Дорогою до тебе...

РОЗДІЛ 42

   Як я і боялась, після від’їзду Катерини Василівни, наші з Анею відносини почали псуватись. Хоч вона і не зізнавалась, я була впевнена, що образа має місце. Невже дівчина не розуміла? Рано чи пізно вони все одно були б разом, а мої слова лиш зменшили час на роздуми.

   Перші дні заходячи до крамниці я зустрічала лиш холодний погляд Аніних очей. Схоже, прив’язаність між ними була глибшою, аніж я собі уявляла. І це не дивно. Хто зна, що б чекало на дівчину, коли того дня її не підібрала Катя і не запропонувала роботу.

  • Вона дзвонила до мене вчора,- сумно розповідала дівчина,- перед вильотом. Сказала, що знайде спосіб зв’язатися з нами.
  • Ну звісно ж знайде. Ми ж не кам’яному віці живемо. Існує телефон, інтернет, пошта в кінці кінців. Думаю, вона найближчим часом зв’яжеться з тобою. А як нові власники?
  • Ой, не питай!- Аня махнула рукою. – Прискіпливі такі, жах. Все їх не влаштовує. Товар я розкладаю не правильно, з клієнтами поводжуся зухвало, їхні накази ігнорую. А за графік я взагалі мовчу.
  • А що з ним?
  • Графік роботи нам відтепер складає хазяйка. І що ти думаєш? Вона вирішила, що ефективніше буде, коли ми працюватимемо по пів дня. В зв’язку з цим і робочий день тепер аж до двадцять четвертої години. Мол, колишня власниця сильно нас розпустила і якщо ми хочемо і надалі тут працювати, слід сумлінно виконувати свої обов’язки.
  • Мені так жаль…
  • Облиш, ти тут нідочого. Просто зараз я вже серйозніше задумалась про зміну місця роботи.
  • Як? Ти ж стільки років пропрацювала в «Мандаринці». Від самого відкриття.
  • Хіба це має значення, коли без Каті це місце втрачає свою унікальність?
  • Так, ти права. Так як було, вже не повернеш. Але сам магазин несе в собі приємні спогади.
  • Спогади несемо ми самі, а цей магазин вже немає ніякого значення.

   Можливо, мені слід було тримати рота на замку? Як то кажуть : хочеш зробити добре, а виходить як завжди. Дуже швидко я переконалась, що нова господарка кардинально відрізнялася від колишньої. Жінка якось зовсім неочікувано забігла до крамниці і застала нас за чаюванням. Який же зчинився скандал. Спочатку під удар попала Аня:

  • Ти що собі дозволяєш у робочий час? Хто давав тобі право байдикувати? Ану швидко повертайся за прилавок, або розраховуйся і шукай роботу, де потрібні такі нероби!

   Дивно, але Аня не сперечаючись поклала чашку і повернулась за прилавок. Дівчина пізніше пояснила, що бажання сперечатися у неї не було, але вона обов’язково вискаже все, що думає про неї, коли остаточно вирішить піти.

   Після її лють обернулася й до мене:

  • А ти чого тут вічно ушиваєшся? Тобі робити більше чого не має?
  • Я взагалі то ваш клієнт,- швидко найшлася я.

   Після моїх слів помітила, що Аня позаду хазяйки ледь стримує сміх, тому надала своєму обличчю найсерйозніший вираз на який тільки була здатна. Мені то втрачати не було чого.

  • Знаю я таких клієнтів. Приходиш сюди і по пів дня теревенити замість того, щоб нормально працювати. Або купуй щось, або забирайся. Інакше вишвирну тебе і твою балакучу подругу.
  • Ви не маєте права звільняти Аню, адже це сказано в умовах договору купівлі – продажу,- заперечила їй я.
  • Не хвилюйся я знайду на вас управу.
  • Ліно, не треба,- почула я за спиною та так тихо, що думала примарилось. – Ліно, кажу ж тобі, годі!
  • Аню, але це не правильно, що нас так ображають!
  • Все нормально, іди! Поговоримо пізніше.

   Я не впізнавала своєї подруги. Зазвичай, це вона нас захищала. Що з нею таке? Ще раз поглянувши їй у вічі, повернулась і вийшла з крамниці.

   Я вирішила більше не докучати їй своєю присутністю. Тим паче у мене було про кого турбуватись. Софійка вже випускалась із садочка і нам слід було готуватись до школи. За всі ці роки її батько так жодного разу і не подзвонив, не поцікавився як зростає його донечка. Напевно у них з Валерією все складалось як найкраще. Що ж, нехай собі. Мені було байдуже. Єдине, що мене цікавило, це щомісячні надходження коштів. Та одного дня я витягла з поштової скриньки листа, що змусив мене знову змінювати своє життя.

   Прочитавши на конверті зворотну адресу здивувалася. Лист прийшов з Києва, з якогось суду. Я нічого не розуміла. Розірвавши швидко лист почала читати офіційний текст. Нічого не зрозумівши, перечитала ще раз. До мене повільно почав доходити зміст написаних там слів.

          Оскільки я дала згоду на розірвання мого шлюбу, нас заочно із Сашком розлучили, а ще я офіційно відмовилась від аліментів і не претендую на будь яке його майно. Я не розуміла як таке могло статись. Звісно ніхто і ніколи не запитував мого дозволу на розлучення. Я б з радістю на це погодилась. А щодо аліментів це був удар нижче пояса. А дівчата мене попереджали. Господи, що ж тепер робити? Я вкотре взялась перечитувати, можливо щось не так зрозуміла. Підписи і печатки були на місці. Не схоже, що це якась підробка. Набрала старий номер Сашка, який у мене і досі був записаний у телефонній книзі. Марно, абонент поза зоною. От покидьок! Я не знала, що мені робити. Батькам казати не хотілось, щоб не вислуховувати докори. Вирішила піти до Ані.

  • Нам без Катерини Іванівни не справитись,- зробила висновок вона, перечитавши лист.
  • Що ж мені тепер робити?- я була в розпачі.
  • Піди до адвоката на консультацію. Це єдине поки, що ти можеш зробити.

   Дівчина мала рацію, слід було звернутися до адвоката та сумнівалася, що це щось зможе змінити. І головною причиною моїх вагань була відсутність грошей. В мене були незначні заощадження, я відкладала нам з Софійкою на нові речі, чи якійсь непередбачувані витрати, чи чорний день, який схоже вже прийшов. Узявши кілька гривнів, пішла на консультацію.



Ліля Лужинська

Відредаговано: 22.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись