Дорогою до тебе...

РОЗДІЛ 43

   Я ходила з цією думкою кілька днів. Покинути доньку, от, що було найважчим. Та ні. Найважчим безперечно виявиться розповісти про це батькам. Не сумніваюся, що вони сприймуть цю ситуацію в штики. Пам’ятала і я свою першу і поки що останню поїздку на заробітки. Вона була м’яко кажучи не дуже вдалою. Зарікаючись ніколи більше нікуди не їхати, я тим паче збираюся порушити свою обіцянку.

  • Куди ти ідеш? – мати ошарашено дивилася на мене.
  • У Київ, я ж сказала.
  • Зовсім розум втратила? А дитина? Що збираєшся робити з нею?
  • Буде з вами. Ви її дідусь і бабуся. Чи не так?
  • О це вже ні, -мама похитала головою. – Ми для цього не підписувались. Твоя дитина, тож піклуйся про неї сама. Чим думала, коли робила її? А тепер хочеш все на нас з батьком скинути? Ми і так світу білого не бачимо…
  • Нехай їде,- раптом перебив її татів голос.
  • Що?
  • Збирайся дочко, а ми за Софійкою приглянемо,- продовжив батько.

   Я не могла повірити своїм вухам. Невже мені не почулося? Поглянувши на матір, зрозуміла з її реакції, що правильно вчулося. Жінка сиділа з роззявленим ротом і важко ковтала повітря.

  • Що ти верзеш, чоловіче? Навіщо нам брати відповідальність за її дитину? А що, коли щось трапиться, як далі будем жити?

   Схоже, батько вже прийняв остаточне рішення і його вже ніякі аргументи не переконували.

  • Ми впораємося,- відповів він. – Збирайся, Ліно, бо я так зрозумів, що часу в тебе обмаль.

   Я подякувала татові за підтримку і кинувши погляд на розгнівану матір, адже все пішло всупереч її бажанню, поспішила дзвонити Ані.

   Звичайно, є велика ймовірність того, що ця афера не пройде і я марно витрачу останні свої заощадження на цю поїздку, але все ж таки вирішила ризикнути.

   Тож наступного дня я вже сиділа в автобусі, що віз мене до столиці і згадувала як намагалася не розплакатися, прощаючись з дочкою:

  • Чому ти їдеш від мене?- запитувала дитина.
  • Я не надовго, сонечко, -відповідала я впоравшись з бажанням розридатись.
  • А чому я не можу поїхати з тобою?
  • Тому, що я там житиму у чужому домі, буду його прибирати, а за це мені платитимуть гроші. Я приїду і зможу купити тобі все, що завгодно.
  • А хіба татко не може нам дати грошей? Ти ж казала, що він поїхав далеко, щоб заробляти для нас .

   Здається я потрапила у пастку власної брехні. Чим старшою ставала Софійка, тим важче було її дурити, вигадуючи усякі небилиці про її горе – батька.

   Мати з докором, дивилася на мене. Мол, бачиш до чого доходять твої брехні. Та мені були байдужі її осудливі погляди. Я хотіла вірити, що цього разу доля буде сприятливішою. Звісно, рано чи пізно донці доведеться розповісти правду про її батька, але нехай цей момент розчарування і розбитого сердечка настане якомога пізніше.

  • Татко поки що не може нам прислати грошей, тому попрацювати доведеться мамі,- пояснила я. – А ти тим часом будь гарною дівчинкою і слухайся дідуся та бабусю. Домовились?
  • Домовились,- не охоче погодилась дитина.

   Софійка не плакала, за що я була їй дуже вдячна. Коштувало їй проронити хоча б одну сльозинку, як мене вже було би не зупинити. Це наша перша довга розлука, тож мені кожне слово вдавалось неймовірно важко.

  • Мамо, а хто ж тепер розповідатиме мені цікаві історії? – запитала дитина.
  • Бабуся з дідусем, -найшлася я, хоча мала в цьому великий сумнів.

   Ми узяли за звичку перед сном розповідати одна одній вигадані історії, що придумували на місці. Звісно, історії доньки часто просто повторяли мої, але я вдавала велике здивування, наче чула їх вперше.

  • Ні, вони так не вміють.
  • Тоді я просто писатиму їх для тебе і відсилатиму поштою, а вони тобі читатимуть. Як тобі така ідея?
  • Це вже краще,- погодилась дівчинка. – А я відсилатиму тобі свої.
  • Гаразд, -я розсміялась і міцно обійняла дочку, схоже той факт, що вона ще не вміє писати, її не зупинить.

   Зараз, їдучи в автобусі, я дозволила собі трішки поплакати. Зовсім не такої долі я прагнула. Але вочевидь вона у кожного своя. Не знала я , що знову повернуся до столиці. Це місце у мене асоціювалось з не дуже приємними спогадами. Я пригадала тітку Нюру, єдиний приємний виняток. Цікаво, як вона там поживає. Якщо у мене все складеться і мене візьмуть на роботу, обов’язково слід буде знайти час, щоб з нею зустрітись. Хоча не впевнена чи я хочу знати хоча б щось про її сусідів. Мені дійсно було байдуже. Після всього, що вони вчинили , я прагнула лиш одного зітерти будь які спогади про них із своєї пам’яті. Радувало одне, що житиму я у зовсім іншому районні і наша зустріч настільки малоймовірна, наскільки малоймовірно те, що я колись стану багатою і знаменитою. Тобто фактично рівна нулю.

   Головне місто нас зустріло як завжди нескінченними заторами і метушнею. Очевидно зараз була година пік, адже всі поверталися з роботи. Хто заїжджав у столицю, хто її покидав. Але мені після сільської тиші все здавалося занадто галасливим, що аж позакладало вуха. Київ змінювався кожного дня. Тому й не дивно, що потрапивши сюди через стільки років, взагалі нічого не впізнала. Може це й на краще. Нове обличчя міста – нові надії.

   Добралися до вокзалу. Здавалось, пройшла ціла вічність. Я вилізла з автобуса і кілька хвилин розминала ноги, що від довгого сидіння в незручній позі, затекли. Роздивившись навколо, зрозуміла, що Аніна порада одразу ж брати таксі і їхати за адресою, яку дівчина написала мені на шматку папірця, дуже слушна.

  • Це елітний район,- запевняла вона. – Навряд туди на автобусах добираються. Не пошкодуй грошей і хоча б раз відчуй себе людиною.
  • Я і без таксі відчуваю себе людиною. Але тут ти права, маршрутками я добиратимусь цілу вічність.
  • Ось адреса. Дивись не загуби,а краще запам’ятай.
  • Аню, мені здається ти перегинаєш палку. У випадку чого я завжди зможу тобі передзвонити.
  • А якщо не буде зв’язку?



Ліля Лужинська

Відредаговано: 22.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись