Дорогою до тебе...

РОЗДІЛ 17

   Навколо панували лише самотність і відчай.Вони стали моїми незмінними супутниками. Зі мною прокидалися, зі мною робили кожен свій крок, лягали кожного вечора у ліжко і всю ніч не відпускали мене. А якщо мені вдавалось на годинку задрімати, обов'язково відправлялись за мною у світ сновидінь, щоб повернути до болючої реальності. Я не пручалася, дозволила їм заволодіти кожною клітинкою свого тіла. Та й не тільки тіла, а й душі. Вони зробили це справно крок за кроком, не зустрівши і краплі протесту.

   Я вибралася звідти. Зупинила машину, встигла на свій потяг, повернулась до України. Але приїхала не одна, а з багажем болісних спогадів і навіть тими, що згадати не змогла. Тим, що зімною скоїли, коли я була без свідомості. Як таке можливо? Сама не розуміла. Кожної ночі фантазія малювала все нові і нові подробиці жахливої сцени насильства. Були вони вигадками чи реальністю не знала. Я нікому нічого не сказала. Просто одного дня з'явилася на порозі свого дому і мовчки, без привітань, зайшла до хати. От і все. Батьки кинулися обіймати, але через мить з подивом відсахнулись. Вони пригортали не свою доньку, а щось мертве і холодне. Це була моя душа, яку я принесла до хати напів живою, практично застигшою у той момент як я відключилася у автомобілі того покидька.

Та як я б змогла розповісти про це батькам, чи будь кому іншому? Просто проживала день до вечора з кожним світанком все більше і більше перетворюючись на апатичну істоту.

   Батьки не розуміли, що зімною коїться, постійно намагалися випитати. Тому довелося вигадати щось про те, як мене пограбували дорогою. Начебто злодії витягли із сумки гроші, коли я пішла до туалету ще у потягу. Вони спробували було дорікнути, мовляв, як можна залишати цінні речі без нагляду, але побачивши відчай і відчуженість в моїх очах, більше не повертались до цієї теми. З них були кепські психологи, адже їх в житі лиш важка праця рятувала від копирсання в собі. Працюй важко день за днем і часу на всякі дурниці не буде. Цей метод вони вирішили випробувати і на мені.

   Прийшла весна. Все навколо поверталося до життя. Матінка природа проростала, ще з холодної землі, тонесенькими свіжозеленними травинками , з гілочок дерев сміливими бруньками та ніжним цвітом, співо пташок і дзюрчанням живої води.

   Я ж була байдужою до цього всього. Краса, яка раніше так надихала, змушувала мріяти, тепер тільки злила. Як все навколо може радіти життю, коли мені хочеться сто разів подохнути? Чому всі навколо щасливі попри мою біль? Невже вони її не відчувають? Невже не бачать який світ жорстокий і не справедливий?

   Весна продовжувала наберати оберти, а кожне живе створіння продовжувало радіти кожному сходу сонця. З приходом тепла, з'явилося більше роботи. Батьківське терпіння вичерпало себе і одного дня мама увірвалась до моєї кімнати вже не за тим, щоб вмовити щось поїсти. Я за звичкою лежала овочем у ліжку і дивилася на стелю, де бігали сонячні зайчики. Вона підійшла до дивану і схопивши за плечі, почала відчайдушно трясти мною.

- Вставай, Ліно!- в її голосі були злість і відчай.- Негайно піднімайся, я тобі сказала! Що з тобою коїться? Який біс тебе попутав у тій клятій Москві? Або розказуй все, або вставай. Інакше доведеться відправити тебе до психушки, - вона зупинилась, щоб перевести дихання, а далі додала спокійним голосом:- Якщо ти негайно не піднисеш своє тіло з ліжка і не візьмешся до праці, я негайно йду викликати швидку і нехай вже лікують тебе фахівці. Як хочеш.

   Вона зробила крок до дверей та я, змусивши себе відірвати очі від стелі, зупинила її:

- Зачекай, мамо! Не потрібно психушки. Я зараз вийду.

   Мати здавалось зітхнула з полегшенням і вийшла з кімнати.

    Мені було так погано, а ніхто цього не хотів зрозуміти. Але, з іншого боку, як вони могли зрозуміти, якщо я і словом їм не обмовилась?

   Я змусила себе піднятися з ліжка, адже дуже не хотілося, щоб мене вивели звідси у білій сорочці із зав'язаними за спиною руками, а потім до кінця днів шпигали заспокійливою отрутою. Мати зробила б це я знаю, адже бачила відчай в її очах.

   Вийшовши з хати, відчула, наче щось за руку тягне мене у садок. Сівши на сиру землю,запустила руку у молоденьку травичку. І тут біль почала накривати мене і вперше з того часу, як я повернулась, почали капати сльози. Спочатку повільно крапля за краплею, а потім суцільним потоком з тіла почав витікати яд, що так довго труїв мою свідомість.

   



Ліля Лужинська

Відредаговано: 22.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись