Дорогою до тебе...

РОЗДІЛ 39

   Дзвінки припинились одразу ж після того, як я погодилась не подавати до суду. Аня з Катею в один голос твердили, що я роблю помилку. « Не можна такого людині пробачати .» - намагалися переконати вони мене. Та я була щасливою вже від того, що більше не живу в обмані. Вражена картиною, побаченою тоді у Київському кафе, не раз прокидалась серед ночі з подібними сновидіннями. Тільки у снах, я вривалася у середину і дозволяла собі відгамселити зрадників, чого не наважилась зробити в реальності. Очевидно, я так і не змогла остаточно відпустити цю ситуацію і так чи інакше вона показувала свої болючі наслідки у снах.

   Як не дивно, кошти почали надходити того ж місяця. Це були незначні суми, але нам з Софійкою цілком їх вистачало, щоб я могла не працювати, а займатися вихованням дочки.

  • Смішні суми, -запевняла мене Катерина Василівна. – Ти б могла стягнути з нього у рази більше. А з адвокатом, який вів і мою справу, могла б і відсудити ще й за моральну шкоду.
  • Я дуже ціную вашу підтримку, та нам цілком вистачає. – відмахувалась я.
  • Як шкода, що у нас не дають премію за схильність до самопожертви і за доброту сердешну, ти б безперечно її отримала.
  • Я просто боюсь, що якщо ще раз зустрінуся з ними, то вам доведеться передавати мені хлібини з ножівками в середині чи чорний чай для чефіру.
  • Невже ми тебе аж настільки недооцінили? – підколювали мене дівчата.
  • Можливо, я й сама себе недооцінюю.

   Та час ішов і дівчинка почала задавати питання. У її дитячому світі чогось чи когось не вистачало – батька. Особливо, після того, як мала пішла в садочок, де майже у всієї групи були татусі, а у неї такого персонажа не було. Як малечі пояснити, що її батько покидьок? Що він нас використав для створення необхідної картинки щасливої сім’ї? Що він жодного дня поки ми були «сім’єю» не назвав її своєю дочкою? Що він спокійно жив подвійним життям, маючи ще одну квартиру, де облаштував любовне гніздечко з жінкою, яку дійсно кохав. Цього не розповіси дитині, принаймні зараз. Можливо колись… А зараз слід вигадати щось банальне, на кшталт, що її батько космонавт і полетів відкривати чужоземні цивілізації. Ні, я ж не хочу, щоб моя донька стала посміховиськом для інших дітей. Тож довелося вигадати ще банальнішу відмовку, мов татко працює дуже дуже далеко і поки що не може до нас приїхати, але колись це обов’язково станеться. І до того часу ми будемо його чекати. Дитина повірила у мою брехню і з упертістю доводила це у садочку, коли хтось намагався провокувати її цією темою.

   Не тільки діти ставали причиною Софійкиних сліз. Був у мене конфлікт із вихователем.

  • Ваша дитина дуже болісно реагує, коли мова іде про татів,- якось заявила вона мені. – Чи не відвести її до психолога? Хоча б краще було, якби у неї таки був тато.
  • Моя дочка нормально реагує на тему про батька як для дитини у якої його немає. Це ви реагуєте доволі стереотипно, як для людини, на яку покладені обов’язки виховання. Я розумію, що в нашому суспільстві ще довго пануватиме образ ідеальної сім’ї в якій обов’язково присутній батько. Та я не бажаю, щоб у моєї доньки вже з малечку формувався комплекс неповноцінності лише через те, що ви не можете вплинути на дітей, пояснивши їм, що це нормально, коли у родині є лише мати, або лише тато. Це теж щаслива сім’я.

   І поки вихователька стояла з відкритим ротом, зізнаюсь, що прочитала не одну книгу на тему матерів – одиначок, адже розуміла, що тиск з приводу цього обов’язково буде.

  • Тому я була б вам безмірно вдячна, якби ви надалі відносилися лояльніше до психічного стану моєї доньки і ставилися до її реагувань не як до відхилення від ваших «совдепівських» норм, а як до реакції дитини, яку провокують інші, повноцінні на вашу думку, діти.

   Здається, жінка зовсім не очікувала почути таку відповідь на її слова. У нас ще сформований образ беззаперечного авторитету вихователя чи вчителя, але у світі, де все змінюється набагато швидше, ніж ми встигаємо змигнути оком, слід пам’ятати, що ті методи, які ще діяли з нами,нашим дітям уже геть не підходять і якщо ще хтось цього не розуміє, слід йому нагадати.

   Після цієї словесної перепалки, у садочку більше не порушували тему неадекватності моєї доньки, але схоже мою персону там обговорювали не раз і підозрюю не з найкращої сторони. Це аж ніяк не заважало мені насолоджуватись материнством. Я присвятила Софійці весь свій час, забувши, що існують якійсь інші грані життя для молодої жінки.

   Остання спроба Ані змінити моє холосте «нещасне» становище відбулась на її весіллі, куди вона покликала мене дужкою. Мене дружкою! Уявляєте? Я всіляко намагалася відмовитись від такого статусу та дівчина вперлася на своєму:

  • Я нікого, крім тебе на цьому місці не уявляю,- намагалася умовити вона.
  • А я уявляю. Це має бути весела, прутка дівчина, яка має стати зіркою свята, а не залякана мати – одиначка.
  • Зіркою буду я, а ти просто будеш поруч і нарешті матимеш можливість хоч трішки повеселитись. До речі, шафер доволі симпатичний і твого віку.
  • Мене це зовсім не цікавить, ти ж знаєш.
  • Отож бо, хтось має це змінити, інакше так і зістаришся.
  • Я відкрию тобі секрет, -нагнувшись до її вуха, продовжила пошепки:- я так і планую зістаритись. Мені справді нікого не потрібно.
  • Ти чудово обманюєш себе, молодець! Та зі мною можеш не старатися. Кожна жінка мріє про свого принца, щоб вона не казала, як би не клялась в протилежному. Думаю ти не виняток і з дружкою вже все вирішено, заперечення не приймаються.
  • Нехай буде по твоєму, але коли я зіпсую тобі свято своїм понурим настроєм, нарікай будь ласка на себе.



Ліля Лужинська

Відредаговано: 22.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись