Дорогою до тебе...

РОЗДІЛ 5

   На слова Валерії про те, що вона так цього не залишить, я не звернула особливої уваги. А дарма. Уже через два дні я переконалась, що дівчина дотримала свого слова.

   Це була субота, день прибирання, який я не дуже любила, тому розтягуючи як можна це "задоволення", вийшла з хати десь під полудень. Одразу ж почула безліч голосів, криків, вересків з сусіднього подвір'я. Сильно здивувавшись, що троє дітей можуть наробити стільки шуму і переборовши бажання зазирнути через паркан, я взяла віник і почала прибиратися на подвір'ї. Та вдавати, що мені цілком байдуже до того галасу було не легко. Відчуваючи то біль, то лють, я відчайдушно розмітала сміття віником допоки не зрозуміла чиї то голоси я чую. Це ж місцеві! Ось Танька сміється, а ось Вадим вдає із себе чи то ведьмедя, чи то дракона. А це Ірка щойно, втікаючи від нього, дражнилась:" Не доженеш, не доженеш!"

   Тобто мої так звані товариші з якими я росла всіх своїх тринадцять років практично душа в душу, не рахуючи деяких інцидентів, що закінчувалися викликом швидкої, уже через кілька днів перебрались до мого ворога. Як це можливо?

   Відчуття несправидливості піднялося на моїй шкалі сприйняття світу до ста відсотків. Тобто далі вже було нікуди. Я метнула віник об підмурок, від чого той розлетівся на дві частини і як на зло в цей час мати поверталася з городу і стала свідком цієї сцени.

   Псувати будь-яке майно в нашій сім'ї було заборонено. Це табу. Матеріальні речі, які діставалися важко слід було берегти. Взуття та одяг завжди купувалися на виріст і носилися мінімум три роки. У школі на рік у мене була лише одна ручка в якій змінювалися пасти і коли потрібно було щось написати іншим кольором, я просто змінювала пасту у ручці, що є досить незручним процесом, коли потрібно писати швидко під диктовку вчителя.Тому мамина реакція на поламаний мною віник була цілком передбачуваною:

- Ліно, ти що зробила? В нас був один єдиний віник в домі.Він же грошей коштує. Що я батькові скажу?

- Коли я зароблю грошей, відкуплю тобі твій віник,- фиркнула я.

- Ти як зі мною говориш? Навіщо поламала я питаю? Батько вечері з роботи прийде і побачить оце,- вона тикнула пальцем у бік уламків,- що мені йому сказати?

   Та я її не слухала, хоч і знала,що за віника мені ввечері перепаде.

- Ага, ти знову за своє?- мама помітила, куди я постійно позираю.- Як ти не можеш зрозуміти, що не пара ти їм. Це люди з іншого світу. Їхні батьки бізнес у Києві мають, а мама Сашка працює на них. Вона його відпустила сюди тільки для того, щоб дітки її хазяїв подихали чистим сільським повітрям. Донечко моя, забуть ти про них. Берися до роботи, а то від батька ввечері вислухаємо.

- Добре, мамо! Я знайду наш старенький віник із проса і продовжу роботу, але спочатку зайду до сусідів в гості.

- Облиш,Ліно! Не принижуйся перед ними.

  Але ноги несли мене на сусідське подвір'я. Я уявляла як ввірвусь туди, маючи силу супергероя, розкидаю всіх помахом руки, а ненависну Валерію висаджу на димар будинку, щоб посиділа там, струсила з себе трішки самовпевненості. Та коли я туди ввірвалась, мене одразу і не помітили. Всі обступили Валерію, яка із задоволеним виразом обличчя переможця роздавала "подаяння"- шоколадні цукерки, очевидно привезені з столиці, бо у нас таких я й не бачила.

- Що продалися за жалюгідні цукерки?- голосно прокричала я ,щоб кожен мене почув.

  Усі повенулися в мою сторону, але винуватий вигляд був лише у двох з вісьми.

- Ты чего пришла сюда? Тебя кто- то звал?- запитала "королева" солодощів.

- Я прийшла не до тебе, а до своїх друзів, якщо вони мені ще друзі,- я обвела всіх запитальним поглядом,- тому закрий свого рота, а ще краще забирайся туди, звідки приїхала.- І доки дівчина стояла з відкритим ротом, я прийняла загрозливий вигляд і продовжила:- я хочу запитати кожного із вас: невже роки нашої дружби ви проміняєте на жменьку цукерок? Ви їм не потрібні! Ви ніхто для них! Вона запросила вас тільки на зло мені. А для мене ви друзі!  Принаймні були,- я опустила голову, зустрівшись перед цим поглядом з Сашком.- А знаєте що, робіть як бажаєте! Завтра вони поїдуть до Києва і там будуть глузуючи розповідати своїм як обдурили зграю тупих сільських дітей. Я б з вами ніколи так не вчинила і з тобою, Сашко, так би ніколи не обійшлась, як ти зі мною,- я пильно поглянула на нього.

   Хлопець засоромився, коли і всі інші повернулись у його бік. Я відчула, що на очі мені навертаються сльози, тому швидко розвернулась і попрямувала до хвіртки.

- Ободранка!- почула я вслід від Валерії.- Моя бабушка и то лучше одевается.У кого ты украла одежду! У бомжа что -ли?

- Лера, хватит!- невже мені не почулося і це був голос Сашка.-Ліно, зачекай!

   Хлопець кинувся за мною, але я прискорила ходу, а потім кинулася бігти, ігноруючи його прохання зупинитись. Ноги спинились лише на долині. Здавалось, що сили покинули мене і я сіла просто на траву. Через кілька секунд до мене приєднався Сашко.

- Ліно, вибач мене!-заговорив він після хвилини мовчання.

- О, ти ще пам'ятаєш нашу мову?- здивувалась я.

- Я все пам'ятаю. Але я поводив себе як козел. Пробач мене!

- Хороших ти друзів собі знайшов. Нічого не скажеш.

- Та це мама наполягає, щоб я з ними дружив. Навіть у ту ж саму школу відправила,де вони вчаться, хоч і добиратися туди через усе місто.

  Я глянула на Сашка, щоб переконатися, чи то дійсно він,а не його занослива копія. Ніби-то він.

- Страшно подумати чого ти від таких друзів наберешся. Лише пихатості скільки в них.

-Так, Лєра трішки перегнула. Удома, серед своїх, вона поводиться скромніше. А Сергій сам по собі не поганий та сестра має на нього великий вплив. Тому поряд з нею він мовчить. То ми ще друзі з тобою, Ліно?- запитав він.



Ліля Лужинська

Відредаговано: 22.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись