм знищите те, над чим вони працювали впродовж багатьох років, вони не тільки нашій школі нічого не заплатять, але, навпаки, вимагатимуть від нас виплати матеріальної компенсації. Отже, я ще раз вас прошу, будьте максимально уважними, аби нічого не сплутати. Вони також не приймуть від нас роботу, яка буде виконана неохайно, якщо не всі зайві рослини будуть відбраковані. Бо таке вже було в минулі роки, коли їхні співробітники відмовлялися приймати від нас роботу — і все через те, що не всі рослини були відбраковані. Але ця робота є набагато простішою та легшою, ніж підв’язування виноградників у Петродолині. Та робота є набагато важчою, і не кожен із нею впорався як слід. І це не залежить від якихось професійних навичок — просто ті школярі виявилися абсолютно непристосованими до фізичної праці. Якщо хлопець чи дівчина постійно допомагають батькам у домашніх справах, якщо він чи вона постійно щось роблять, то й будь-яку операцію вони засвоять дуже легко та робитимуть її на належному рівні. А ті, хто до фізичної праці не пристосований, — вони й не впораються навіть із найпростішою роботою.
     — Скільки грошей можна отримати за таку роботу? — поцікавився хтось із батьків.
     — А це, насамперед, залежить від дуже багатьох факторів, — відповів Микола Миколайович. — По-перше, треба реґулярно приходити на роботу. Бо денна сума вилучатиметься з заробітку за кожен пропуск — будь то з поважної, чи неповажної причини. По-друге, все залежить від погодних умов, бо в дощ вас ніхто не повезе в поле. І навіть якщо дощ пройде — все одно, треба буде дочекатися, поки знову не стане сухо. По-третє, з загальної суми буде обов’язково відраховано за харчування та проїзд туди й назад…
     — А можна без харчування? — запитала чиясь мамаша. 
     — Ні, — відповів Микола Миколайович. 
     — Чому? — здивовано спитала та жінка. — Бо так діти набагато більше отримають на руки. До того ж, усі діти снідають та обідають у сім’ї.
     — На жаль, харчування є обов’язковим, — відповіла Неоніла Володимирівна, — бо то є табір. Їсти, чи не їсти — то вже справа самих дітей, але в них, так, чи інакше, буде відраховано за харчування. Бо школа та адміністрація табору є відповідальними за здоров’я дітей під час роботи в цьому таборі. 
     — Так, усе ж таки, — спитав чийсь батько, — скільки можна отримати грошей за роботу в цьому таборі?
     — Деякі минулого року, хто реґулярно ходили до табору щодня та легко впоралися з дорученою працею, одержували по п’ятдесят, чи навіть шістдесят рублів, — пояснила Неоніла Володимирівна. — А ті, хто багато пропустили, отримали лише по п’ять чи десять рублів. А дехто, взагалі, нічого не одержав. Але шанси заробити принаймні тридцять чи сорок рублів за ідеальних погодних умов є досить непоганими. 
     — А щодо басейну? — поцікавився хтось з місця.
     — Щодо басейну, — відповів Микола Миколайович, — ще поки що невідомо до кінця, бо в басейні санітарно-епідемічна станція знайшла збудників стафілококу, тому зараз той басейн зачинено на санітарну обробку. Як тільки його відкриють, я одразу ж усіх повідомлю. А поки що доведеться обійтися без басейну… Звичайно ж, для басейну потрібні плавки для хлопчиків та закритий купальник для дівчат — ні в якому разі не бікіні. Крім того, треба мати змінне взуття… в’єтнамки, наприклад… Обов’язково треба мати ґумовий капелюх… Крім того, треба мати мило та губку, аби після плавання помитися в душі, бо то негігієнічно просто обтиратися після басейну, де плавали всі… Іще бажано мати спеціальні окуляри, бо вода є хлорованою… Але я ще раз вам кажу, плавання в басейні буде можливим лише тоді, коли той басейн відкриють. Про це я вас повідомлю додатково. Ще є питання?
     Всі мовчали.
     — Якщо питань нема, — оголосив Микола Миколайович, — тоді я на всіх учнів чекаю в понеділок, сімнадцятого червня, о восьмій ранку. А поки що я бажаю всім успішно впоратися з тими іспитами, які вам ще лишилося скласти. До зустрічі!
     Всі почали розходитися.
     Коли Марійка поверталася разом з Оксаною Романівною додому, у провулку Калініна вона побачила сусідських дівчат, які вже гуляли на повне задоволення.
     — Як вам щастить! — із заздрістю вигукнула Марійка. — Ви вже можете гуляти скільки захочете… А мені треба скласти ще два іспити.
     — Не будь такою песимісткою, — зауважила Оксана Романівна, як тільки вони трохи відійшли далі від Марійчиних подруг. — Через п’ять днів і ти гулятимеш разом із ними…

     І ось той судний день для Ковальова настав…
     На іспит із фізики Антін ішов немов на страту…
     Основним екзаменатором на тому іспиті був, звичайно ж, Микола Миколайович, адже він вів фізику у 8-В класі впродовж цілого року. А ось асистентом було призначено Йосипа Сергійовича Розенберґа, вчителя-методиста, котрого вважали ледь не найсильнішим учителем фізики в усьому місті. Але, крім глибоких знань зі свого предмету, Йосип Сергійович іще відрізнявся надто крутим характером: він був дуже вимогливим та суворим. Крім того, Йосип Сергійович вважав, що фізика є чи не найголовнішим предметом у середній школі. Тому — на його думку — якщо той чи інший учень є слабким у фізиці, він є, взагалі, слабким учнем … Типовий технократ…
     Як і на кожному усному іспиті, всіх учнів розділили на дві рівних за кількістю групи. Перша група мала складати іспит із дев’ятої до дванадцятої години, а друга група — з дванадцятої до п’ятнадцятої. Ковальов — згідно з алфавітним порядком — якраз потрапив до першої групи…
     За чверть до дев’ятої всіх учнів запустили до десятого кабінету — кабінету фізики, завідувачем котрого якраз і був Йосип Сергійович. Саме в тому кабінеті й мав відбутися найвідповідальніший іспит з усіх іспитів за восьмий клас. Учні розсілися на двох останніх рядах, а перший ряд було зарезервовано для тих, хто готувався до відповіді. На столі стояли прилади, необхідні для проведення лабораторних робіт, а на боковій стіні, протилежній від стіни з вікнами, висіли наочні плакати, розсортовані за темами. 
     О дев’ятій годині іспит розпочався. 
     Спочатку Микола Миколайович викликав перших чотирьох учнів, аби вони зайняли чотири місця за столами в першому ряді. Ковальов, котрий завжди звик відповідати на іспитах одним з перших, теж підняв руку, проте Микола Миколайович це проіґнорував. Він почав викликати учнів за заздалегідь заготовленим списком. Після того, як перша четвірка взяла собі білети та сіла готуватися, Йосип Сергійович підійшов до кожного столу та подивився, чи є в когось шпаргалка. На жаль, у Рити Григоренко він знайшов-таки шпаргалку, складену «гармошкою». Одразу ж він миттєво вилучив у неї не лише шпаргалку, але й білет разом із завданнями та аркушем відповіді.
     — Це хто в нас? — запитав Йосип Сергійович. — Ага, Григоренко. Іди, бери інший білет!
     Риті нічого не лишалося робити, як підійти знову до вчительського столу та вибрати інший білет. Микола Миколайович дав їй нові екзаменаційні завдання та Рита знову сіла за один із тих чотирьох столиків готуватися за іншим білетом. 
     Нарешті ті двадцять хвилин, котрі відводилися на підготовку до відповіді, вичерпалися, після чого Микола Миколайович почав викликати учнів до відповіді один за одним. Першим вийшов відповідати Столяров. Він дуже успішно впорався з задачею, а теорію його практично не питали. 
     Перше місце звільнилося. Ковальов одразу ж підняв руку, але Микола Миколайович викликав іншого. 
     Минуло майже дві години. Антін сидів на своєму місці та чекав. Микола Миколайович підійшов до нього.
     — Ковальов, — звернувся до нього Микола Миколайович, — якщо ти так хвилюватимешся, ти в мене будеш найостаннішим негром… Але якщо хтось із адміністрації зайде, я тебе викличу поперед черги. 
     Тривала вже третя година іспиту. Майже всі учні вже відповіли. 
     — Ковальов, — зауважила Калашникова, яка сиділа попереду Антона, — якщо ти візьмеш одинадцятий білет з лабораторною роботою з находження центру ваги, ти будеш великим лажистом.
     Проте Ковальову не судилося стати великим лажистом. Микола Миколайович викликав Люду раніше, отже вона одразу ж схопила одинадцятий білет, на котрий вона заздалегідь нанесла нишком мітку, та сіла готуватися до відповіді. Потім вона зробила лабораторну роботу, за лічені хвилини знайшовши центр ваги. Ніякої теорії Люду не питали, отже їй вдалося-таки вийти сухою з води. 
     Іспит наближався до кінця. Позаду лишалося тільки двоє учнів — Ковальов та Бобрикова. І ось нарешті Микола Миколайович викликав Антона.
     Антін підійшов до столика, на котрому були розкладені білети, та взяв один із них.
     — Двадцять перший білет, — повідомив він.
     — Ти з Росії приїхав? — поцікавився Йосип Сергійович. — У тебе якийсь акцент дуже специфічний.
     — Ні, — відповів Антін. — Я сам народився в Чернівцях. Але моя мати, насправді, походить із Центральної Росії.
     — Добре, йди готуйся до дошки, — сказав Йосип Сергійович. — Іспит вже наближається до кінця, але вільних місць за столами ще нема. Ось тобі завдання на визначення коефіцієнту корисної дії. 
     Узявши в руки аркуш із задачею, Антін почав щось писати на дошці. Через кілька хвилин Йосип Сергійович підійшов до Антона.
     — Усе, що ти тут написав, — зазначив він, — є суцільною дурницею! 
     Підійшовши ближче до Антона, Йосип Сергійович показав йому, які формули треба було для цього застосувати. Антін почав щось підставляти, але Йосип Сергійович усе це перекреслив.
     — Ці формули треба зовсім по-іншому застосовувати, — пояснив він. — Ти з цим завданням не впорався. Якщо ти не хочеш мати «трійку» з фізики, я тобі зараз дам інше завдання, інакше чотири бали я ніяк не можу тобі покласти. 
     Йосип Сергійович дав Антонові інше завдання. Антін знову почав щось писати на дошці.
     — Усе це невірно, — зазначив Йосип Сергійович. — Чи тебе мати проконтролювала, коли ти готувався до цього іспиту?
     — Так, — підтвердив Антін.
     — А хто за фахом твої батьки? — поцікавився Йосип Сергійович. — Мабуть, якісь інженери?
     — Ні, — спростував Антін. — Моя мама є біологом, а батька в мене, взагалі, нема. 
     — А куди ти хочеш вступати після школи? — запитав Йосип Сергійович.
     — До філфаку, — сказав Антін. 
     — Гаразд, — заявив Йосип Сергійович. — Я тобі даю останнє завдання. Воно є дуже легким.
     Він дав Антонові якесь третє завдання. Антін знову розпочав щось на дошці писати.
     — Ковальов! — звернувся до нього Йосип Сергійович. — Через те, що Микола Миколайович тебе дуже позитивно охарактеризував, і виходячи з того, що ти в майбутньому обрав для себе гуманітарний шлях, я тобі покладу-таки «четвірку», але то є, так би мовити, аванс. У дев’ятому класі ти цю «четвірку» мусиш найретельнішим чином відпрацювати. І якщо ти її не відпрацюєш, якщо ти й у дев’ятому класі будеш із фізики так само слабко встигати, ти, взагалі, ризикуватимеш залишитися на другий рік.
     — Дякую Вам, — відповів Антін.
     — А зараз іди, відпочивай, — сказав Йосип Сергійович. — І пам’ятай, що в дев’ятому класі я тобі влаштую-таки чорне життя, якщо ти так не дружитимеш із фізикою!
     Із класу Антін вийшов у такому стані, неначе його щойно зняли з хреста. 
     — Як довго тебе тримали! — вигукнула Інна Павлівна, мати Михайла Мельничука. — Ти хоча б зателефонував додому!
     — Я зателефоную, — сказав Антін. — Бо, все одно, вже зараз розпочнеться іспит для другої групи, отже лишилося тільки три години до того часу, поки будуть оголошені оцінки, тому нема сенсу йти додому. 
     — Ти маєш рацію, — погодилася Інна Павлівна. — А чи в тебе хоч є дві копійки? Я можу тобі дати скільки завгодно.
     Інна Павлівна протягнула Антонові п’ять двокопієчних монет. Подякувавши, Антін вибіг на вулицю Кобилянської та зайшов до першої телефонної будки, аби зателефонувати додому. 
     — Нарешті я склав! — вигукнув Антін, коли Клавдія Петрівна взяла слухавку. 
     — А чому так довго? — невдоволено запитала Клавдія Петрівна.
     — Бо мене запитали передостаннім, — пояснив Антін. — Я тягнув руку, але мене не викликали. А викликали лише передостаннім. Проте головним є те, що іспит, котрого я так лякався, вже позаду! 
     — Вітаю тебе, — сказала Клавдія Петрівна. — Коли ти прийдеш?
     — Коли оголосять оцінку, — повідомив Антін. — Це десь години через три.
     — Як довго! — простогнала Клавдія Петрівна.
     Поклавши слухавку, Антін побіг назад до школи. 
     Минуло три години. Нарешті іспит у другій групі закінчився, після чого всіх запросили до кабінету. Привітавши спочатку всіх учнів з успішним складанням найголовнішого іспиту за восьмий клас, Микола Миколайович оголосив потім, хто що на тому іспиті отримав. Попри всю серйозність та незважаючи на те, що той іспит був таким важким, незадовільних оцінок на ньому не було, адже восьмий клас був фактично випускним, тому ніхто не був зацікавленим у тому, аби тримати когось у невизначеному стані до кінця серпня — у такому випадку ніхто б нікуди далі не міг вступити. 
     Після того, як усі оцінки були оголошені, Микола Миколайович узяв у руки цілу гору вилучених шпаргалок, стиснувши їх в обох долонях, а потім продемонстрував їх усім у простягнутих руках. 
     — Ось бачите, яка це ганьба? — звернувся Микола Миколайович, демонструючи все те «добро». — Ніколи більше так не робіть, адже ця непотрібна писанина тільки забирає у вас час, але ніяким чином вона вам не допоможе. Усе одно, жоден вчитель, який себе більш-менш поважає, ніколи не дасть вам цим скористатися. То є тільки марнотратством часу та паперу.
     Після тих слів Микола Миколайович демонстративно викинув усі ті шпаргалки в кошик для сміття.
     — Ковальов! — звернувся до нього Йосип Сергійович. — Ми сьогодні тобі подарували «четвірку», отже допоможи тепер і нам. Перенеси все це лабораторне обладнання до підсобного приміщення. І пам’ятай, що в дев’ятому класі ніяких поступок тобі не буде! Ти мусиш узятися за фізику, повернувшись до неї обличчям. І якщо в тебе ситуація складатиметься між «трійкою» та «четвіркою», завжди виставлятиметься «трійка». Отже, я тобі в дев’ятому класі влаштую чорне життя — так і знай!
     Переляканий такою зовсім не райдужною перспективою, Антін із завзяттям почав переносити обладнання до підсобного приміщення. Додому він прийшов неначе вичавлений лимон. У той день він нічого більше не робив. Попереду був останній бій — іспит з української мови та літератури…
     А Грибуліну лишався рівно тиждень… 

     Наступного дня відбулася консультація з української мови та літератури. Перед початком тієї консультації Аліса Сергіївна підбадьорила всіх, зазначивши, що треба ще трохи потерпіти, бо фінал вже з кожним днем наближався. Після чого вона розпочала власне консультацію. А почала вона її з організаційних питань.
     — Перш за все, — сказала Аліса Сергіївна, — я вам раджу не заздрити тим, кого звільнено від вивчення української мови. Ті, хто не вивчав українську мову, складатиме усний іспит із російської мови та літератури, а перевідна оцінка виводитиметься в нього на основі середнього арифметичного з оцінки за усний та письмовий іспити — як це робиться у Російській федерації — але, звичайно ж, за умови, якщо обидві оцінки будуть позитивними. 
     Зробивши коротку паузу, Аліса Сергіївна продовжила давати різноманітні настанови. 
     — Мені Микола Миколайович поскаржився на те, що у вас на іспиті з фізики було дуже багато шпаргалок. Отже, я вам хочу порадити: не гайте часу, не витрачайте час та папір на всі ці речі. Краще зайвого разу підучіть трохи. Бо, все одно, всі шпаргалки у вас будуть вилучені… До речі, на які тільки хитрощі не йшли різні учні, аби пронести з собою шпаргалки. Вони ці шпаргалки писали навіть на руках, а дівчата — на стегнах під спідницею. А всі ті шпаргалки, котрі я колись вилучала, можна виставити в музеї. Ці шпаргалки хтось гармошкою складав, а хтось навіть маленькі книжки робив — навіть із обкладинкою. А один учень, взагалі, використав для цього штампований аркуш. Звідки він узяв той штампований аркуш — невідомо. Отже, я ще раз вам повторюю, не робіть таких дурниць, бо, все одно, ніякі шпаргалки вам не допоможуть. 
     Клас мовчав.
     — А з теорії питання є? — поцікавилася Аліса Сергіївна.
     Питань із теорії не було. 
     — Якщо питань нема, — оголосила Аліса Сергіївна, — тоді йдіть та готуйтеся до іспиту. Я бажаю всім вам його успішно скласти. А перед тим, як ви підете додому, допоможіть, будь ласка, Віталію Андрійовичу прибрати у військовому кабінеті.
     Повернувшись зі школи, Антін одразу ж почав повторювати всі питання — як із мови, так і з літератури. Сидів він цілий вечір — незважаючи на суботу.
     А вночі йому наснилося страхіття. 
     Антонові наснилося, неначе він разом з усім класом пішов до кінотеатру імені Ольги Кобилянської, аби переглянути якийсь фільм. 
     Той кінотеатр вважався дитячим кінотеатром, бо його репертуар складався переважно з дитячих фільмів. Школярів — особливо учнів молодших класів — досить часто водили до того кінотеатру в так звані культпоходи, тобто на перегляд того, чи того фільму. Складався той кінотеатр із двох зал — блакитної та рожевої. Як правило, всі ті культпоходи відбувалися у блакитній залі, бо вона була більшою за розміром. Проте Антонові наснилося, буцімто всіх раптом повели до рожевої зали, яка була десь утричі меншою за блакитну та й використовувалася вона часто не стільки для масових культпоходів, скільки для різного роду закритих спецпереглядів. 
     Отже, всі учні розсілися в рожевій залі, після чого розпочалася демонстрація фільму, котрий чомусь був чорно-білим. Судячи за його зеленувато-брунатним відтінком, він був випущений принаймні років за сорок до того, або ж неначе хтось навмисно тонував той фільму під сепію. Проте, скоріше за все, той фільм був-таки більш ніж сорокарічної давнини. Вочевидь, наприкінці тридцятих років.
     Антін побачив на екрані великий двір перед п’яти- чи навіть шестиповерховим будинком. Перед будинком хлопці грали у футбол. Усі хлопці час від часу гукали: «Тимуре! Тимуре!». Напевно, так звали одного з тих хлопців. Проте той фільм не мав ніякого відношення до повісті Аркадія Гайдара «Тимур та його команда». 
     Раптом хтось із вікна останнього поверху будинку покликав: «Тимур!». 
     Кучерявий хлопчик років чотирнадцяти, кинувши м’яч своїм товаришам, стрімко побіг додому. 
     У наступному епізоді Тимур вже сидів за столом під текстильним абажуром, котрі були дуже поширені в ті часи, тобто наприкінці тридцятих років, у колі сім’ї у великій вітальні перед широким трійчастим вікном. Всі, хто сидів за столом, про щось балакали, проте змісту їхньої розмови Антін так і не зрозумів.
     Раптом за вікнами зникло сонячне світло, а небо цілком затягнулося густими хмарами. Розпочалася гроза. Тимур пішов до сусідньої кімнати. Він відчинив таке ж саме трійчасте вікно, як і у вітальні, але раптом пролунав якийсь вибух. На пару секунд у кімнаті стало дуже темно. Тимура чимось уразило і він почав поволі падати на спину, різко захиливши голову назад.
     — Що це? — подумав Антін. — Блискавка, чи постріл, чи ще щось?
     Антін дуже чітко бачив, як підліток у стані агонії боровся за своє життя, як він до останнього чинив смерті опір. Підліток шалено переступав з ноги на ногу. Намагаючись утриматися на ногах та не впасти, він міцно вхопився за підвіконня. Проте він був уже приреченим і через кілька секунд на підлозі біля відкритого вікна вже лежало бездиханне тіло того хлопця.
     — Чим він був уражений? — знову подумав Антін. — Що могло його вбити? Але як він довго падав, коли він був чимось уражений!
     Раптом Антонові стало так моторошно, що він вибіг із зали кінотеатру та стрімко побіг кудись якомога далі. Проте атмосфера тридцятих років переслідувала Антона і в нього було таке відчуття, ніби він сам у тому фільмі був зовсім не глядачем, а дійовою особою. Антін вибіг із кінотеатру надвір, проте вся дійсність стала чорно-білою з зеленуватим відтінком — ніби то є не реальне життя, а фільм кінця тридцятих років. Антін біг вулицею Кобилянської, проте чим далі він біг, тим більше Чернівці перетворювалися на Москву чи Харків тридцятих років. Раптом він відчув, ніби він сам перетворився на того Тимура, смертельно враженого невідомо чим.
     І тут зненацька пролунав голос у репродукторі на високому стовпі, навколо котрого купчився великий натовп: «Говорить Москва… Сьогодні війська Сполучених Штатів Америки та інших країн НАТО без будь-якого оголошення війни атакували територіальний простір Союзу Радянських Соціалістичних республік…». Потім Антін почув голос із репродуктора, буцімто американці вже захопили Далекий Схід — разом із Владивостоком. Потім буцімто об’єднаний північноатлантичний флот атакував радянську територію з боку Чорного моря… Вже американський зірчасто-смугастий прапор майорить над Одесою, над Херсоном та Миколаєвом, над Севастополем, над Ялтою… Американці невблаганно наближаються до Москви… Вже завдяки старанням американських спецслужб здійснено державні перевороти в усіх країнах так званого соцтабору. Вже і в Румунії, і в Угорщині до влади прийшли проамериканські сили… Таким чином, війська НАТО вже впритул підійшли до південно-західних кордонів СРСР, готові в будь-який момент перетнути ці кордони… У Чернівцях іще нема американців, проте атмосфера в місті вкрай напружена… Антін чітко усвідомлює, що якщо радянські війська своєчасно не залишать місто, американці скинуть на нього атомну чи нейтронну бомбу. Але що робити, коли американці увірвуться в місто? Тікати до своїх, проситися добровольцем у радянську армію попри свій підлітковий вік, чи залишатися в окупованому місті підпільником? Антін уявив собі на мить, як американські війська входять у місто, як крокують міськими вулицями американські вояки та… ку-клукс-кланівці… Ні, Антін чітко знав про те, що Ку-Клукс-Клан є підпільною терористичною організацією, проте в тому сні йому наснилося, буцімто Ку-Клукс-Клан — то були каральні війська на кшталт німецького СС… А потім Антонові наснилося, як американська окупаційна влада, наведена якимось зрадником, схоплює Антона та інших юних підпільників — немов героїв-молодогвардійців, — а потім, після тривалих тортур та допитів у ФБР, засуджує всіх до страти на електричному стільці…
     Весь переляканий, Антін прокинувся. У кімнаті було вже світло. Годинник показував пів на дев’яту.
     Страхітливий сон зіпсував Антонові настрій на цілий день. Антін усе гадав, чи розпочнеться війна з Америкою… Проте треба було готуватися до останнього іспиту, отже Антін змушений був готуватися до того іспиту всупереч поганому настрою та страху перед імовірною війною. 

     Але нічого вічного та нескінченного нема — все рано, чи пізно, має скінчитися. Ось і період іспитів за восьмий клас виявився не таким вже й довгим та нескінченним. Ще зовсім нещодавно пролунав останній дзвінок, коли восьмикласникам здавалося, ніби попереду ще ціла вічність, яка невідомо коли скінчиться… І ось вже настало десяте червня — день, коли в усіх восьмих класах відбувся останній іспит. У перших двох восьмих класах складали фізику, а у 8-В класі відбувся іспит з української мови.
     Запустивши о дев’ятій годині всіх учнів до п’ятнадцятого кабінету, Миронючка, перш за все, привітала всіх з останнім іспитом, а потім почала перетасовувати картки з номерами екзаменаційних білетів, неначе то була колода карт. Розклавши ті картки в шаховому порядку, вона розпочала сам іспит. Асистентом на іспиті виступала вчителька російської мови та літератури Дарина Василівна Савицька, дружина директора місцевого музично-драматичного театру. 
     Ковальов пішов відповідати в першій четвірці. Відповівши на всі питання білета, він почав чекати на додаткові запитання. Проте додаткових запитань не було, натомість Дарина Василівна протягнула Антонові рахунок за телефонні переговори та банкноту номіналом у три рублі. 
     — Антоне, — звернулася вона, — ти б не міг мені допомогти? Я не встигаю сплатити за телефонні переговори, отже я тебе хочу попросити піти на пошту та розрахуватися. А квитанцію принесеш тоді, коли оголошуватимуться оцінки.
     — Ліпше буде, якщо це зробить хтось із дівчат, — врятувала ситуацію Миронючка, знаючи, що Ковальов ніколи з цим не мав справу. 
     — Гаразд, — погодилася Дарина Василівна. — Тоді вітаю тебе зі складанням останнього іспиту, а о п’ятнадцятій годині буде оголошено оцінки.
     — Ти підручники здав?  — поцікавилася Миронючка. — Інакше я тобі оцінку не скажу.
     — Так, — підтвердив Антін. — Я всі книжки здав.
     — У тому числі, й ту рвану хрестоматію? 
     — Ту, яку я одержав, — сказав Антін.
     Антін одразу ж згадав ту неприємну історію, яка сталася з ним у квітні, коли вони проходили на уроці української літератури якусь поему Тараса Шевченка. Тоді Миронючка, позичила в Антона записану на нього хрестоматію, а потім звинуватила його, буцімто він розрізав сторінку з тієї хрестоматії, вирізавши з неї якийсь фраґмент. Тоді Миронючка так сварила Антона, а він намагався довести, що цього не робив, що це зробив хтось із попередніх користувачів того підручника. А увечері навіть Валентина Дмитрівна зателефонувала до Аліси Сергіївни, аби розібратися в тому скандалі. Вона заявила, що Антонові навіть не було потреби це робити, бо вона сама купувала примірник «Кобзаря», який Антін постійно носив із собою на уроки української літератури. «Ви ще не знаєте свого сина!», — гнівно відповіла Миронючка. Так тоді Антін і не зрозумів, чим закінчився той конфлікт. Адже Валентина Дмитрівна повідомила Миронючці про те, що на вирізці вона та Антін навіть помітили позначку, що вказувала на номер конкретного екзаменаційного білета. І це тоді, коли нові екзаменаційні білети ще не були випущені. Звідки Антін міг знати, який то був номер білета? Довелося терміново шукати дефіцитний скоч, аби заклеїти сторінку без будь-якої шкоди для читабельності тексту. Неприємна була історія — що й казати…
     — Так, я всі книжки здав, — повторив Антін.
     — Тоді чекай до п’ятнадцятої, — сказала Аліса Сергіївна.
     Антін вийшов із класу, а, прийшовши додому, ліг на диван та одразу ж розслабився. 
     У той самий день 8-Б клас складав іспит із фізики. 
     Марійці дуже пощастило: Бакланов викликав її однією з перших. До неї потрапив дуже легкий білет із лабораторною роботою, яку Марійка дуже добре знала. Та й ніякого Розенберґа на тому іспиті не було — він тоді сам виступав основним екзаменатором у паралельному 8-А класі. А асистентом у 8-Б класі був Карл Мойсеєвич, котрий у восьмих класах вів алґебру, а не фізику. 
     Вийшовши з класу після складання останнього іспиту, Марійка одразу ж буквально вилетіла, підстрибуючи, зі шкільної будівлі та трохи пройшлася містом, насолоджуючись тепер вже справжнім почуттям свободи від навчання. Коли Марійка прибігла додому, вдома нікого не було. Батьки були на роботі, Максим вирішував якусь справу в університеті, а Богдан гуляв на десь вулиці, бо єдиний іспит за шостий клас із російської мови та літератури був у нього складеним іще наприкінці травня. Відчинивши двері помешкання власним ключем, Марійка увійшла всередину. 
     — Клас! — вигукнула вона. — Усі іспити за восьмий клас складено! 
     Вона почала стрибати та танцювати у вітальні. Раптом у неї перехопило дихання, її ноги затремтіли та покрилися краплями поту.
     — Що це таке? — перелякано запитала себе Марійка. — Чому в мене ноги тремтять? Чому мені це віддає у хребет?
     Марійка лягла на диван. Тіло її трохи заспокоїлося. І хоча її щось ще турбувало — все одно ці відчуття були дуже приємними.
     Скинувши шкільну сукню, Марійка надягла домашній халат. 
     — До наступного навчального року більше не надягатиму цю потворну сукню! — вигукнула Марійка, кинувши шкільну сукню та білий фартух до кошику з брудною білизною, що стояв у ванній кімнаті. 
     Десь о дванадцятій годині прийшов Максим із дуже короткою стрижкою на голові. Марійка його спочатку навіть не впізнала. 
     — Ну що, — поцікавився він, — чи склала ти останній іспит?
     — Так, — підтвердила Марійка. — Нарешті!
     — Я також усю сесію вже достроково склав! — радісним тоном повідомив Максим. — Усі питання у своєму деканаті я теж вже вирішив. Отже, в суботу вже йду до війська. Ти підеш мене проводжати?
     — Так, обов’язково, — відповіла Марійка. — Як це, брата до армії не провести! Ти, до речі, вже знаєш, де служитимеш?
     — А це заздалегідь не кажуть, — пояснив Максим. — Це скажуть лише в останній момент.
     — Зрозуміло, — відповіла Марійка. — А, до речі, ми у п’ятницю проводжатимемо тебе?
     — Тільки не треба ніяких урочистостей, ніякого застілля! — вигукнув Максим. — Бо мені це нагадуватиме поминки. 
     — Максиме, не треба так песимістично до цього ставитися! — заспокоїла Марійка. — Нащо себе заздалегідь ховати?
     — У мене просто таке відчуття, — пояснив Максим, — що живим я з тієї армії не повернуся. 
     — Не кажи дурниць! — підбадьорила його Марійка. — Ти ще повернешся. І університет ти зможеш так само успішно закінчити, і ти з твоїм розумом іще далеко підеш! 
     — Щось мені не віриться, що то буде саме так, — відповів Максим.
     Пообідавши, о чотирнадцятій годині Марійка почала збиратися знову до школи, аби дізнатися, яку оцінку вона отримала за той останній іспит. Замість шкільної сукні з фартушком вона надягла джинсову спідницю, клітчату блузку та джинсову куртку, а потім взулася в білі кросівки. 
     Усі, хто вже склав іспит, чекали у напівтемному вестибулі, поки іспит закінчиться та всіх покличуть дізнатися про оцінку. Міщенко всім демонстрував інженерний калькулятор, котрий йому подарували як переможцеві якоїсь олімпіади з фізики. Таких калькуляторів ніхто ще не бачив: він міг рахувати не лише квадратні корені, але й корені з інших ступенів, а ще — й визначати різні логарифми, синуси, косинуси, танґенси, факторіали та ще багато чого — його можливості в сотні разів перевищували можливості чотиризначних математичних таблиць Брадіса, котрими користувалися всі учні старших класів для складних математичних розрахунків.
     — Він, напевно, дуже дорогий, — вигукнув Ґаба. 
     — Та не знаю, — пояснив Міщенко. — Мені його подарували на республіканській олімпіаді як переможцеві. Мабуть, він коштує десь сотню рублів, а, мабуть, і більше.
     — Щастить тобі, Василю! — вигукнув Марак. — Не треба тобі користуватися таблицями Брадіса…
     Коли Марійка увійшла до шкільного вестибулю, всі одразу ж кинули погляд на її джинсовий костюм із короткою спідницею.
     — Хіба я виглядаю якось незвично? — подумала Марійка, помітивши такі зацікавлені погляди всіх хлопців, які зацікавилися її зовнішнім виглядом набагато більше, ніж інженерним калькулятором Міщенка. 
     Нарешті Микола Миколайович запросив усіх до кабінету атеїзму, де відбувався той іспит. Коли всі розсілися, він, привітавши всіх з успішним закінченням восьмого класу, продиктував усім екзаменаційні оцінки. Марійка дуже зраділа, коли дізналася про те, що отримала «четвірку». Вона так лякалася того грізного іспиту — і ось він вже позаду. 
     — Марійко! — покликав її Василь Бережан. — Ти хочеш зі мною піти до кіна? 
     — Коли? — поцікавилася Марійка.
     — Та прямо зараз, — відповів Василь. — Так ми відзначимо закінчення восьмого класу. Ти, мабуть, радієш тому, що, нарешті, ти перейшла до дев’ятого класу?
     — А ти, Василю? — запитала Марійка. 
     — Я дуже радію, — зізнався Василь. — Нарешті цей восьмий клас скінчився! Я так довго на цей кінець чекав — і, нарешті, дочекався!
     — Я, мабуть, піду, — погодилася Марійка. — Тільки зателефоную додому. 
     — Ну, тоді підемо, — сказав Василь.
     Тут раптово до них підійшла Зоя.
     — Тато запрошує всіх учасників ансамблю до нас додому. Георгій Станіславович теж прийде. І вас обох мій тато запрошує. 
     — Ну, якщо ти нас запрошуєш, — сказала Марійка, — тоді я обов’язково прийду.
     — І я, — приєднався до розмови Василь. — А кіно відкладемо на потім. 
     — Ви вже бували в мене? — поцікавилася Зоя.
     — Я ще ні, — відповіла Марійка. — Але я приблизно знаю, де ваш дім знаходиться. Десь на Комсомольській, майже напроти адміністрації «Восходу».
     — Так, — підтвердила Зоя. — Цілком вірно. Якщо ви мій дім не знайдете — встаньте біля «Восходу». Я до вас вийду. 
     — Дякую тобі заздалегідь, — сказав Василь. — Я сподіваюся, що ми всі тебе знайдемо.
     — Тоді — до вісімнадцятої години! — виголосила Зоя. — Я з татом чекаю на вас на вас усіх. До речі, Надя також погодилася приєднатися до нашого ансамблю. Виявляється, вона чудово грає на скрипці, адже рік тому вона музичну школу закінчила.
     — Гаразд, — погодилася Марійка. — Тоді до вісімнадцятої!
     Марійка з Василем у радісному настрої пішли додому. Невдовзі вони вже стояли біля Марійчиного під’їзду.
     — Ну, як ти склала останній іспит? — запитав Марійку Степан Вікторович, коли вона прийшла додому.
     — На «чотири»! — радісно вигукнула Марійка. — Сьогодні Зоя запрошує всіх до себе додому на шосту годину, аби разом відзначити закінчення восьмого класу. 
     — Добре, Марійко, розважайся, — підтримав її Степан Вікторович. — Ти це заслужила. Тільки не споживай спиртних напоїв, якщо тобі запропонують.
     — Хто запропонує? — здивовано запитала Марійка. — Віктор Вікторович? Чи Георгій Станіславович?
     — А що, і Георгій Станіславович там буде? — поцікавився Степан Вікторович.
     — Зоя сказала, що так, — пояснила Марійка. — Вона також повідомила, буцімто в нього є навіть якісь плани щодо реорганізації нашого ансамблю.
     — Ну, нехай реорганізує, якщо в нього є якісь плани, — сказав Степан Віктрович. — До речі, ти питала мене свого часу про якусь грузинську дівчину, яка прагне вступити до матфаку. Отже, я погоджуюся з нею позайматися, але ти нікому це не повинна афішувати, бо я є членом екзаменаційної комісії на вступних іспитах. Усе має бути тишком-нишком. 
     — Я тебе розумію, тато, — погодилася Марійка. — Я мовчатиму. 
     На вечірку до Зої Марійка надягла клітчату спідницю, рожеву атласну блузку та жакет із чорного китайського оксамиту. А потім вона взулася в червоні бальні черевики на «шпильці». За п’ять хвилин до шостої Марійка вже стояла перед дверима до помешкання Крамарів — помешкання Зої вона знайшла досить швидко. Увійшовши на подвір’я та піднявшись на другий поверх, Марійка подзвонила у двері. Двері відчинила сама Зоя в довгій чорній сукні. Зоїне волосся було розпущене та покрите якимось спеціальним лаком, від котрого воно відблискувало. На ногах у Зої були чорні лакові бальні черевики — і теж на «шпильці». 
     — Проходь, Марійко, — запропонувала Зоя. — Ми вже всі потихеньку збираємося.
     Пройшовши всередину, Марійка зняла вуличні мешти та перевзулася у вечірні босоніжки, які вона принесла з собою в пластиковій торбі. Після цього Зоя провела Марійку до вітальні, у центрі котрої було накрито стіл із традиційними святковими стравами — салатами «Дебеф» та «Мімоза», нарізаними ковбасами та сиром, бутербродами з червоною ікрою тощо. У вітальні вже сиділи Віктор Вікторович, Георгій Станіславович, а також усі хлопці з «Романтики» — Сашко, Павло та Василь. Сашко — як і завжди — був у чорній сорочці та чорних штанах. Тільки та чорна сорочка була вже нарядною, а не повсякденною. Але, все одно, вона була чорною. У гості до Зої навіть Надя завітала, яка зовсім нещодавно погодилася приєднатися до того ансамблю. Не було лише Олени. Марійка привіталася з кожним, після чого вона сіла на диван в оточенні Василя та Сашка. 
     — Чекаємо на Олену, — сказала Зоя. — Адже вона обіцяла прийти.
     — Чекаємо, — погодився Сашко. 
     Нарешті через двадцять хвилин пролунав дзвоник у коридорі. Зоя вийшла та через хвилину повернулася разом з Оленою, котра була в короткій темно-червоній сукні, чорних колготках у велику сіточку та в яскраво-червоних бальних черевиках на «шпильці» — майже таких, у яких прийшла до Зої Марійка. Коли всі зібралися, Віктор Вікторович запросив усіх до столу. В найостанніший момент до всіх вийшла Сільва Петрівна — теж у довгій вечірній сукні — та сіла за стіл біля свого чоловіка. Сам Віктор Вікторович відкрив пляшку шампанського та розлив його всім по келихах.
     — А чи не зарано хлопцям та дівчатам шампанське пити? — застерегла Сільва Петрівна. — Адже їм лише по п’ятнадцять років, та й те, далеко не всім.
     — Трохи шампанського можна, — заспокоїв Віктор Вікторович. — Адже саме сьогодні, в день останнього іспиту, всі — і Зоя, і всі її товариші — стали на рік дорослішими. Скільки там шампанського в тих келихах уміщається? 
     — Від одного неповного келиха сп’яніти неможливо, — підтримав його Георгій Станіславович. — До того ж, це шампанське є напівсухим, тобто майже без градусів. Та й тут закуски на всіх вистачить.
     — По-перше, — виголосив Віктор Вікторович, піднявшись зі свого місця, — я вітаю Зою та всіх її однокласників — Олену, Марійку, Надю, Сашка, Павла та Василя — з успішним закінченням восьмого класу. Сьогодні ви всі стали трохи дорослішими. Ще два роки — і ви вже будете випускниками середньої школи. Отже, я вам усім бажаю так само успішно закінчити й середню школу, і влаштуватися туди, куди ви всі прагнете влаштуватися. Тому дозвольте за все це випити.
     Віктор Вікторович легенько торкнувся своїм келихом до інших келихів. 
     — А тепер дозвольте й мені повідомити всім вам гарну новину, — приєднався до привітань Георгій Станіславович. — Я розмовляв щодо статусу вашого ансамблю з Володимиром Михайловичем, а потім не без допомоги Зоїного тата ми вийшли на потрібних людей у міськкомі комсомолу та разом із ними все влаштували. Отже, ви вже можете бути приписані не до Палацу піонерів, а безпосередньо до філармонії. Ви уявляєте, як це престижно? 
     — Так, уявляємо, — підтвердив Сашко. 
     — Крім того, — продовжив Георгій Станіславович, — ми домоглися-таки скасування всіх обмежень щодо вашого зовнішнього вигляду. Тепер ви можете виступати в нормальних концертних костюмах, а дівчата можуть робити собі модні зачіски без будь-яких бантів… Адже Карел Ґотт, наприклад, виступає зі своєю дванадцятирічною напарницею Даринкою Ролінцовою. А вона — попри свій дванадцятирічний вік — одягається дуже модно, та й зачіски собі робить стильні. І якщо це можна робити дванадцятирічній дівчинці, то ж чому це не можна робити п’ятнадцятирічним підліткам? І ще одно. Вам дозволили співати західні шляґери, але за однієї умови: принаймні один куплет ви мусите проспівати в російському, чи українському перекладі. 
     — Дякуємо Вам, Георгію Станіславовичу! — вигукнула Зоя зі свого місця. — Ми всі готові прямо зараз розцілувати Вас за всі Ваші старання!
     — Я бажаю, аби ви в майбутньому стали професійним колективом, — сказав Георгій Станіславович. — І навіть якщо ви залишитеся аматорським колективом, я бажаю, аби ви досягли дуже високого професійного рівня. У подальшому житті це все буде у великій пригоді. По-перше, це дуже сильно полегшить вам вступ до будь-якого вищого навчального закладу — незалежно від профілю. Адже спортсменів та музикантів усюди беруть у першу чергу — аби вони відстоювали честь цього навчального закладу на різноманітних змаганнях. У кримського поета Володимира Орлова є навіть така епіграмка, яка зветься «Сила есть — ума не надо»: «Не знаю, как другим, но силачу любой из институтов по плечу». Отже, коли й ви подаватимете документи до будь-якого вищого навчального закладу, обов’язково там вказуйте в усіх анкетах про те, що ви брали участь у вокально-інструментальному ансамблі. Особливо цінуються такі таланти в медичному інституті. Там навіть є свій вокально-інструментальний ансамбль. Та й у нашому університеті теж таланти знаходять своє застосування не лише у навчанні. А для хлопців це важливо ще й тому, що в армії музикантів теж дуже цінують — і це суттєво полегшує їм службу. Отже, я вам бажаю триматися разом і далі, бо в будь-якому разі це піде вам лише на користь. 
     Після застілля Віктор Вікторович — разом із Георгієм Станіславовичем — пішов до свого кабінету. Сільва Петрівна пішла до кухні. А вітальня опинилася повністю в розпорядженні підлітків. Миттєво стіл було відсунуто в бік кімнати — аби перетворити середину кімнати на танцювальний майданчик. Після цього Зоя увімкнула магнітофон чи не на повну гучність. Надворі було ще досить світло, отже Зоя затулила вікно шторами, після чого замерехтіла світломузика. Хлопці та дівчата почали на повну силу «відриватися» після напруженого навчального року. 
     Перша композиція була у стилі важкий рок. Всі вибігли всередину кімнати та почали стрибати на місці. Сашко одразу ж вибіг усередину кімнати та знову почав робити різноманітні піруети. Всі інші оточили його та почали хлопати в долоні. 
     Коли почала грати повільна мелодія, Василь одразу ж запросив Марійку до танцю і вони удвох встали в центрі кімнати, переступаючи з ноги на ногу. Василь міцно обійняв Марійку за талію та вже був готовий поцілувати її, проте вона різко рвонула головою вбік, отже Василь і цього разу промахнувся. Сашко запросив до танцю Зою, яка одразу ж поклала свою голову йому на груди. Павло запросив Олену. І лише Надя сиділа на дивані та сумувала. 
     Незабаром усі помітили, що господарка свята, тобто Зоя, а з нею разом — і  Сашко, кудись непомітно для всіх зникли. Танцюючи під чергову повільну композицію, ніхто навіть і не помітив, як Зоя увела Сашка до своєї кімнати на мансарді, де вони на деякий час відмежувалися від загального натовпу. 
     — Я цей вечір присвятила лише тобі й тільки тобі, Саню! — тихо прошепотіла Зоя. — Ти навіть не можеш собі уявити, як я в тебе закохана!
     — Це ти серйозно кажеш? — здивовано запитав Сашко.
     — Абсолютно серйозно! — відповіла Зоя. — Я без тебе просто жити не можу! 
     — Я тебе теж кохаю, — сказав Сашко. 
     — Ой, як це приємно чути! — вигукнула Зоя, кинувшись Сашкові на шию та міцно обійнявши його. 
     Вона відчинила вікно своєї кімнати на горищі. Одразу ж повіяло приємним червневим вечірнім повітрям, насиченим запахом бузку та жасмину. Зоя та Сашко висунулися з вікна, милуючись далекими вогнями, що мерехтіли на горизонті, з боку Садгори. 
     — Ах, этот вечер — лукавый маг, одетый вечно в лиловый фрак, — почала наспівувати Зоя, сівши на підвіконня. 
     Сашко почав її підтримувати, аби Зоя не впала додолу з того підвіконня. Обійнявши Зою за талію, Сашко почав поволі підіймати поділ її вечірньої сукні.
     — А мені дуже приємно, — тихо промовила Зоя.
     Почувши це, Сашко підняв Зоїну сукню до колін, після чого він торкнувся її колін своєю лівою щокою, а потім просто поклав свою голову на Зоїні коліна. Зоя почала гладити Сашкові голову.
     — А в тебе, Сашко, — сказала Зоя, — таке шовковисте волосся! Не знаю, що зі мною, але я хочу, щоб ти був завжди поруч зі мною! Я жити без тебе не можу!
     Так вони просиділи біля відкритого вікна майже півгодини. 
     — Може, ми підемо до гостей? — запропонував Сашко. — Бо вони, напевно, всі стурбовані, куди це ми раптом зникли.
     — Ну, тоді пішли, — погодилася Зоя. 
     Зістрибнувши з підвіконня, вона зачинила вікно. Годинник показував п’ять хвилин на десяту. Зоя та Сашко спустилися назад до вітальні. І хоча там ще тихо грала повільна музика,  вже ніхто під неї не танцював. Василь сидів на кріслі. На колінах у нього сиділа Марійка, і він теж своєю долонею ніжно та поволі гладив її оголені коліна. А Павло сидів на дивані разом із Надею та Оленою, обійнявши їх обох. 
     Незабаром двері до вітальні відчинив Віктор Вікторович та покликав Зою. Зоя вийшла до коридору.
     — Напевно десь за двадцять хвилин до десятої години вже треба закінчувати, — зауважив Віктор Вікторович. — Бо твоїм товаришам іще треба дійти додому, а дитячий час о двадцять другій годині ніхто не скасовував. 
     — Добре, тато, — погодилася Зоя. — Я їм усім зараз нагадаю. 
     — Тільки дуже коректно, дуже лагідно, інакше до тебе ніхто більше в гости не прийде, якщо ти всіх гостей так брутально виженеш. 
     Увійшовши до вітальні, Зоя знову сіла на диван поруч із Сашком. У половині на десяту Зоя встала та, підійшовши до кожного, сказала: «Ну, все, напевно на сьогодні ми вже закінчимо, бо вам іще треба додому повертатися». За п’ятнадцять хвилин до десятої всі почали розходитися. Коли Сашко пішов від Зої, вона в усіх на очах міцно обійняла його. 
     — В нас ще у п’ятницю будуть підсумкові збори, — зазначив Сашко. — Ми ще всі разом зустрінемося. 
     — Тоді — до п’ятниці, — сказала Зоя. — А в суботу ми ще кудись усі підемо на прогулянку. 
     — Гаразд! — погодився Сашко.
     Марійка знову поверталася додому разом із Василем.
     — Я так радію тому, що навчання у восьмому класі вже позаду! — із задоволенням вигукнула Марійка. — Я просто на сьомому небі!
     — Я згоден, — відповів Василь. — Восьмий клас був таким напруженим, таким сумбурним! Добре, що все це вже скінчилося! 
     — Але попереду ще трудова чверть, — сказала Марійка. 
     — Та що то за чверть така, — вигукнув Василь, — лише чотири тижні роботи в Рагізні! То вже дурниця порівняно з навчанням!
     — Маєш рацію, — погодилася Марійка. 
     Довівши Марійку до її будинку, Василь пішов далі. Марійка вбігла до свого помешкання дуже щасливою.
     — Все! — вигукнула вона Оксані Романівні. — З навчанням можна розпрощатися до самого вересня!
     Увійшовши до спальні, де вже спав Богдан, Марійка сіла за стіл, увімкнула настільну лампу, відкрила свій заповітний щоденник та залишила в ньому черговий запис:
     «Сьогодні понеділок, 10 червня. Сьогодні я склала останній іспит за восьмий клас! Ура! Я вже перейшла у дев’ятий клас! Боже, як я радію з того, що восьмий клас вже позаду. Ми всі разом відзначали закінчення навчання вдома у Зої. Яке в них шикарне помешкання! Це все її тато — це завдяки йому, бо він є письменником. Погода була сьогодні просто чудовою. У п’ятницю будуть підсумкові батьківські збори, а в суботу Максим іде до армії. Ой, як я за нього боюся! Два роки його не буде серед нас — цілих два роки!».
     … Сашкові Грибуліну лишалося жити тільки чотири дні. Марійчиному братові Максимові — трохи більше, ніж півроку… 

     Антін теж відпочивав, поступово відходячи від такого напруженого навчального року. Із таким нетерпінням він чекав на кінець восьмого класу — і ось він, кінець восьмого класу! Іспити позаду. Попереду — лише не вельми важка робота в Рагізні, а потім — канікули! Відпочинок — аж до вересня! Краса!
     Піднявшись із ліжка вранці після дев’ятої години одинадцятого червня, Антін вмився та поснідав, а після сніданку сів на диван, аби почитати якісь книжки. Трохи пізніше, узявши баян, він почав розучувати твори, які йому було завдано розучити за літо. Одним із тих творів була поліфонічна прелюдія, яку ще у сімнадцятому столітті написав Арканджело Кореллі. Антонові дуже подобалося грати на баяні поліфонічні твори для орґана. 
     — Добре, що баян так імітує орґан, — повторював Антін час від часу.
     А самостійно Антін вирішив іще розучити й один із вальсів Грибоєдова. Він був просто в захопленні від цього вальсу, а коли в одному з нотних збірників він побачив його ноти, він вирішив обов’язково той твір розучити.
     Після сімнадцятої години додому повернулася Валентина Дмитрівна.
     — Ви знаєте, — повідомила вона Антонові та Клавдії Петрівні, — який скандал розразився в четвертій школі? Один якийсь єврейський хлопчик, що навчався в десятому класі, поскаржився батькам на прояви антисемітизму в його класі. Якісь його однокласники почали того хлопчика ображати на кшталт: «Жиди, мало вас фашисти мучили!». Цей хлопчик вказав на всіх, хто над ним знущався, а його батьки заявили на це в КДБ. Кінчилося це все тим, що у школі скликали екстрене засідання педагогічної ради, де заслуховували цю справу. Тим хлопцям, які знущалися над своїм єврейським однокласником, вирішили не видавати атестати про середню освіту. Крім того, їх усіх повиганяли з комсомолу. А один із тих хуліганів навіть тягнув на медаль. Тепер він фіг її отримає.
     — Мені здається, що тут диму без вогню не буває, — зазначив Антін. — Напевно, цей хлопець чимось насолив своїм однокласникам.
     — Я так теж гадаю, — погодилася Валентина Дмитрівна, — що він їх чимось роздратував. Вони на нього розгнівалися та й вирвалося в них таке. Але ж у будь-якому разі не можна так опускатися до рівня образ на національному ґрунті. А ти час від часу бабусі та й мені нагадуєш про наше російське походження. Ти будь обережним, інакше можеш здорово загриміти. Ти й Уманським не був задоволений свого часу, бо він постійно списував у тебе. А він, між іншим, теж єврей. Отже, дивися, не ляпни йому коли-небудь щось таке антисемітське. 
     — Я стороннім людям ніколи нічого образливого не кажу, — заявив Антін.
     — До речі, — сказала Валентина Дмитрівна, — піди зараз до Людмили Анатоліївни. До неї привезли з села дуже гарні яблука. Вона обіцяла й нам дати. 
     Антін пішов до Байстрюків, які були далекими родичами Ковальових. Людмила Анатоліївна була сестрою Бели Анатоліївни, дружини брата Валентини Дмитрівни. Мешкали вони зовсім поруч із Ковальовими, отже Антін добіг до них дуже швидко — лише за якихось три хвилини. 
     Зайшовши до їхнього під’їзду, Антін піднявся сходинками на третій поверх та подзвонив у двері. Людмила Анатоліївна відчинила ті двері. Антін одразу ж привітався з нею.
     — Вітаю тебе, Антоне! — солоденьким голоском промовила Людмила Анатоліївна. — Як твої справи, рибонько? 
     — Ось учора склав останній іспит за восьмий клас, — відповів Антін. — А тепер ось відпочиваю. 
     — А які в тебе результати, рибонько? — поцікавилася Людмила Анатоліївна. 
     — Алґебру та українську мову я склав на «п’ятірки», — повідомив Антін, — а твір написав та фізику склав на «четвірки».
     — Молодець, рибонько, — сказала Людмила Анатоліївна. — А що ти зараз робиш?
     — Відпочиваю, — відповів Антін.
     — Ну, відпочивай, рибонько, — майже прошепотіла Людмила Анатоліївна. — Відпочивай. А що далі робитимеш?
     — А далі буде робота у трудовому таборі в Рагізні, — пояснив Антін. 
     — Ну, це вже легко, рибонько, — сказала Людмила Анатоліївна. — Головне, рибонько, що навчання в тебе вже позаду. До вересня можеш відпочивати… У тебе, рибонько, є у що покласти? 
     Антін протягнув Людмилі Анатоліївні три пластикових торби. Людмила Анатоліївна почала накладати яблука в ті торби, продовжуючи при цьому свою розмову. 
     — Ці яблука такі солодкі, рибонько, — сказала Людмила Анатоліївна. — Ви залишитеся дуже задоволеними. То є дуже гарний сорт.
     Тут до кухні прийшла Ольга, дочка Людмили Анатоліївни. Ольга була лише на рік старшою за Антона і відпочивала після дев’ятого класу.
     — Привіт, Олю! — вигукнув Антін. 
     — Привіт, Антоне! — відповіла Ольга. — Ти вже закінчив навчання?
     — Так, — повідомив Антін. — Ось учора склав останній іспит. Отож, це автоматично означає, що я вже в дев’ятому класі. 
     — Добре, — зазначила Ольга. — Вітаю.
     — До речі, — звернувся до неї Антін. — Як тобі був той дев’ятий клас?
     — Ой, Антоне! — вигукнула Ольга. — Дев’ятий клас був для мене справжнім відпочинком. Він набагато легший за восьмий. 
     — Серйозно? — здивовано спитав Антін.
     — Так, — підтвердила Ольга. — Спочатку він тобі здаватиметься досить важким — вас примушуватимуть щось постійно конспектувати, щось вам постійно даватимуть проробляти. Але з часом ти переконаєшся, що дев’ятий клас є набагато легшим за восьмий. По-перше, двома дисциплінами вже буде менше — тобто, не буде вже ані української, ані російської мови. Буде лише українська та російська література. Крім того, один раз на тиждень у вас, взагалі, не буде ніяких занять у школі, а замість цього будуть заняття в навчально-виробничому комбінаті. А там практично нічого не треба зубрити. Ну, а наприкінці року будуть лише два іспити — з алґебри та з географії… Отже, зараз я відпочиваю, а десятий клас, кажуть, є дуже важким. 
     — А як із фізикою? — поцікавився Антін. — Бо Йосип Сергійович був у нас на іспиті з фізики асистентом, я не зміг розв’язати правильно на тому іспиті жодної задачі, отже він мені пообіцяв у дев’ятому класі чорне життя.
     — Він усім спочатку так обіцяє, — пояснила Ольга. — І спочатку всім виставляє цілу купу «двійок». Але потім він з усіма стає лагіднішим. І якщо ти до нього ставишся по-людськи, то він і до тебе теж ставиться по-людськи. Головне — все своєчасно вчити, бо якщо ти щось своєчасно не засвоїш, то далі тобі буде дуже важко щось засвоювати. 
     — У мене щось подібне вже було два роки тому, — згадав Антін, — коли я запустив геометрію. Тоді мені довелося влітку цією геометрією займатися, аби наздогнати інших. 
     — До речі, — зазначила Ольга, — у дев’ятому класі фізика у вас буде щодня, чи принаймні п’ять разів на тиждень. А у другому півріччі у вас навіть будуть спарені уроки фізики.
     — Навіть так? — вигукнув Антін. — Але школа в нас не є спеціалізованою, тобто, з поглибленим вивченням фізики.
     — Так, дійсно, — погодилася Ольга, — не є. Але, все одно, фізика фактично є найголовнішим предметом у старших класах. 
     — Дуже дивно! —вигукнув Антін. — Я хочу вступати до факультету іноземних мов, а мені навіть не вистачить часу, аби готуватися до вступу.
     — Ми живемо у двадцятому столітті, — зауважила Ольга. — Ми повинні розумітися в точних науках.
     Подякувавши, Антін узяв торби з яблуками та пішов додому. 

     Ніякого випускного балу після закінчення восьмого класу не було. Були лише батьківські збори, які в кожному класі проводив класний керівник відповідного класу.
     Віра Павлівна зібрала всіх учнів свого класу та їхніх батьків у тринадцятому кабінеті.
     — Вітаю всіх учнів з успішним закінченням восьми класів, — розпочала вона свою промову. — Я радію, що всі досить успішно впоралися з усіма чотирма іспитами — без жодної незадовільної оцінки. Отже, вас вже можна вважати, відповідно, або дев’ятикласниками, або випускниками з неповною середньою освітою. Залишається попереду тільки п’ята трудова чверть, коли ви всі маєте відпрацювати чотири тижні в таборі праці та відпочинку. Ця чверть розпочнеться вже наступного тижня. Дехто з вас працюватиме у Рагізні, куди їздитиме щодня. А дехто поїде до Одеської області, до селища Петродолина. Але, в усякому разі, робота в трудовому таборі є суворо обов’язковою. Від неї звільняються лише ті, хто вступатиме до середніх спеціальних навчальних закладів, де передбачено вступні іспити. Всі решта повинні відпрацювати ці чотири тижні. Хто з якихось об’єктивних причин не зможе працювати в червні, той повинен буде в серпні так само чотири тижні ходити до зеленбуду, сапати там грядки з різними культурами. Або ж — так само, упродовж чотирьох тижнів, допомагати робити ремонт у школі. Але, в усякому разі, чотири тижні повинні бути відпрацьовані, інакше ви ризикуєте бути залишеними на другий рік. 
     Далі Віра Павлівна роздала кожному учневі подивитися табель успішності за восьмий клас, після чого вона почала вручати похвальні листи відмінникам та подяки так званим «ударникам», чи «хорошистам». А тим, хто вже йшов зі школи до ПТУ та середніх спеціальних навчальних закладів, Віра Павлівна видала свідоцтва про закінчення восьми класів. 
     Вас, напевно, цікавить, — сказала Віра Павлівна, — як ми працюватимемо наступного року. Отже, було вирішено, що класи «Б» і «В» реорганізації не підлягатимуть — вони лише перейдуть на одну літеру вперед і будуть, відповідно, 9-А та 9-Б класами. А ось 8-А клас буде розформовано, а всіх учнів, хто піде до дев’ятого класу, буде розподілено між цими двома класами. Таким чином, наш клас буде 9-А класом… До речі, завтра не забудьте прийти на останнє ґенеральне прибирання до школи. То вже буде остання мобілізація, після котрої вас вже не чіпатимуть. А якщо питань у вас нема, тоді всі вільні. 
     Коли всі почали розходитися, Марійка — разом з Оксаною Романівною — підійшла до Віри Павлівни.
     — А мені можна завтра не приходити на прибирання? — запитала Марійка. 
     — А що таке? — поцікавилася Віра Павлівна. — Чому ти раптом відпрошуєшся з останнього прибирання?
     — Справа в тому, — пояснила Оксана Романівна, — що мій син та Марійчин брат завтра йде до армії. Отже, ми всі хочемо його проводжати. Ви нас відпустите? 
     — Якщо Вашого сина забирають до армії, то, звичайно, відпущу, бо то є поважна причина, — відповіла Віра Павлівна. — Бажаю йому успішно пройти призовну комісію та потрапити до гарної частини.
     — Дякуємо Вам, — сказала Оксана Романівна, після чого вона пішла з Марійкою додому. 
     Несподівано до Марійки підійшла Зоя. 
     — Марійко, — сказала Зоя. — Ти завтра хочеш поїхати з нами на Валя Кузьмин?
     — А що там робитимемо? — запитала Марійка.
     — Ми там відзначимо закінчення восьмого класу, — пояснила Зоя. — І трохи покупаємося. Ми поїдемо туди одразу ж після прибирання. 
     — На жаль, — повідомила Марійка, — я не зможу. Я завтра брата до армії проводжатиму. Я навіть щойно відпросилася з завтрашнього прибирання, бо я хочу попрощатися зі своїм братом. 
     — Зрозуміло, — сказала Зоя. — Якщо ти проводжатимеш брата до війська, то питань до тебе більше нема.
     Потім вона підійшла до Грибуліна.
     — Сашко, — а ти поїдеш завтра на Валя Кузьмин? — поцікавилася Зоя. — Ми з Оленою вирішили поїхати туди разом одразу ж після прибирання.
     — Я згоден, — відповів Сашко, навіть не підозрюючи, що жити йому лишалося менше доби…

     А тим часом, у сім’ї Федорчуків готувалися до відправки Максима до війська. Приблизно за тиждень до того Максим отримав на останній комісії у військкоматі повістку, згідно з котрою він мав з’явитися на сьому годину ранку до міського військкомату, що на вулиці Достоєвського, маючи при собі приписне свідоцтво, комсомольський чи партійний квиток, посвідчення водія, свідоцтва про закінчення курсів ДТСААФ, речову торбу, кухлик та ложку. А далі дрібнішим шрифтом було написано, що у випадку неявки чи запізнення призовник притягатиметься до адміністративної чи кримінальної відповідальності.
     Максим встав о п’ятій ранку, коли Марійка ще спала. Проте Марійка швидко прокинулася, почувши біганину в коридорі. Десь о шостій годині прокинулася й вона. Накинувши на себе халат, Марійка вийшла зі спальні та пішла до кухні, де вже були не лише Максим, але й тато з мамою.
     — Доброго ранку всім! — сказала Марійка, увійшовши на кухню.
     — Доброго ранку, Марійко! — відповіла Оксана Романівна. — Ти що, вже не спатимеш більше?
     — Ні, — відповіла Марійка. — Я хочу ще раз побачитися з братиком. 
     — Так вам не обов’язково йти разом зі мною на сьому годину, — пояснив Максим. — У нас буде ще один медичний огляд, а поїдемо ми не раніше дев’ятої години. Я піду швидше, а ви пізніше підходьте!
     — Ні, ми підемо з тобою, — твердо сказала Марійка.
     — Нащо вам дві години чекати надворі? — здивувався Максим.
     — Марійко, ти спочатку поснідай, — сказала Оксана Романівна. — А потім ми разом усі підемо слідом за Максимом. 
     — Гаразд, — погодилася Марійка.
     Тим часом Максим швидко зібрався, схопив речову торбу кольору хакі, знову зайшов до кухні, поцілував усіх, хто там знаходився, та стрімко вибіг із помешкання.
     — Мені страшно за Максима, — раптом зізналася Марійка. — У мене таке відчуття, нібито я бачу його востаннє. 
     — Не кажи дурницю, Марійко! — крикнула на неї Оксана Романівна. — Він сьогодні їде виконувати свій почесний обов’язок, а ти кажеш, буцімто ти його бачиш востаннє!
     — Ми ще всі разом поїдемо, коли він через кілька місяців прийматиме присягу, — заспокоїв Степан Вікторович. — Та й відпустки в армії теж дають.
     — Але ж ми ще не знаємо, де він служитиме, — зазначила Марійка.
     Після сніданку Марійка разом із батьками пішла проводжати брата. Вони пішки піднялися до Радянської площі, де сіли на тролейбус першого маршруту. Доїхавши до зупинки «Мікрорайон», вони вийшли та попрямували в бік студентського містечка, по сусідству з котрим знаходилася двоповерхова будівля призовної дільниці. На дворі військкомату було вже багатолюдно — всі, хто туди прийшов цілими сім’ями, теж проводжали своїх синів до війська. 
     — Вони ще не виходили? — поцікавилася Оксана Романівна в якихось людей, що стояли осторонь від будівлі. 
     — Ще ні, — відповіли їй у натовпі. — Вони ще проходять комісію.
     Нарешті приблизно за двадцять хвилин до десятої години з головного входу військкомату почали виходити бритоголові юнаки. Ось і Максим з’явився. Марійка помахала йому рукою. Максим підійшов до батьків та сестри.
     — Ну що, Максиме, де ти служитимеш? — спитав Степан Вікторович.
     — Нас усіх направляють до Алма-Ати, — відповів Максим. 
     — Далеченько! — виголосила Оксана Романівна.
     — Нічого не поробиш, — зазначив Максим. — Служба — то є служба.
     Через кілька хвилин на подвір’я вийшов військовий комісар та дав у мегафон команду «Шикуйсь!». Максим, ще раз обійнявши батьків та сестру, побіг вставати в шеренгу. На подвір’я військкомату в’їхав автобус ЛАЗ. До призовників підійшов військовий комісар та розпочав вступну промову, кажучи про те, що Радянський Союз та вся Європа ось вже сорок років живе у мирі саме завдяки миролюбній політиці Комуністичної партії та радянського уряду, і що головне завдання солдатів Радянської армій саме в цьому й полягає — підтримувати мир. Перед відправкою до Афганістану такі слова звучали особливо цинічно — як можна було, відправляючи вчорашніх школярів на війну, говорити про якусь миролюбну політику? Проте хто тоді на це звертав увагу? Та й ніхто з призовників не знав, що чекає на кожного. 
     Виступивши зі вступною промовою та зробивши перекличку, військовий комісар дав команду всім призовникам займати місця в автобусі. Після того, як до автобуса сів якийсь капітан, а військовий комісар переконався в тому, що всі на місці, тобто всі сіли в автобус, той автобус вирушив у путь. 
     Махаючи руками, всі, включаючи Оксану Романівну, Степана Вікторовича та Марійку, проводжали той автобус, який відвозив їхніх синів, братів та наречених у невідомість.
     Марійчині передчуття виявилися не даремними. Вона неначе відчувала тоді, що бачила Максима востаннє. Вже через місяць тих новобранців з Алма-Ати перекинуть до Термеза. На прийняття присяги, яку проведуть тихо та закрито, нікого з родичів не запросять. А вже через чотири місяці всі ті призовники опиняться в Афганістані. У березні 1986 року Максим — за офіційною версією — загине, підірвавшись на протипіхотній міні. Але то буде вже зовсім інша історія. А поки що було п’ятнадцяте червня 1985 року — дата, яку всі учні всіх трьох восьмих класів надовго запам’ятають цілком з іншої, не менш трагічної причини.
     А розпочалося все того дня з ґенерального прибирання школи. Учні всіх трьох восьмих класів зібралися, аби навести лад у своїх кабінетах після іспитів. Знову всі мили столи, стільці, вікна, підлогу. Знову протирали панелі в так званій зоні корисної дії. Те прибирання тривало з дев’ятої до одинадцятої години. 
     А потім, коли всі почали розходитися, Олена, Зоя, Павло та Сашко зібралися разом. 
     — Ну що? — запитала Зоя, — всі зібралися. 
     — А де Василь? — поцікавилася Олена.
     — Василь відповів, що він не може, — пояснив Сашко. — Він повідомив, що його запросили на чийсь день народження. А Марійка ще вчора відпросилася, бо сьогодні вона проводжає свого брата до армії. 
     — Ну, що, всі у зборі? — запитав Павло? — Будемо сьогодні купатися? 
     — Я свій купальник взяла, — відповіла Зоя. — А ти, Павло, взяв свої плавки? 
     Павло мовчки хитнув головою.
     — А куди це ви збираєтеся? — поцікавився Сергій Марак, підійшовши до тих хлопців та дівчат.
     — На Валя Кузьмін, — відповіла Олена. — А ти, що, теж бажаєш приєднатися до нас?
     — Авжеж, — підтвердив Сергій. — І не лише я, але й Макс.
     — Який Макс? — запитала Зоя.
     — Як, який? — здивовано заявив Сергій. — Хіба в нашому класі кілька Максів? Зільберштейн, звичайно ж. Максе, йди сюди!
     Підбіг Макс.
     — Вони згідні, аби ми до них приєдналися, — сказав Сергій Марак. 
     — Ну, гаразд, — відповів Макс. — Я лише батькам зателефоную, попереджу їх про те, що їду на Валя Кузьмін. 
     Макс побіг до вчительської.
     — Усе гаразд, можна їхати! — вигукнув він, вибігши з учительської через кілька хвилин.
     Веселою компанією підлітки вирушили в путь. Вийшовши зі шкільної будівлі, хлопці та дівчата сіли у тролейбус маршруту номер три та доїхали до автовокзалу. А сівши на приміський автобус, вони вже через двадцять хвилин були в селі Валя Кузьмін, біля котрого знаходилося однойменне озеро — улюблене місце відпочинку чернівчан. 
     Прийшовши на озеро, вони роздяглися, розклали на березі озера килимок та почали загоряти. 
     Першим до озера підбіг Павло. Він спробував воду ногою. 
     — Ну як, тепла вода? — запитала Олена. 
     — Ну, так, — знехотя відповів Павло. 
     Підбігши до Олени, він схопив її за руки й потягнув до води. 
     — Дурень! Що ти робиш? — закричала Олена, відбиваючись від нього. — Я не хочу! Не хочу зараз у воду! 
     — А, давайте її в воду! — закричав Павло. 
     Сашко, Сергій, Макс і Зоя схопили Олену та потягнули її прямо до води. Олена верещала, виривалася, але підлітки лише тішилися тим і ще більше глумилися над нещасною «жертвою». Нарешті вони її піднесли до озера та жбурнули прямо у воду. Олена в істериці почала битися руками, але потім заспокоїлася, схопивши Павла за ногу й потягнувши його до озера. Павло впав, після чого вони разом стали стрибати у воді, пускаючи бризки один в одного. 
     — Що ви робите? — крикнув їм якийсь чоловік, що лежав поруч. — Це дуже небезпечно! Так можна й втопитися! 
     — А ми обережно! — заспокоїла Олена. 
     — Ви дивіться тут! — відповів чоловік. — Тут минулого тижня одразу три дівчинки років сімнадцяти втопилися. Вони купалися разом. Усіх трьох схопили якісь судоми й вони нічого не могли зробити. Не знаю, чи то одна з них почала тонути, а дві інші її подруги кинулися її рятувати, чи щось там інше сталося, але вони всі троє втопилися. Хоча б із вами такого не сталося! 
     — Ні, — запевнив Павло. — Ми обережно… Правда, Олено? 
     Так вони разом продовжили й далі хлюпатися. 
     — Ану, хлопці та дівчата, я теж хочу з вами! — крикнув Сашко. 
     — Давай, Сашко! — крикнула Зоя у відповідь. 
     А потім і вона як розігналася та як стрибнула на Сашка, що стояв на самому березі. Вони разом впали у воду. По черзі вони бігали до озера, хлюпалися, пірнали, а потім вилазили на берег, аби погрітися на сонечку та з’їсти по заздалегідь заготовленому бутерброду. Сергій теж час від часу заходив у воду та спокійно плавав, пропливаючи метрів по десять від берега й назад. І лише Макс не роздягався, а тільки сидів на килимку, знявши лише сорочку, та пасивно спостерігав за всім, що відбувалося навколо. 
     Раптом несподівано для всіх підійшли троє хлопців у майже однакових футболках і джинсах. Старшому було років вісімнадцять. У нього була поголена голова. Вочевидь, він мав піти до армії. Двом іншим було років по сімнадцять. У них, навпаки, волосся було довгим та розпущеним. 
     — Гей, люди! — звернувся один із молодиків до підлітків, що лежали на килимі. — Ви не складете нам компанію? Тут ми нашого Сірого до армади проводжаємо. Дивіться, які у вас тут класні чувіхи! Ми хочемо з ними разом покайфувати! Віддайте їх нам! 
     — Ану, геть звідси! — закричав Павло, замахнувшись на молодиків п’ястуком. 
     — Гей, жабеня! — цинічно посміхнувся бритоголовий. — Ти б спочатку одягнувся, бо я тебе голого одним махом переможу! 
     — Павло, не хоробрися, бо з ними, все одно, безглуздо сперечатися, — застерегла Зоя. — Я з ними піду. 
     — Молодець, чувихо, — відповіли підлітки. — Так і треба було спочатку погодитися! Аби ви не гарячкували, ось вам пиво! Ви ще такого не бачили! 
     Вони вийняли з торби, що гриміла пляшковим склом, бляшану банку з пивом. 
     — Ну що ви, пересрали? — всміхнувся один з непрошених гостей. — Це імпортне пиво — у таких бляшаних банках! Не ссіть! Чи ви ще таких бляшаних банок ніколи не бачили?
     Один з підлітків, відкривши банку, випив усе пиво залпом. Потім він вийняв із торби ще одну таку банку та простягнув її Павлові.
     — На, жабеня, не гарячкуй! — крикнув він.
     Незабаром вони сиділи разом, випиваючи та закушуючи. Бритоголовий сидів, обійнявши Зою та мацаючи її голі ніжки. Зоя спочатку хотіла хлюпнути бритоголового по щоці, але потім вирішила не нариватися на ще більші неприємності та змирилася з усіма тими знущаннями. А бритоголовий зняв і свої джинси. Невдовзі всі побраталися, після чого вийшла дуже весела компанія. Бритоголовий сидів без штанів поруч із Зоєю та час від часу пив із нею «на брудершафт», нахабно мацаючи її тіло, її волосся, її обличчя. А Сашко хоч і ревнував страшенно, проте спостерігав мовчки за всім тим, бо не хотів бути побитим. Коли все пиво було випито, гості дістали з торби дві пляшки червоного вина. Відкривши ті пляшки, вони почали споювати дівчаток, хоча ті й намагалися якось відмахнутися.
     — Яка ти класна чувіха, — повторював бритоголовий. — На, випий ще! 
     — Не хочу більше! — істерично крикнула йому Зоя. — Не хочу! 
     Але бритоголовий не слухав її, а лише закидав Зоїну голову догори та буквально вливав їй у рот вино — кухлик за кухликом, — після чого він повалив її на килим і, поклавши на лопатки, почав шарити своєю рукою по всьому тілу. Двоє інших гостей «займалися» Оленою, роблячи з нею майже те ж саме, але «ділили» її на двох. Олена спочатку намагалася вирватися, але покидьки жваво поклали її на лопатки, зробивши її, таким чином, абсолютно безпомічною. Сашко ніколи до того ще не пив спиртного, тому він дуже швидко дійшов до «певної кондиції», після чого він зовсім перестав адекватно реаґувати на все, що відбувалося навколо — у тому числі й на те, як поводили себе вкінець знахабнілі візитери.
     Павло, Макс та Сірий теж були під градусами, тому дивилися на все те дійство вкрай відчужено, пасивно та байдуже. Вдосталь розважившись із чужими дівчатами, гості одяглися й пішли геть. 
     — Ти, Саню, за дівчатками не вмієш доглядати, — кинув докір Сергій, трохи протверезівши. — Дивися, як вони чемно поводилися з дівчатами! Ось як треба! 
     — Ти, насправді, Сашко, так зі мною не поводився, — не замислюючись над змістом повторила Зоя, яка ще не оговталася від ударної дози спиртного. 
     — Ось бачиш, Саню, — продовжив Сергій, — Зоя тебе більше не любить. Адже ти нічого не вмієш робити. 
     — Як це, не вмію? — здивовано перепитав Сашко. 
     — Так, не вмієш, — наполегливо повторив Сергій. — Ну, на ґітарі, припустимо, ти можеш грати. Ну, ще на дискотеках можеш танцювати, ну, ще в ансамблі співати — і все! А поводитися з дівчатами ти не вмієш. 
     — Зою, дай я тебе поцілую, — звернувся до неї Сашко. 
     — Пізно! — усміхнулася Зоя. — Я бритоголового люблю. 
     — Шлюха! — зі злістю крикнув Сашко, плеснувши Зою долонею по обличчю. 
     Зоя заплакала, а Сашко різко піднявся та побіг до води.. 
     — Ти ж п’яний! — вигукнула Олена. — Ти ж плавати не вмієш, ти потонеш! 
     — Мовчи, курва! — різко відповів Сашко. — Так мені й треба! 
     Увійшовши до води, він почав бурхатися. А потім почав пірнати. Перший раз він пірнув і, перевернувшись, сплив. 
     — Ну, як я? — запитав він в усіх. 
     Зоя промовчала й тільки тупо подивилася в бік Сашка, який продовжував бурхатися. А потім відвернулася в інший бік і стала дивитися в нікуди. Тут Сергій, сівши ближче до дівчат, почав їх по-різному розважати. Павло з Максом, котрий так і не роздягнувся, теж про щось жваво базікали один з одним. Про Сашка всі забули. 
     А тим часом Сашко зробив іще одну спробу пірнути. Він був дуже одурманений алкоголем, який він спробував уперше й востаннє у своєму короткому житті. Проявляючи таку фальшиву хоробрість, Сашко абсолютно не відчував небезпеки. Він спочатку присів, підняв угору руки, підстрибнув і знову кинувся в воду. І раптом випадково зробив вдих під водою… 
     Зникнення Сашка ніхто не помітив одразу. Усі продовжували веселитися на березі на розісланому килимку, розповідаючи один одному анекдоти та граючи в карти. Десь близько сімнадцятої години всі вирішили збиратися, як раптом помітили, що Сашка не було серед них. Одяг Сашка лежав на березі.
     — Він десь купається, — припустив Сергій. — Нічого з ним такого не буде. 
     — Ну, як це, не буде? — відповіла Зоя. — Ми ж не можемо його ось так просто кинути. Адже ми вже йдемо… Са-а-а-ню! 
     Вони почали кликати Сашка. 
     — Сашко! — голосно крикнула Олена. — Ми вже йдемо! 
     Але Сашко не відгукувався. 
     — Він зник! — в істериці заверещала Зоя. — Він втопився! 
     — Це ти в усьому винна! — зауважив Сергій, звернувшись до Зої. — Ти від нього відвернулася! 
     — Ти теж такий білий та пухнастий! — раптом вигукнув Павло. — Почав Сані мораль читати, великий вихователь. 
     — Годі вам базарити! — різко обірвала Олена. — Самі винні!
     Одягнувшись, хлопці побігли до рятувальної станції. Вони постукали у двері диспетчерської та розповіли про все, що відбулося.
     — Коли це все сталося? — запитав їх диспетчер. 
     — Десь години дві тому, — пояснив Павло, який вже зовсім протверезив. — Він пішов купатися й більше ми його не бачили. 
     — І ви нічого не помітили? — гнівно докорив диспетчер. — Як ви могли?
     Підлітки нічого не відповіли. Їм було дуже соромно за свого загиблого товариша. 
     — Ну, гаразд, — відповів диспетчер. — Чекайте, зараз під воду спустяться водолази. 
     Десь через півгодини водолази підібрали з дна озера весь посинілий труп Сашка. 
     — Ось ваш приятель! — сказав один з водолазів. — Одержуйте його! 
     Першим до потопельника підійшов лікар із рятувальної станції та засвідчив смерть. Потім і підлітки підійшли до трупа свого однокласника. 
     — Ні! — закричала Зоя, — це неправда! Я не вірю! Сашко, ти живий!… Са-а-ню! 
     Кинувшись до небіжчика, Зоя в істериці почала його обіймати, цілувати, пестити по щоках. 
     — Не можна! — зауважив один із санітарів, відсунувши Зою своєю рукою в бік. 
     — Ну зробіть щось! — кричала Зоя в істериці. — Я його люблю! 
     — Раніше треба було думати, — дорікнув лікар. — Тепер що вже про це кричати? Вже його не оживити!
     Зоя заридала та відбігла в бік. Олена теж схлипнула. Шокований Сергій,  втративши дар мови, дивився на все те з тупою байдужістю. Макс панікував, блукаючи туди-сюди. І тільки Павло намагався тримати себе руках. 
     Грибулін, весь посинілий, лежав мертвий лише в одних плавках на клейонці, розстеленій на березі озера. З рота в нього сочилася вода. Незабаром біля його трупа зібрався натовп. Всілякі там зіваки буквально прагнули подивитися на труп підлітка, що втопився, так і не встигнувши вступити в доросле життя. Через якийсь час приїхала санітарна машина. Труп завернули в клейонку й відвезли до морґу. 
     Підлітки, що лишилися, попленталися до автобусної зупинки. 
     — Як ми скажемо його мамаші? — поцікавився Сірий.
     — Ось сам і подумай, — відповіла Олена. — Я його не топила. 
     — Знову ви намагаєтеся звалити вину один на одного? — втрутився Павло. — Хочете вмити руки, довівши свою непричетність до всього, що сталося? Усі ми несемо провину, ми всі його вбили! 
     — Що ж тепер буде? — запитала, схлипуючи, Зоя. 
     — Не знаю, — відмахнувся від неї Павло. — Щось буде…
     Через кілька хвилин підійшов автобус і хлопці та дівчата поїхали назад до міста. Повернувшись, вони передусім пішли до Сашка додому. Мовчки вони увійшли на подвір’я, а потім — на ґанок. Підійшовши до дверей квартири, вони довго стояли, не наважуючись подзвонити у двері. Нарешті це зробила Олена. Двері відчинила Алла Георгіївна. Підлітки стояли мовчки неначе статуї з острова Великодня. 
     — Що сталося? — запитала Алла Георгіївна, нічого не розуміючи. — У чому справа?… Де Сашко? Чому він не з вами? 
     Підлітки стояли мовчки. 
     — Так скажіть, де ж він? — продовжувала наполягати Алла Георгіївна. — Не мовчіть! Я все хочу знати, де він зараз. 
     — Він втопився, — повідомив Сергій. — Його увезли до морґу. 
     — Що, що ти сказав? — запитала Алла Георгіївна, спочатку нічого не зрозумівши. 
     — Він загинув, — сказала Зоя та одразу ж заплакала. 
     — Як, загинув? — продовжувала розпитувати Алла Георгіївна. — Не може такого бути! Він же був із вами! 
     — Так, він втопився, — тихо підтвердив Павло. — Він пірнав і, мабуть, не виринув, бо захлинувся. 
     — Де Сашко? — запитала Алла Георгіївна. 
     — Я ж кажу, він у морзі. — відповів Сергій. 
     Вони всі поїхали до морґу. Коли Аллі Георгіївні показали труп її сина, їй стало зовсім погано, вона знепритомніла, після чого санітари вивели її на свіже повітря. 
     Того ж дня про смерть Грибуліна знала вся адміністрація школи. 
10 
     Повернувшись із проводів свого брата до війська, Марійка пообідала разом із батьками та молодшим братом Богданчиком, після чого вона сіла на диван з однотомником Моріса Дрюона та почала читати. Так вона просиділа за книжкою години до восьмої вечора. Марійка прагнула хоч трішечки ще розважитись після такого напруженого навчального року та перед початком так званої трудової чверті, трішечки розслабитися та хоча б на тиждень поблукати уявленим світом марення. 
     І хоча як з української, так і з російської літератури, обидві вчительки завдали на літо величезний список як обов’язкової, так і додаткової літератури, Марійка відклала всі ті обов’язкові книжки на «потім», коли вже після тієї добровільно-примусової праці «на благо Вітчизни» вона отямиться та відновить свої сили. І хоча їй-таки хотілося трохи попрацювати фізично, вона зовсім не бажала знову щоранку прокидатися о шостій годині, аби о восьмій годині бути присутньою на лінійці перед черговим робочим днем. 
     Марійка розслабилася та почала читати.
     Зненацька близько дев’ятої години пролунав телефонний дзвоник. Слухавку взяв Степан Вікторович.
     — Іди, Марійко, — сказав він. — Тебе Віра Павлівна кличе до телефону. 
     Миттєво вскочивши з дивана, Марійка підбігла до телефону.
     — Я слухаю, — сказала Марійка. — Добрий вечір.
     — Добрий вечір, Марійко! — відповіла Віра Павлівна сумним та тремтячим голосом. — Ти знаєш, яка страшна трагедія розігралася сьогодні в нашому класі?
     — Ні, — зізналася Марійка. — А що сталося?
     — Сьогодні загинув Сашко Грибулін, — повідомила Віра Павлівна. 
     — Як загинув? — здивовано перепитала Марійка. — Такого бути не може! Я в це не вірю!
     — На жаль, це так, — запевнила Віра Павлівна. — Він сьогодні втопився в озері Валя Кузьмін.
     — Втопився? — здивувалася Марійка. — Він що, скінчив життя самогубством?
     — Ні, — відповіла Віра Павлівна. — То був нещасний випадок. Він втопився, купаючись у тому озері.
     Марійка миттєво заплакала.
     — А як це сталося? — поцікавилася вона, ковтаючи сльози.
     — Він був у компанії разом із Крамар, Бенюх, Константиновим, Мараком та Зільберштейном, — почала розповідати Віра Павлівна. — Якби він пішов разом із батьками, то такого, мабуть, і не сталося б. Проте він пішов у компанії своїх однокласників. Там, на пляжі, до них підійшли якісь хлопці, почали їх споювати пивом та вином. Грибулін напідпитку почав пірнати, хоча плавати він не вмів. Це вкрай небезпечно робити навіть тверезій людині, особливо якщо ти не знаєш, як це треба правильно робити. А Грибулін іще був п’яний. І це — після постанови про посилення заходів щодо боротьби з пияцтвом! Ось так він пірнув і не виринув. Цього ніхто не помітив. А потім, коли всі почали розходитися, раптом побачили його речі на березі. Через кілька хвилин прибули водолази, які й підняли його тіло з води. 
     — Яке страхіття! — вигукнула Марійка.
     — На жаль, все так і було, — зазначила Віра Павлівна. — Зараз він лежить у морґу. У вівторок його ховатимуть о третій годині дня. Ти знаєш, де він мешкає?
     — Якось я в нього, мабуть, була, — почала пригадувати Марійка. — Якщо я не помиляюсь, десь на Кірова, біля будинку політосвіти.
     — Так, — підтвердила Віра Павлівна. — Вулиця Кірова, будинок номер одинадцять. Він розташований у глибині подвір’я.
     — Так, я пам’ятаю, — відповіла Марійка. — Там треба ще на ґанок зайти.
     — Так, так, — погодилася Віра Павлівна. — Отже, оскільки післязавтра у вас вже розпочинається робота у трудовому таборі, я вас усіх скликаю до школи завтра, тобто в неділю, о тринадцятій годині. 
     — Добре, — сказала Марійка. — Я прийду. Комусь оце ще передати?
     — Та я всіх вже обдзвонила, — сказала Віра Павлівна. — Бережан вже знає… Я знаю, що ви є майже сусідами та підтримуєте один з одним тісний контакт… Проте Василеві я щойно повідомила. Він зараз перебуває в шоку, бо Грибулін був для нього одним із найкращих друзів. Василя вони, до речі, теж звали з собою, але він відмовився, пояснивши, буцімто він іде на чийсь там день народження… А тепер він теж лікті кусає, адже тоді він їх не зупинив. Хоча що він сам міг зробити проти цілої компанії?
     — Я розумію, — погодилася Марійка. 
     — Можеш іще Амосовій повідомити, — запропонувала Віра Павлівна. — У неї телефону нема. Вона мешкає на початку вулиці Української — майже напроти Котовського. 
     — А там Олена набагато ближче мешкає, — зазначила Марійка.
     — Олену ліпше зараз не чіпати, — порадила Віра Павлівна. — Вона й досі не може від цього отямитися, бо це, насправді, все відбулося на її очах. 
     — Я Амосову часто бачу, як вона допомагає матері розносити пошту, — повідомила Марійка. — Але я не знаю її точної адреси.
     — Я зараз дам, — пообіцяла Віра Павлівна. — В тебе є чим та на чому записати?
     — Так, — підтвердила Марійка, взявши кулькову ручку, що лежала біля телефону. — Я записую. 
     Віра Павлівна продиктувала адресу Люби Амосової. 
     — Добре, — погодилася Марійка, записавши адресу. — Я до неї зайду прямо зараз. А завтра я обов’язково прийду на тринадцяту годину. 
     — Тоді я на вас усіх чекаю, — відповіла Віра Павлівна. — До побачення!
     — До побачення! — повторила Марійка, після чого вона поклала слухавку. 
     Поклавши слухавку, Марійка одразу ж плюхнулася на диван та розплакалася. 
     — Марійко, що сталося? — запитала Оксана Романівна, увійшовши до вітальні. — Чому ти плачеш?
     — Сашка більше нема! — простогнала Марійка. — Він сьогодні втопився!
     — Якого Сашка? — здивовано спитала Оксана Романівна. 
     — Грибуліна, — уточнила Марійка. 
     — Який жах! — вигукнула Оксана Романівна. — Такий гарний був хлопець!
     — Віра Павлівна збирає всіх нас завтра у школі, — сказала Марійка. — А  зараз я маю піти до Амосової, аби повідомити про це. В неї, на жаль, телефону нема. 
     — Тебе саму в такому стані я нікуди не відпущу! — заявила Оксана Романівна. — У такому стані з тобою будь-що може статися!
     — А як бути? — поцікавилася Марійка, трохи заспокоївшись.
     — Ходімо разом, — запропонувала Оксана Романівна. — Де вона мешкає?
     — Майже напроти Котовського, — відповіла Марійка. 
     — Гаразд, — сказала Оксана Романівна. — Іди, переодягайся, та ми підемо. 
     Марійка швидко надягла на себе джинси, кросівки та джинсову куртку. Дочекавшись матір, вона вийшла з помешкання на сходовий майданчик. Разом вони попрямували до Амосової. Вже була дев’ята вечора, проте надворі було ще дуже світло. В обличчя віяв приємний вечірній вітерець. Повсюди стояв аромат різноманітних рослин, що на кожному кроці буяли весняним цвітом. 
     Через тильний вихід Марійка та Оксана Романівна пройшли у провулок Калініна.
     — Ходімо через дитячий садок, — запропонувала Оксана Романівна. — Так ми скоротимо собі шлях.
     — А нам нічого за це не буде? — стурбовано запитала Марійка.
     — Та що нам зараз буде! — зауважила Оксана Романівна. — У суботу ввечері ніхто той садок не охороняє.
     Вулицею Калініна вони підійшли до умовної огорожі дитячого садку. Умовної, бо ніякої огорожі давно вже там не було. Був лише нічим не огороджений прохід. Пройшовши садком, Марійка та Оксана Романівна вийшли на вулицю Українську. Нарешті вони дійшли до вулиці Котовського.
     — Десь тут, — зазначила Марійка. — А, ось цей двоповерховий будинок!
     Разом зайшовши до арки того старого австрійського будинку, вони вийшли тією аркою на внутрішнє подвір’я з довгими балконами-ґалереями на кожному поверсі. 
     — Цікаво, на якому поверсі мешкає Люба? — поцікавилася Марійка. 
     Вони разом почали шукати те помешкання. 
     — А ось воно, у напівпідвалі! — вигукнула Оксана Романівна. — Заходь скоріше сюди.
     Вони разом підійшли до обшарпаних двійчастих дверей під ґалереєю бельетажу у фліґелі, що стояв перпендикулярно основній частині будинку. Марійка прочитала під кнопкою дзвінка прізвище «Амосова» та натиснула на кнопку.
     — Хто? — спитав жіночий голос за дверима.
     — Марійка, — відповіла Марійка.
     — Яка Марійка? — перепитав жіночий голос.
     — Марійка Федорчук, — уточнила Марійка. — Однокласниця Люби.
     — А що сталося? — поцікавився жіночий голос. — Чому так пізно?
     — Відкрийте, будь ласка, — втрутилася Оксана Романівна. — Ми зараз усе Вам пояснимо.
     Двері відчинилися. У коридорі стояла знайома жінка, котра постійно розносила пошту по всіх прилеглих вулицях. Із коридору повіяло якоюсь теплою сирістю. Марійка та Оксана Романівна увійшли всередину та одразу ж опинилися на кухні без вікна. Стеля у приміщенні була настільки низькою, що Марійка з легкістю могла торкнутися тієї стелі рукою. Кухня водночас слугувала й коридором, бо ніякого іншого коридору в помешканні не було. Не зважаючи на те, що на кухні горіло світло, все одно, в тому приміщенні стояла напівтемрява. Стіни та стеля були вкрай обшарпані. На захаращеній газовій плитці щось варилося. У центрі кухні стояв старий дубовий стіл із масивними ніжками, покритий старою брудною цератою. У глибині кухні стояв старий масивний та весь обідраний буфет. Із кухні кудись вели двоє дверей. У кутку стояв вмивальник, навколо якого все було покрито цвіллю. Складалося враження, що те помешкання не ремонтувалося вже багато десятиліть — навіть  іще з часів побудови того старовинного будинку. Повсюди стояв дуже специфічний запах, неначе те приміщення ніколи в житті не провітрювалося. 
     — Проходьте до кімнати, — запропонувала листоноша. 
     Крізь напівтемряву Оксана Романівна та Марійка пройшли до кімнати, в котрій горіло таке саме слабке світло від люстри лише з однією бульбашкою. За старим столом, який стояв у центрі кімнати, та який був покритий білою латаною скатертиною та прозорою целофановою плівкою, на старому віденському стільці у старому латаному вельветовому квітчастому халаті сиділа Люба та дивилася якусь телепрограму по старому чорно-білому телевізору «Верховина», випущеному, мабуть, іще наприкінці шістдесятих років. 
     Листоноша зайшла до кімнати останньою та зачинила за собою двері. Усі розсілися на такі ж старі та скрипучі віденські стільці. Марійка почала розглядати кімнату. Вона мала такий самий жалюгідний вигляд, що й кухня. В одному з кутків кімнати стояла стара та вся закопчена кахлева грубка. Біля грубки стояла потріскана дубова шафа — ще, мабуть, австрійських часів. У протилежному кутку стояв такий самий старий диван, а між шафою та диваном — залізне ліжко впритул до стіни. 
     — Що вас привело в таку пізню годину? — поцікавилася листоноша. 
     — Сашка більше нема, — повідомила Марійка, почавши плакати.
     — Сьогодні в нашій школі сталася надзвичайна пригода, — уточнила Оксана Романівна. — Сашко Грибулін загинув. 
     — Як? — крикнула Люба. — Як він загинув?
     — Втопився в озері, — пояснила Оксана Романівна. — У вівторок його ховатимуть.
     — Боже мій! — вигукнула листоноша. — Який гарний хлопець був!
     — Так, — погодилася Оксана Романівна. — Ось такі гарні хлопці й гинуть першими. 
     — Віра Павлівна збирає всіх завтра на тринадцяту годину, — сказала Марійка, ковтаючи сльози. 
     — А куди треба приходити? — спитала Оксана Романівна.
     — До школи, — уточнила Марійка.
     — Добре, я прийду, — пообіцяла Люба.
     Попрощавшись, Марійка та Оксана Романівна вийшли надвір.
     — Як можна жити в таких злиднях? — обурено запитала Марійка. — Я скільки вже провчилася з Любою, але ніколи навіть і не підозрювала, що вона мешкає в такій халупі. 
     — Підемо, пройдемося вулицею Кобилянською, — запропонувала Оксана Романівна. — Тобі, Марійко, треба отямитися та розвіятися, відійти від сьогоднішнього шоку. Бо, як я бачу, смерть однокласника стала для тебе справжнім потрясінням. 
     — Гаразд, мамо, — погодилася Марійка тремтячим голосом.
     Піднявшись разом вулицею Котовського на вулицю Кобилянської, вони почали прогулюватися, поволі йдучи в бік вулиці Шевченка. Вони блукали, а Марійка, трохи отямившись від того шоку, почала згадувати все, що було пов’язано із Сашком.
     — Можу собі уявити, що зараз відчуває мати Сашка, — припустила Оксана Романівна. — Такий удар — втратити єдиного сина, та ще й коли він ось-ось мав стати дорослим. 
     — І не кажи, — погодилася Марійка. 
     І тут раптом Марійка згадала ту зустріч із гадалкою наприкінці березня, яка тоді попередила Марійку про можливу загибель одного з Марійчиних товаришів. Неначе Касандра, Марійка намагалася попередити всіх про це, але її — як і ту троянську принцесу — ніхто навіть і не бажав слухати. І ось нарешті сталося те, що й мало статися.
     Вони ще трохи посиділи у скверику перед будівлею колишнього кафедрального собору, а коли стало вже зовсім темно, повернулися додому. Не роздягаючись, Марійка одразу ж сіла за письмовий стіл та почала писати у своєму щоденнику:
     «Сьогодні субота, 15 червня 1985 року. Чорна дата у моєму житті! Сьогодні загинув Сашко Грибулін. Як мені його шкода! Через це я навіть забула, що я проводила свого брата Максима до війська. Як він доїде? Що з ним буде? Він сказав, що його повезли до Алма-Ати. Проте в мене така підозра, що він щось не договорює. І, взагалі, в мене таке відчуття, що я сьогодні втратила їх обох, бо мені здавалося, неначе я Максима бачила сьогодні востаннє. Боже, що з ним буде? А Сашка у вівторок ховатимуть. Віра Павлівна збирає всіх завтра о тринадцятій годині. Напевно, казатиме, як ми його ховатимемо. Нехай земля йому буде пухом!». 
     Того дня Марійка відчула, так би мовити, потрійний шок. Вранці вона ніби якось інтуїтивно, підсвідомо відчувала, що свого брата Максима вона більше ніколи в житті не побачить. Вона, звичайно ж, сподівалася, що все з Максимом буде гаразд. Проте її внутрішній голос неначе підказував Марійці, що того дня вона свого старшого брата бачила востаннє у своєму житті, і що він загине в армії і Марійка його навіть у домовині не зможе побачити, бо цинкову домовину запаяють. Другим ударом для Марійки була звістка про трагічну загибель Сашка Грибуліна. І, нарешті, втретє вона відчула не менш важкий шок, побачивши, в яких страшних злиднях мешкає її однокласниця, з котрою вона провчилася цілих вісім років і навіть не підозрювала про такі жахливі умови життя. 
     Марійчине життя розділилося того дня на «до» та «після» п’ятнадцятого червня.
11 
     Минули вихідні дні. Настав понеділок — перший день п’ятої, трудової чверті. Частина колишніх восьмикласників була вже в Одеській області, в селищі  Петродолина, куди вони поїхали минулої суботи. А інша частина залишилася в Чернівцях, аби працювати на дослідній станції в Рагізні, у таборі праці та відпочинку «Карпати». 
     Марійка прокинулася о шостій ранку. Вмившись та поснідавши, вона одяглася у старі джинси, стару сіру футболку, брезентову штормівку та старі кросівки. Взявши торбу, яку вона приготувала з вечора, та до якої вона поклала ґумові чоботи та старі спортивні шаровари, Марійка десь у половині на восьму вийшла зі свого помешкання, а хвилин через п’ятнадцять вона вже була на шкільному подвір’ї. 
     Близько восьмої години ранку хлопці та дівчата, одягнені по-робочому, поступово почали сходитися до школи. Спочатку всі збиралися у вестибулі. За п’ять хвилин до восьмої до школи прийшов Микола Миколайович. Взявши у прибиральниць ключ від сімнадцятого кабінету, він відчинив той кабінет, що слугував чимось на кшталт побутового приміщення для зберігання всього табірного інвентарю — аби всі могли скласти туди свої речі та переодягнутися. 
     О восьмій ранку до кабінету зайшла вчителька англійської мови Елла Георгіївна, призначена заступницею начальника табору, та запросила всіх до сніданку. 
     Хоча всі хлопці та дівчата поснідали вдома, проте табір — то був табір, отже сніданок обов’язково входив до розпорядку дня його роботи. Переодягнувшись у робочий одяг, «бійці» шкільного сільгоспзагону, не поспішаючи, спускалися до шкільної їдальні.
     Того дня до сніданку дали молочну рисову кашу та какао з молоком. На кожний стіл було поставлено по тарілці з нарізаним «сірим» хлібом та по блюдечку зі скибками вершкового масла. Майже всі «бійці» мастили те масло на хліб рукоятками ложок або виделок, якими вони їли — такою була їхня звичка. І лише Ковальов так не робив, бо гидував. Руки помити було неможливо — вмивальники не функціонували, тому він просто взяв акуратно ложку, стараючись при цьому нічого з їжі в руки не брати. 
     Їли не всі. Деякі просто сиділи за столом, склавши руки, чи, у крайньому разі, базікали один з одним. Після сніданку «бійці» знову попрямували до сімнадцятого кабінету — аби продовжити переодягатися в робочий одяг. 
     — Подивіться, які у мене кирзаки! — хизувався всім Адамчук. — Із загнутою халявою! 
     Він натягнув свої чоботи з загнутою халявою, заправивши ці халяви у свої старі та пожмакані джинси. А ось Віталію Ґабі не було чого заправляти, бо він переодягнувся у шорти. Але, все одно, взувся в кирзові чоботи.
     — Люди, Ґабчик у кирзових чоботях на босу ногу! — вигукнув Максим Столяров, брат Слави Столярова, хоч і сам він був у настільки коротких шортах, які, скоріше, були схожі на спортивні труси.
     — Ти що, Дроворубе, я у шкарпетках «Адідас»! — невдоволено пробурчав Ґаба, знявши лівий чобіток та продемонструвавши всім свої білі махрові шкарпетки з двома горизонтальними смугами — синьою та червоною. 
     Перший день в трудовому таборі розпочався з урочистої лінійки, присвяченої початку так званої п’ятої трудової чверті. Коли всі «бійці» закінчили переодягатися в робочий одяг, вони вийшли на шкільне подвір’я та по команді вишикувалися у дві шеренги на спортивному майданчику неначе солдати на плацу. Відкрив лінійку Микола Миколайович. Він цілком по-радянськи привітав усіх учнів із початком трудової чверті та побажав великих успіхів та перемог на трудовому фронті. Поки він говорив про організаційні питання та всілякі абстрактні речі, підлітки в шеренгах шепотілися про смерть Грибуліна. 
     — У «Б» класі якийсь хлопець у суботу втопився…
     Для учнів колишнього «Б» класу то не було якоюсь несподіванкою, бо про загибель Грибуліна всі вони знали вже того ж дня, коли він втопився. До того ж, Куцачка в неділю зібрала весь клас та проінструктувала його щодо організації похорону. Але всі інші учні про Грибуліна ще нічого не знали. Тому несподівана звістка про його загибель стала для всіх справжнім шоком, від якого хлопці та дівчата з паралельних класів не одразу й отямилися. 
     Грибулін не був Ковальову товаришем, проте, все одно, ця новина Антона вразила неначе електричним струмом. Ще на минулому тижні Антін неодноразово бачив Сашка, і раптом він дізнається, що того Сашка вже більше нема. 
     Нарешті лінійка скінчилася. Усі почали чекати на автобус, який мав заїхати за «бійцями» та доставити їх на пшеничні поля дослідної станції. 
     — Здорово! — сказав Ґаба, підійшовши до Ігоря Крисюка. 
     Ігор простягнув Віталію правицю. 
     — Моряки вітаються лівою рукою! — сказав Віталій. 
     — Але ж ми не є моряками, — відповів Ігор. 
     Вони потиснули один одному руки. 
     — Гей, Крисюк, — звернувся Віталій, — ти знаєш, що в суботу Грибулін втопився?… Це Зойка Крамар в усьому винна! Це він через неї втопився… 
     — А хто це такий, Грибулін? — поцікавився Крисюк. — Я щось не можу пригадати ніякого Грибуліна.
     — А він на дискотеках випендрювався, — пояснив Ґаба. — Він іще ходив із сумкою «Montana». 
     — Так, він іще ходив в усьому чорному, — додав Рома Зеленін, — у чорній сорочці, у чорних вельветових штанях, у чорній шкіряній куртці… 
     — А ще він в ансамблі «Романтика» виступав, — додала Ніна Запашна. 
     У п’ять хвилин на десяту приїхав задрипаний автобус «Кубань» та повіз «бійців» на трудовий фронт до Рагізни «воювати за врожай». По дорозі до Рагізни всі учні тільки про те й розмовляли, що обговорювали подробиці смерті Грибуліна. 
     Коли учнів привезли на поле, їх проінструктували передусім, що потрібно висмикувати колосся з вусами, залишаючи тільки безвусі. Кожному дали норму — два ряди. 
     — Хто зробить із точністю до навпаки, — застеріг відповідальний співробітник дослідної станції, — той муситиме викладати зі своєї власної кишені за зіпсований врожай. Точніше, його батьки викладатимуть із власної кишені.
     Працюючи в полі, підлітки раз у раз обговорювали смерть Грибуліна. 
     — А Грибулін був єврей? — запитав Зеленін, проходячи між своїми рядами. 
     — Здається, був, — припустив Ґаба. — Я точно не знаю, але, на мою думку, так воно й було. А що таке? 
     — Мені цікаво, — зазначив Зеленин, — його ховатимуть у червоній, чи в чорній труні? 
     — Сашко мав їхати до Англії, — приєднався до розмови Векслер. 
     Ґаба закляк у непорозумінні. 
     — Ну, його татко, — продовжив Векслер, — перебуває там десь у закордонному відрядженні, чи щось на кшталт цього. Він там вже майже рік працює, а цього року йому дозволили запросити до себе сім’ю. Вони вже через місяць мали переїхати до нього… Не судилося…
     — Не, вийшло, — зітхнув Зеленін. 
     — Нічого Батьківщину залишати! — цинічно втрутився в розмову Максим Столяров. — Він прагнув утекти — ось йому Всевишній і не вибачив оцю затію, втопивши його. 
     — Це все через Зойку Крамар! — пояснив Зеленін. — Він перед нею геройствував. Ось і втопився. Навіщо він пірнав, якщо плавати не вмів? 
     — Ні, це Сірий Марак в усьому винен! — заявила Алла Феоктистова. — Це він його змусив геройствувати… 
     Розмови про Сашка тривали й після того, як через дві години від початку роботи було оголошено невеличкий «перекур». До розмови про загибель Грибуліна приєднався й Микола Миколайович.
     — Якби Сашко пішов на озеро чи на річку з батьками, — пояснив Бакланов, сидячи навпочіпки і крутячи в руках вирваний колосок, — такого б не сталося. А так він був у компанії таких самих приятелів, як він, а в такій компанії може статися все, що завгодно… Ось і сталося… 
     О пів на другу прийшов автобус і відвіз учнів знову до школи. Після того, як усі переодягнулися, о другій годині був обід. Після обіду мали відбутися якісь заходи, але не відбулися. Тому всі почали розходитися по домівках. 
     — Пішли сьогодні зі мною на Прут! — запропонував Ґаба, звертаючись до Векслера. — Там ми покайфуємо сьогодні! 
     Тут втрутився Микола Миколайович, почувши ту розмову.
     — Поки ви перебуваєте в трудовому таборі, — зазначив він, — ніхто з вас не має права купатися в природних водоймищах, а, тим більше, споживати спиртні напої. 
     — А чому? — в недомислі запитав Ґаба. 
     — Вам мало Грибуліна? — відповів Микола Миколайович. — Ми й так уже одного працівника недорахувалися! 
     Слухаючи все те та розмірковуючи про загибель свого приятеля, Ковальов пообіцяв собі ніколи більше не купатися у природних водоймищах. Проте Антона турбували тоді зовсім інші речі: після повернення з Рагізни його знову охопили не вельми приємні емоційні відчуття. Праця в Рагізні, розташованій на лівому березі Прута, тобто на північ від центру Чернівців, знову почала викликати в Ковальова асоціації з Харковом тридцятих років. Намагаючись розвіяти той неприємний емоційний фон, та ще й підсилений звісткою про трагічну загибель Грибуліна, Антін вирішив піти додому після першого робочого дня в трудовому таборі не одразу, а допіру після того, як він трохи прогуляється містом. Вийшовши вулицею Кобилянської до вулиці Шевченка, він завернув потім у напрямку вулиці Леніна. Пройшовши кілька метрів вулицею Леніна та обігнувши будівлю школи номер чотири, Антін пішов вулицею Лук’яна Кобилиці, яка круто збігала додолу, а потім вулицею Гулака-Артемовського повернувся додому. Проте емоційний фон від Рагізни й не думав відступати, нав’язливо переслідуючи Антона навіть на його улюблених вулицях, прогулянка якими завжди розвіювала в Антона будь-які неґативні емоції. 
     Коли Антін вже підходив до свого будинку, раптом набігла велика чорна та густа хмара. Одразу ж почав накрапувати дощ, який щохвилини посилювався. Антін дістав зі своєї торби нейлонову штормівку без підкладки та накинув її на себе, піднявши капюшон. Тільки-но він зайшов до помешкання, відкривши його власним ключем, як одразу ж почалася потужна злива.
     — Добре, що я хоч до дощу встиг добігти додому, — сказав собі Антін. — Можу собі уявити, як себе відчувають ті, що мешкають далі від мене.
     Прийшовши додому, Ковальов одразу ж сів за піаніно та, відкривши кришку, почав грати слухом «Сонату номер два» Шопена. 
     — Що сталося? — запитала його Клавдія Петрівна. — Чому ти граєш похоронний марш? 
     — У паралельному класі один хлопчик утопився, — пояснив Антін.
     Злива за вікнами все більше й більше посилювалася. Погода зіпсувалася на кілька днів. Пообідавши, Антін почав блукати великою кімнатою свого помешкання, згадуючи все, що було пов’язано з Грибуліним. Він згадав, як уперше з Грибуліним він зустрівся у четвертому класі, коли вони разом відвідували групу подовженого дня. Він згадав, як Сашко захищав Антона від нахабного Костенка. Потім він згадав, як мати Грибуліна на різних позакласних заходах у молодших класах виступала перед учнями, розповідаючи про свою професію оператора телефонної станції. Потім Антін почав згадувати, як Сашко вже у восьмому класі виступав на шкільних вечорах, граючи на ґітарі та співаючи у складі ансамблю «Романтика». На жаль, Антін не міг згадати, як він «випендрювався» на дискотеках, бо на жодній дискотеці Антін так і не був присутнім. 
     Увечері по телевізору показували якийсь вельми нудний спектакль про життя у Києві в перші повоєнні роки, тому Антін, вийшовши на веранду, та спостерігаючи за зливою, почав блукати верандою, ходити по веранді назад та вперед, розмірковуючи про те, що ж буде далі. Антонові так само було цікаво, як Грибуліна ховатимуть наступного дня. Він прагнув у будь-якому разі подивитися на те поховання. Раптом Антонові захотілося скинути довгі штани, у яких він був. Пішовши до комірки, що була розташована в кінці веранди, він, не знімаючи свою нейлонову куртку, скинув із себе довгі штани та надягнув на себе старі піонерські шорти. 
     — А чому б мені так не ходити на роботу в полі? — подумав Антін. — Адже Ґаба сьогодні вже працював саме в такому вигляді. Чому ж йому можна працювати в шортах, а мені — зась? Ні, так нечесно! Усе одно, Баби Клави на полі нема, отже я завтра ж одягаю на роботу в полі саме ці шорти! І нехай мені говорять хто що хоче — мені все це до одного місця! 
12 
     Наступного дня мало відбутися поховання Грибуліна. 
     Злива того дня не стихла, а, навпаки, ще більше посилилася. Антін вирішив іти до школи в дідусевих хромових чоботях.  У торбу він поклав сині піонерські шорти, аби переодягтися в них перед роботою в полі. Надягати тоненьку штормівку в такий холод було рівнозначно самогубству, тому Антін надягнув осінню нейлонову куртку, а з шафи на веранді він узяв парасольку.  
     Усі «бійці» табору «Карпати» прийшли до школи — як і минулого дня — близько восьмої години ранку. Вони так само зібралися у шкільній їдальні, аби поснідати. Перед сніданком до їдальні прийшло табірне начальство — Микола Миколайович та Елла Георгіївна.
     — Сьогодні, на жаль, до Рагізни ми не поїдемо, — повідомив Микола Миколайович. — Зараз там така страшна злива, що в полі при такій погоді просто нема чого робити. Тому ви зараз поснідайте, а потім ви будете задіяні на різних роботах у школі. Зараз у багатьох кабінетах розпочинається ремонт, отже вам знайдуть, чим зайнятися. А після обіду ми всі підемо прощатися з Грибуліним. 
     — А де він мешкає? — поцікавився Ковальов.
     — Тобто мешкав, — поправив Микола Миколайович. — На Кірова він мешкав. Якраз напроти будинку політосвіти. Церемонія поховання відбудеться о п’ятнадцятій годині.
     Після сніданку Ковальова та ще кількох «бійців» направили до шкільної бібліотеки, приміщення котрої готувалося до ремонту. Треба було перенести столи та стільці з читальної зали до коридору. Із тією роботою хлопці впоралися дуже швидко і вже об одинадцятій годині всі були вільні. 
     — Дякую вам, — сказав Микола Миколайович. — Отже, приходьте на обід, а о п’ятнадцятій годині приходьте прощатися з Грибуліним. Явка на похорон не є обов’язковою, але я вам усім просто раджу прийти та віддати останню шану товаришеві, з котрим ви провчилися цілих вісім років. 
     Усі «бійці» сільгоспзагону й без того прагнули піти на похорон свого приятеля. Усім хотілося подивитися, як ховатимуть того, хто ще тиждень тому був разом із ними, хто сидів із ними за однією партою, ходив із ними на дискотеки, виступав на шкільних вечорах. Тому всі постійно цікавилися один в одного, де ж мешкав їхній загиблий приятель і коли його проводжатимуть в останню путь. 
     О дванадцятій годині «бійці» трудового табору були вже вільні. Антін пішов додому, аби трохи відпочити та пообідати перед обідом у школі.
     — Я сьогодні обідаю о тринадцятій годині, — повідомив він Клавдії Петрівні. — Бо після обіду у школі ми всі йдемо ховати Грибуліна. 
     Однокласники Сашка мали прийти на похорон на годину раніше перед початком жалобної церемонії. Тому ніхто з них до школи на обід не з’явився. Усіх учнів колишнього 8-Б класу відпустили одразу ж після сніданку. 
     Прийшовши додому, Марійка нікого, крім брата Богдана, вдома не застигла. Батьки були на роботі, а Богдан сидів на дивані у вітальні та читав якусь книжку — через страшенну зливу надворі він не міг гуляти разом зі своїми приятелями. Богдана вже було офіційно переведено до сьомого класу. А ось Марійка — як і інші колишні восьмикласники — мусила працювати аж до дванадцятого липня. 
     — Марійко, — звернувся до неї Богдан. — А чому ти не в колгоспі зараз?
     — Який колгосп, любий друже? — здивовано вигукнула Марійка. — По-перше, то не колгосп, а дослідна станція. А, по-друге, який колгосп у таку погоду? Ти подивися за вікно, що коїться надворі! Автобус за нами сьогодні, взагалі, не приїхав, бо під такою страшенною зливою зараз у полі просто нема чого робити. А на другу годину я маю піти на похорон свого однокласника. 
     — Ти маєш на увазі Сашка Грибуліна? — уточнив Богдан.
     — Так, — підтвердила Марійка. — А звідки ти його знаєш?
     — Та його вся школа знає, — зізнався Богдан. — Як такого блатного чувака не знати! Шкода, класний був чувак. 
     Трохи перепочивши та перекусивши бутербродом із ковбасою та випивши чаю, Марійка почала переодягатися. Вона довго міркувала, що б таке надягти до тієї жалобної церемонії. З одного боку, вона усвідомлювала, якою сильною була злива того дня, і що за болото стояло тоді на цвинтарі. А, з іншого боку, їй так не хотілося лізти в колготки чи штани. Недовго міркуючи, Марійка надягла на себе чорну спідницю до колін, тонкий білий светр та чорний оксамитовий жакет. Сашко теж ходив в усьому чорному, отож чому б не прийти й Марійці в чорному вбранні — аби віддати Сашкові останню шану? Одягнувшись, Марійка почала розмірковувати, яке взуття надягти їй на похорон. Босоніжки відпадали одразу, бо в них у дощову погоду на цвинтарі не було чого робити. Бальні черевики теж не підходили. Руді югославські чоботи, подаровані Марійці на день народження, були аж занадто світлими. До того ж, їхні підошви були з натуральної шкіри, та ще й на такому високому та тонкому підборі. Не для цвинтаря такі чоботи. І, тим більше, не для цвинтарного болота в таку дощову погоду. Нарешті Марійка вирішила надягти свої осінні чорні чоботи, які теж були з халявою майже до колін. Так вона й зробила, взувшись у них прямо босоніж. 
     — Усе, Богданчику, — сказала Марійка, взявши в руки стару чорну парасольку, коли годинник показував чверть на другу. — Я пішла на похорон. 
     Зайшовши на подвір’я перед будинком Грибуліна за двадцять хвилин до другої, Марійка зустріла там Віру Павлівну та кількох своїх однокласників і однокласниць.
     — О другій годині заходимо до помешкання, — розпорядилася Віра Павлівна. — Учора ввечері Сашка привезли з морґу. Я сама була присутня при тому. Його спочатку привезли без одягу, загорнутого в целофанову плівку. Жах на нього було дивитися. Потім прийшли сусіди, почали його спочатку обмивати, а потім його стали одягати. Надягли на нього його вельветові штани, чорну сорочку… Я при всьому цьому була присутня. А потім начепили йому на сорочку комсомольський значок, бо він був комсомольцем. Хтось навіть пропонував покласти в домовину й комсомольський квиток, проте Алла Георгіївна запротестувала, бо вона прагнула залишити його комсомольський квиток як пам’ять про сина. Потім відшукали якусь іграшку, якою він грався колись у дитинстві та теж поклали в домовину. А ще в домовину поклали його плавки, в яких він втопився… Як історик, я не розумію тих язичницьких звичаїв. Адже ми є радянськими людьми та раптом ховаємо неначе наші далекі первісні пращури — з усіма знаряддями праці.
     — А чому його не поклали в домовину лише у плавках? — запитав Ґаба. — Нехай усі б бачили, що він втопився, купаючись, а не випадково впавши у воду.
     — А ти б хотів, якби тебе, чи когось із твоїх родичів поклали в домовину голим? — поцікавилася Віра Павлівна. — Самому небіжчикові вже все одно, в чому його ховатимуть. Але як при цьому почуватимуть його живі родичі?
     Усі зайшли до помешкання Грибуліних, двері до котрого були незачинені. 
     Сашко лежав у домовині при увімкненому світлі. На його бліде обличчя жахливо було дивитися — ніби то була не людина, а порцеляновий манекен. Сама ж домовина стояла на письмовому столі. Дзеркало, що висіло на стінці, було покрито темним простирадлом. Біля домовини крутилися якісь люди — чи то родичі, чи то сусіди, чи то співробітники ритуальної служби. Вони носили вінки, котрими було обкладено стіл із домовиною.
     Із сусідньої кімнати вийшла Алла Георгіївна в чорній сукні та в чорній хустці. Побачивши все це, вона миттєво повалилася з ніг та знепритомніла. Чоловіки, що стояли поруч, одразу ж підхопили її за руки та повели назад до іншої кімнати.
     — Кличте «швидку»! — скомандував хтось із присутніх.
     Віра Павлівна одразу ж підбігла до телефону та набрала номер 03. Поки всі чекали на швидку допомогу, Віра Павлівна почала призначати, хто й коли стоятиме в почесній варті біля домовини, роздавши всьому класові червоні пов’язки з чорною стрічкою посередині.  
     Учні двох інших колишніх восьмих класів тим часом сходилися до шкільної їдальні на обід, під час котрого всі тільки й розповідали один одному про Грибуліна. 
     Вийшовши зі школи після обіду, Ковальов пішов до місця за адресою, яку йому повідомили, та де мала відбутися жалобна церемонія. До початку панахиди лишалося трохи менше п’ятдесяти хвилин. На подвір’ї нікого ще не було. Тільки біля під’їзду чергували двоє якихось чоловіків. Ковальов вирішив іще трохи прогулятися та знову пішов додому. Відкривши двері свого помешкання власним ключем, Ковальов потайки від своїх домашніх увійшов на веранду та одразу ж попрямував до комору, аби полистати там старі числа часопису «Крокодил». Через п’ятнадцять хвилин він знову взяв велику парасольку та пішов на похорон. Коли він виходив з помешкання, його зустріла сусідка Наталя Ярославівна. 
     — Антоша, це правда, що у вас у класі хлопчик помер? — запитала вона.
     — Він втопився, — уточнив Антін. — Напився та втопився… 
     — Ось бачиш, як згубно впливає алкоголь, — зауважила Наталя Ярославівна. — Ніколи не пий, інакше погано скінчиш… 
     Нічого на це не відповівши, Ковальов вийшов надвір. Дощ усе посилювався та лив неначе з відра, тому Антін одразу ж розкрив свою парасольку. 
     Дорогою йому зустрілася якась панянка у шкіряній куртці та в чоботях. Ковальов пильно подивився на її ноги, аби зрозуміти, чи в колготках вона була, чи без колготок. Проте він ніяк не міг зрозуміти, чи в неї панчохи були занадто тонкі, чи ноги вже досить засмаглі. Ковальов довго її переслідував, поки, нарешті, не переконався, що колготок у неї, дійсно, не було. 
     І тут йому зустрівся Діма Гончар, який вже закінчував школу. 
     — Ти теж до Сані на похорон? — поцікавився Діма. 
     — Так, — підтвердив Антін. — І я теж туди йду. 
     — Я — теж, — сказав Діма, — адже треба віддати йому останню шану. Я пам’ятаю, як він на дискотеках танцював, як від нього баби божеволіли, як він їх спокушував, заводив… Дуже гарний був чувак! 
     Так вони разом і підійшли до будинку, де мешкав Сашко. Біля брами стояла «швидка допомога», а на подвір’ї вже зібрався неабиякий натовп. Годинник показував за десять хвилин третю годину. Антін та Діма зайшли на ґанок та увійшли до помешкання. 
     У вітальні було теж багатолюдно. У центрі кімнати стояв письмовий стіл, на який було поставлено труну з тілом Грибуліна. Сашко лежав в цій домовині, одягнений у чорну сорочку, в якій він часто ходив до школи й на заняття, й на позакласні заходи, у чорні штани, а на шиї в нього було пов’язано білу краватку. Навколо труни з чотирьох боків стояла почесна варта — по два хлопчика та по дві дівчинки — колишні однокласники та однокласниці потопельника. На рукавах у них були червоно-чорні пов’язки. Через кожні двадцять хвилин почесна варта змінювався. 
     Ковальов і Гончар були свідками, як на зміну Люді Марченко, Ганні Орловській, Петрові Синицькому та Павлові Константинову встали їхні однокласники Олена Бенюх, Вероніка Корлетяну, Віталій Ґаба та Сергій Орлов. Усе виглядало дуже офіційно. 
     Тут була й Надя Романенко в темно-синьому костюмі з довгою спідницею. Вона — як комсорг класу — вреґульовувала якісь організаційні питання. А люди все приходили, заходили до вітальні, приносили вінки та квіти, покладали їх прямо перед труною. Від вінків у кімнаті стояв терпкий запах хвої. 
     Антонові вдалося прочитати написи на чорних стрічках деяких із цих вінків: «Від учнів 8-Б класу», «Від адміністрації СШ №2», «Дорогому Сашкові від дідуся та бабусі». 
     Біля труни сиділа Куцачка у плащі зі штучної шкіри під крокодила. Матері Сашка в кімнаті не було: вона була в сусідній кімнаті, де її заспокоювала бриґада «швидкої допомоги». Лише один раз вона виходила з дверей тієї кімнати. Проте як вона вийшла, одразу ж знову зомліла. 
     — А де ж батько Грибулина? — запитав хтось із натовпу. 
     — Його не випустили з Англії, — відповів хтось інший. — Адже він там перебуває у відрядженні… Уявляєте, через місяць вони всі мали їхати до нього на цілий рік, якщо не більше… І тут раптом таке сталося.
     — Не судилося, бо така в нього доля, — додав іще хтось із присутніх. 
     Біля задньої стіни тієї кімнати стояла велика книжкова шафа, в якій було виставлено світлину, де Сашко був іще зовсім маленьким. Йому на тій світлині, напевно, було років шість. На підставці перед домовиною було виставлено інший портрет Сашка, зроблений буквально за кілька місяців до загибелі, коли йому щойно виповнилося п’ятнадцять років. Там він був вже зовсім дорослим, у темному піджаку та з краваткою. Той портрет був перев’язаний жалобною атласною стрічкою. 
     Ковальов знову вийшов на подвір’я. Серед присутніх йому зустрівся Барбарисов. Поруч із ним стояв учитель праці Георгій Борисович Малиновський. 
     — Тепер тобі мама не дозволить купатися навіть у ванні, — пожартував Барбарисов. 
     Усі стояли під зливою та чекали, коли, нарешті, розпочнеться жалобна церемонія проводів в останню путь. А дощ усе лив та лив, неначе сам Господь, сама природа оплакували Сашка, який так передчасно пішов з життя. 
     І ось труну почали виносити з помешкання. Духовий оркестр заграв жалобну музику. Першим вийшов співробітник ритуальної служби та попросив усіх, хто стояв на подвір’ї, утворити прохід — аби можна було винести домовину. Попереду процесії йшли Марійка Федорчук та Надя Романенко. Вони несли кошик із квітами та кидали ті квіти на дорогу. За дівчатами йшли Василь Міщенко та Зоя Крамар, які несли той самий портрет Грибуліна з жалобною стрічкою. Далі Олена Бенюх та Павло Константинов несли стовп, котрий мав стояти на могилі до спорудження пам’ятника. До стовпа було прикріплено табличку з написом: «Грибулін Олександр Павлович. 06.01.1970 — 15.06.1985». Потім шестеро осіб — троє співробітників ритуальної служби та троє його тепер вже колишніх однокласників — несли труну Сашка. За труною ще четверо його однокласників несли кришку труни. Тут Ковальов помітив, що труна була, все-таки, червоною, а не чорною, як це прийнято у євреїв. Коли труну занесли до автобуса ритуальної служби через задній люк, усі почали поступово розходитися. 
     — Кого це ховають? — запитав хтось із перехожих. 
     — Та, одного хлопця, — відповів хтось із натовпу. — Закінчив вісім класів та втопився. 
     Сторонні люди почали поступово розходитися. В автобус марки ҐАЗ, що належав ритуальній службі, сіли найближчі родичі небіжчика, а учні колишнього 8-Б класу сіли у ЛАЗ, що стояв поруч. Обидва автобуси вирушили до цвинтаря. Слідом за ними дехто поїхав власним автом. Сашко їхав у відкритій домовині в оточенні своїх близьких родичів, котрі востаннє прощалися з ним по дорозі до останнього притулку. 
     Нарешті обидва автобуси приїхали на «новий» цвинтар. Співробітники ритуальної служби одразу ж підкотили до заднього люку свого автобуса катафалк на колесах, після чого той люк було відкрито, а домовину акуратно переставлено з салону автобуса на катафалк. Потім вони повезли той катафалк до зали громадських панахид та встановили його в центрі зали. Всі почали заходити до зали та займати місця. Передній ряд було зарезервовано для родичів. Аллу Георгіївну вели під руки двоє чоловіків — аби вона, знепритомнівши, не впала.
     Коли всі розсілися, до присутніх вийшли троє співробітників спецкомбінату в однакових чорних костюмах, у білих сорочках та з чорними краватками. Один із тих співробітників, відкривши папку, яку він тримав у своїх руках, почав читати вголос.
     — Дорогі товариші! — звернувся той співробітник до всіх присутніх. — Всі ми сподіваємося на завтрашній день. Всі ми віримо в те, що завтра буде краще, ніж сьогодні. Для Олександра Грибуліна це «завтра» не настало. Він трагічно загинув у віці п’ятнадцяти років — у віці, коли життя ще тільки розпочинається, коли ніхто й не замислюється про смерть, про те, що завтра може не настати, що життя може обірватися в одну мить. Не гадав, мабуть, про це й Олександр. Проте нещасний випадок на озері забрав його коротке життя, вирвавши його з наших славетних лав. Як миттєво усе це сталося, ніхто навіть і не може собі усвідомити. Але воно сталося, обірвавши життя Олександрові на його шістнадцятому році. Хіба то є справедливо, коли такі юні йдуть з життя, так його й не розпочавши? Проте природа є сліпою до людських почуттів. Вона не питає ні в кого з нас, чи рано комусь іти з життя. Особливо важко це усвідомити його матері, Аллі Георгіївні, яка втратила єдиного сина, єдину надію. Важко це усвідомити й батькові Павлові Сергійовичу, який зараз перебуває в закордонному відрядженні у Великій Британії. Важко усвідомити це й дідусеві Олександра Георгієві Мойсейовичеві Вінкельману, а також бабусі Іді Петрівні Вінкельман. Важко це усвідомити й іншому дідусеві, Сергієві Андрійовичеві, а також його дружині Василині Михайлівні… Важко це усвідомити й сестрі Павла Сергійовича Галині Сергіївні Проценко, а також його братові Іванові Сергійовичеві Грибуліну. Важко це усвідомити й учительці історії середньої школи номер два Куцак Вірі Павлівні, яка була його класним керівником із четвертого по восьмий класи, а також його першій учительці Ґрінберґ Рахілі Давидівні. Важко усвідомити всьому педагогічному та учнівському колективам названої вище школи… Грибулін Олександр Павлович народився шостого січня 1970 року в місті Чернівці. Він учився у Чернівецькій середній школі номер два. Олександр одним із перших вступив до комсомолу, ще навчаючись у сьомому класі. Він успішно закінчив вісім класів, склавши всі іспити за восьмий клас. Олександр Грибулін хотів піти до дев’ятого класу, бо він мріяв вступити до університету. Він брав найактивнішу участь у громадському житті класу, був членом вокально-інструментального ансамблю «Романтика». Він мріяв про майбутнє. І раптом такий трагічний випадок жорстоко обірвав таке коротке та яскраве життя. Олександр Павлович Грибулін пішов із життя комсомольцем, громадянином Союзу Радянських Соціалістичних республік. Отже, прошу вас усіх встати та вшанувати світлу пам’ять Олександра Грибуліна хвилиною мовчання.
     Коли всі встали, оратор узяв прапор СРСР, що стояв у кутку зали, розгорнув його та опустив його на кілька хвилин над домовиною з тілом Сашка.
     — Прошу всіх сідати, — сказав співробітник ритуальної служби. — А зараз ми всі супроводжуватимемо труну з тілом Олександра Грибуліна до місця його вічного спокою.
     У залі заграла фонограма з реквіємом Моцарта. Усі знову піднялися зі своїх місць та пішли слідом за катафалком. Дощ усе ніяк не стихав, тому всі йшли під парасольками. Пройшовши кілька кварталів, процесія підійшла до свіжої ями, над котрою було покладено дві колоди. Духовий оркестр заграв похоронний марш. Четверо співробітників спецкомбінату зняли домовину з катафалка та поставили її на ті колоди. Ще двоє співробітників накрили домовину кришкою та почали її заколочувати.
     — Куди ти йдеш від нас? — закричала раптом Алла Георгіївна, кинувшись до домовини та ледь не впавши в яму. — Не уходи! Повернися!
     Двоє її родичів підхопили її за руки та трохи відсунули назад, аби вона часом не впала.
     — Повернися до нас! — продовжувала кричати Алла Георгіївна. — Навіщо ти так рано від нас ідеш?
     Тим часом під звуки духового оркестру співробітники спецкомбінату протягнули під домовиною канати, вийняли з-під неї колоди та почали поступово опускати домовину в яму. Коли її остаточно опустили та витягнули звідти канати, всі почали брати по клаптику землі та кидати її в могилу. Через пару хвилин робітники взяли лопати та швидко засипали ту могилу, зробивши акуратний пагорбок. Після цього той пагорбок було обкладено з усіх боків вінками та квітами. Усі знову попрямували до виходу, аби сісти на автобуси та поїхати до їдальні спецкомбінату на поминки. 
     — Ось і все, — сказала Марійка. 
     — Сумно, дуже сумно, — погодилася Надя.
     — Чи знав він, що так скоро все скінчиться? — поставив риторичне запитання Міщенко. 
     — Жах! — вигукнула Олена Бенюх. — Я пам’ятаю, як ми ворожили на воску, коли святкували день народження Сашка. У нього постійно віск застигав у формі домовини. Я тільки зараз про це згадала.
     — А мені ще наприкінці березня циганка наворожила про втрату близького товариша, — згадала Марійка. — А мені ніхто тоді не хотів вірити. 
     — Я прошу в тебе вибачення, Марійко, — сказав Василь, — за те, що я тобі тоді не повірив. Я відчуваю дуже важку провину за те.
     — Та що вже поробиш? — заявила Віра Павлівна. — Сталося те, що сталося. 
     Марійка пішла з поминок разом із Василем десь о восьмій вечора. Коли Василь її провів додому, Марійка одразу ж піднялася сходинками, увійшла до помешкання та, знявши чоботи, пройшла до спальні. Не роздягаючись, вона сіла за письмовий стіл та гірко заплакала.
     Трохи заспокоївшись, Марійка знову дістала свій щоденник та зробила в ньому черговий запис:
     «Сьогодні вівторок, 18 червня 1985 року. Сьогодні ми всім класом ховали Сашка. Як сумно було дивитися на те, як він лежав у домовині, а потім на те, як ми його всі поховали. Коли труну опускали в могилу, мене охопило якесь жахливе почуття немічності та безсилля перед силами природи. Як сумно! Сьогодні цілий день іде дощ…». 
     Наступного дня всі у школі обговорювали смерть та похорон Грибуліна. Під час сніданку у шкільній їдальні тільки про це й велася розмова. 
     — А мені сьогодні наснився Грибулін, — зазначила Ніна Запашна. — Я його бачила уві сні живим. 
     — І мені він теж наснився, — підтримала розмову Клара Берґер. 
     — Грибулін склав усі іспити та втопився, — зауважила Алла Феоктистова. — Я б уже стала топитися до іспитів.
     — Зате він вже не загине в ядерній війні, — додав Крисюк. — А що на нас чекає, ми ще не знаємо! 
     — А я більше ніколи не купатимусь у річках, озерах та морях, — заявив Ковальов. — То є дуже небезпечно, бо так можна й утопитися — як Грибулін!
     — Ковальов має рацію, — підтримав його Микола Миколайович. — Ліпше ходити до басейну. Його, правда, від стафілококу ще не очистили, проте обіцяють зробити це до кінця цього місяця. А поки що треба трохи почекати. 
13 
     Раптова смерть Сашка Грибуліна розділила життя п’ятнадцятирічних підлітків на «до» і «після» п’ятнадцятого червня, тобто, на «до» і «після» загибелі їхнього товариша. Адже раніше вони ніколи не втрачали друзів ось саме так… Звичайно ж, від них уходили їхні приятелі… Вони вибували з класу, переїжджаючи в інші міста, переходячи до інших шкіл… Проте всі знали, що ті, з ким вони розлучалися, лишалися живими. Була, принаймні, якась надія побачити їх коли-небудь іще раз — хоч через кілька місяців, хоч через кілька років… 
     Але тут… 
     Хлопці та дівчата у віці Ромео та Джульєтти ніяк не могли змиритися з думкою, що їхнього приятеля, нехай навіть він для когось із них і не був таким вже близьким товаришем, вже немає в живих. Із тим, що вони ніколи його більше не побачать… 
     У п’ятнадцять років, коли життя ще тільки розпочинається, коли людина долає дитинство, коли вона вперше починає почуватися дорослим, коли їй ще так хочеться жити, ніхто не замислюється про те, що одного чудового дня все це може просто так скінчитися, обірватися на півслові… Про смерть у цьому віці ніхто ще серйозно не замислюється… Важко, дуже важко було всім однокласникам та просто приятелям Сашка усвідомити, що той Сашко, який ще кілька тижнів тому разом із ними ходив до школи, разом із ними сидів за одною партою чи танцював на одній дискотеці, вже лежить у домовині… І ось його вже ховають, закопують у землю… І ось про нього вже треба говорити лише в минулому часі… 
     Не має значення, чи буде його душа жити вічно, чи ні, але його вже немає серед живих людей, його час вже пройшов. Далі — порожнеча… Тим більш, з такими матеріалістичними поглядами на життя та смерть усім здавалося, що їхній товариш більше ніколи не побачить оцей світ. Ось як тоді міркували про смерть: «Уявіть собі, якщо ви осліпли, позбавилися слуху, вас паралізувало — ось що таке смерть!». Ні про яке безсмертя душі ніхто тоді не гадав, бо всі вірили, що якщо Бога нема, отож і душі ніякої теж нема, а свідомість ніби є лише суто фізіологічним продуктом діяльності головного мозку. Усім здавалося, що смерть — то є кінець усього: вмирає мозок — вмирає душа. Так само міркували й про всі події — ніби всі вони відбуваються суто випадково, без будь-якої закономірності, отже кожен може так само трагічно загинути в такому ж юному віці — і немає ніякої долі, ніякої карми, а є лише суцільний хаос та збіг випадковостей.
     Важко у п’ятнадцять років замислюватися над тим, що завтра тебе теж не буде, що в тебе так само немає майбутнього, що твоє життя закінчиться ось нині, невдовзі, через кілька днів… Але ще важче п’ятнадцятирічному підліткові перетравити у свідомості думку про те, що завтра не буде в живих твоїх друзів, з якими ти нині разом ходиш на заняття, яких ти бачиш щодня… 
     Але життя тривало. Ішов 1985 рік, червень місяць. Попереду була дуже цікава епоха змін, епоха Перебудови — таке собі міжсезоння у процесі поступової  трансформації, коли все мінялося ледь не щодня і ніхто не міг здогадатися, що станеться наступної миті. Коли початок та кінець одного й того самого року здавалися зовсім різними епохами. Коли люди починали заново відкривати світ, коли їм відкривалася справжня історія, коли розвінчувалися такі звичні міфи, що здавалися істиною в останній інстанції… Попереду був розпад Радянського Союзу, довгі й важкі роки тупцювання на місці, роки поневірянь та розчарувань. Багато чого драматичного чи навіть трагічного було попереду… Але все це було пізніше… А тоді, влітку 1985 року, ніхто навіть і подумати не міг, що через якихось шість років усе зміниться до невпізнанності. Усі вірили, що живуть у найсправедливішому суспільстві… Усі просто мріяли про світле майбутнє, сподівалися на довге, щасливе життя… А ще сподівалися на те, що Америка, все-таки, не скине нейтронну бомбу на Радянський Союз. На те, що ядерної війни не буде, що соціалістична система вистоїть-таки — попри всі намагання капіталістичних країн знищити її. Сподівалися, що комунізм рано чи пізно переможе в усьому світі. Сподівалися, що, нарешті, зникне дефіцит, зникнуть черги і заживуть усі весело та щасливо… Наївними ще дуже були всі… 
     Життя ще тільки розпочиналося…
     
     Чернівці — Відень — Ляйпціґ — Ільменау, 1992—2008
 



Микола Черьошин

Відредаговано: 07.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись