Дорогою до тебе...

Розділ 3

Після його від'ізду я взяла собі за правило кожного дня зазирати через паркан на його подвір'я, надіючись нате, що він повернувся. Та сподівання мої були марні. Через деякий час він написав листа в якому, будучи небагатослівним, розповів про нову школу та друзів, які у ноьго з'явилися. Мені було дуже неприємно це читати, адже я собі нових друзів не шукала. Я йому не відповіла.

   Тоді мабуть вперше я зрозуміла, що не щаслива і відчайдушно забажала змінити місце проживання. Мені страшено захотілося переїхати до Києва, бути поряд із Сашком. Я не раз це собі уявляла: як він зрадіє, коли мене побачить. Та минали дні, нічого не змінювалось. Замість того, щоб знайти собі нових товаришів, я все більше замикалася в собі. Навіть з тими, що в мене були спілкувалась все менше і менше.

   Десь під Новий рік від Сашка прийшла листівка:красива откритка з ялинками обвішаними блискучими шариками, де він вітав мене зі святами і написав, що на зимові канікули не зможе приїхати , бо вони з мамою проведуть їх у її батьків, що мешкали в другому місті. Я звісно сильно засмутилась, але откритку йому теж відправила.

   Так минали дні, тижні, місяці і врешті решт прийшло літо, а з ним і літні канікули. Батько Сашка, знаючи як я його виглядала, сказав, що очікує сина з дня на день. Тому я відновила свою традицію і кожного ранку, вийшовши з хати, зазирала за паркан.

   Через кілька днів мій друг таки з'явився, я це зрозуміла через галас, що панував на його подвір'ї. Там була справжня метушня. Його дідусь і бабуся, одягнені святково, бігали то до кухні, то до хати з тарілками в руках. Були ще якійсь люди, очевидно родичі. Помітила я і Сашка. Він був одягнений досить стильно- джинси і футболку з якимось роботом. Щось у ньому змінилося. Чи то манери, чи то хода.Мені ще тоді важко було зрозуміти. Але те, що він став інший, кидалося у вічі одразу ж.

   І тут з будинку вибігло ще двоє дітей, хлопець і дівчина його віку, теж одягнені по міському. Вони підбігли до нього і щось почали весело йому розповідати. Всі троє почали сміятись. Я їх не знала та й говорили вони якось дивно. Як я згодом дізналася, розмовляли вони російською мовою.

   Вони підбігли до хліва, де бабуся Сашка доїла корову. Двічина різко зупинилась і з відразою затулила носа.

  - Фу!- вона скривила обличчя,- что это за вонь?

   Хлопці почали з неї реготати.

  - Нет, идем отсюда! Это кошмар! Идем лучше "Денди" поиграем.

   Вона розвернулась і попрямувала до хати, хлопці мить повагавшись, пішли за нею. Та раптом вона повернула голову і помітила мене, що причаїлась за парканом і мовчки стежила за ними.

  - А это что еще за обезьяна?- запитала вона показавши на мене пальцем.

  Это соседка,- відповів Сашко лиш на мить зупинивши на мені свій погляд.

  - Зоопарк какой- то. Идем в дом!

   Вони зайшли до хати, а я ще довго стояла там, біля паркану і не могла поворухнутись настільки я була вражена почутим. Слова Сашка сильно образили мене, але його холодий погляд пройшовся по мені наче лезо.

   Невже це мій найкращий друг, якого я так чекала, виглядала кожного дня? Ні, цього не може бути! Не такою я уявляла нашу зустріч після дев'яти місяців розлуки.

   Мене вивів зі ступору сердитий крик мами, яка вже видно втомилася завжди бачити мене біля паркану.

  - Ліно, іди обідати! Досить уже там стирчати! Це не чемно весь день заглядати на чуже подвір'я. Іди сюди,негайно!

   Робити було нічого. Я злізла з паркану і пішла до кухні хоч і їсти мені зовсім не хотілося. З голови не виходила думка, чому так Сашко зімною повівся. Чому він так дивно розмовляв? І хто ті діти, що приїхали разом із ним?



Ліля Лужинська

Відредаговано: 22.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись