РОЗДІЛ 46

   Дні повільно спливали і я поступово звикала до змін. З господарем ми пересікалися рідко чим я була задоволена. В основному це траплялося за сніданком, де я за звичаєм мовчки втикалась у свою тарілку, боячись зустрітися з ним поглядом. Та бували і у нього вихідні, коли він весь день, або ж принаймні частину дня проводив у дома. Більшість часу він просиджував у себе в кабінеті чи читав на вулиці, якщо цьому сприяла погода. Я крадькома кидала у його бік заздрісні погляди, бо ж так і не наважилась запитати дозволу вибрати щось з його бібліотеки. Я ж приїхала сюди працювати, а не читати книги. Що коли він негативно сприйме таке прохання? Іноді до нього приїздили гості. Яких він проводив до альтанки, щоб там поговорити без посторонніх слухачів. Я у цей час намагалася знаходитись неподалік, бо як правило дуже швидко гості бажали кави чи чаю, а іноді і щось міцніше. Мені доводилось швидко і обережно подавати їм замовлення, що було робити страшенно незручно у чорній обтуленій спідниці і білій блузці. Все це довелось мені придбати після того, як Максим Вікторович зробив мені особисте зауваження щодо мого вбрання:

• Шановна пані, Ліно! – якось зупинив він мене, коли я пробігала повз вітальню, де він сидів читаючи газету. – Я особисто не маю нічого проти вашого гардеробу і ви можете скільки завгодно бігати тут у спортивному костюмі чи джинсах з вашими дивними футболками та деякі мої гості дуже прискіпливо відносяться до етикету. Тому в мене є до вас особисте прохання.

   Із цього монологу мене найбільше здивували слова «дивними футболками». У цей час він був одягнений якраз у ту саму футболку в якій я його вперше побачила. І це у мене дивні футболки?

• Завтра ви поїдете і придбаєте собі щось більш підходяще для вашого статусу щоб одягати, коли у домі будуть гості. Вам все зрозуміло?
• Я вас чудово зрозуміла. – При цьому не втрималась, щоб не кинути погляд на Скруджа.
• Вас щось не влаштовує? – поцікавився він, прослідкувавши за моїм поглядом.
• Ну що ви? З вашого дозволу я повернусь до роботи.

   Це було звичайне прохання роботодавця. Чому я відчула себе ображеною? В більшості елітних домах прислуга ходить у формі і нічого. Він же попросив мене одягати щось більш консервативне лише у тих випадках, коли приходять гості. Мене ж не одягли у якийсь чудернацький чепчик у якому я б скидалася на продавчиню у радянському гастрономі. Тому наступного ранку тітка Тома передала мені гроші на вбрання і водій, який іноді возив господаря, відвіз мене у магазин, де я й придбала собі підходящий одяг.

   Намагаючись швидко пересуватися у вузькій спідниці, я ловила на собі погляди господаря, який схоже знаходив у цьому щось кумедне і це страшенно дратувало. Таця кілька разів ледь не випадала у мене з рук. Слід було попрацювати трішки офіціантом, набратися досвіду. Я скидалася на зовсім іншу людину. Але чи це погано?

• У вас не погано виходило,- сказав Максим Вікторович, зайшовши у кухню після того як провів гостя. – Я отримував від вашого маневрування підносом величезне задоволення.

   На його обличчі вигравала самовдоволена посмішка.

• Я помітила,- не стрималась я.
• Ви що, образились?

   Облишивши мити миски, я наважилась повернути голову і поглянути на чоловіка, який обіперся руками об спинку стільця і не припиняв усміхатися. Я не змогла стриматись і посміхнулась у відповідь.

• А я вже був подумав, що ви принцеса Несміяна. Вперше побачив вашу усмішку.

   Мені стало ніяково і я швидко повернулась до своєї роботи, щоб не було помітно як краска залила обличчя. Я відчувала і далі на собі його погляд і від цього шарілась ще більше. Хотілось провалитися крізь землю.

• Гаразд, не буду вас більше бентежити.

   Він повернувся і вийшов із кухні, але я ще довго не могла прийти у себе. Цей чоловік якось дивно на мене впливає і я поняття не маю чому.

   Зайшла тітка Тома, яка їздила за покупками в магазин, а за нею слідом водій з нагромадженими пакетами

• Залишай тут. Так, дякую! Можеш іти. – Коли чоловік вийшов, вона звернулася до мене: Ну, що, Ліночко, все гаразд? Зауважень ніяких не було?
• Нібито ні. А чому ви запитуєте?
• Та от зітнулась з Максимом у вітальні. Дивний він якийсь, задумливий. Ось я й подумала чи не сталось чого.
• Зауважень до мене не було. А ви як з’їздили, вдало?
• Вдало, дочко, але щось серце трішки прихопило. Піду я мабуть приляжу, а ти тим часом розбери пакунки.
• Звичайно, можете на мене покластися.
• А що коли я попрошу тебе приготувати вечерю, справишся? – запитала жінка, затримавшись у дверях.
• Спробую, що потрібно приготувати?
• Рибу і салат.
• Гаразд, щось вигадаю. Йдіть відпочивати.

   Я важко зітхнула і почала розбирати пакети.

   У селі ми завжди готували прості не вибагливі страви. Борщ чи просто картопля і від цього вже були вдоволенні, адже бували часи, коли грошей не вистачало і на хліб. На щастя ті часи вже позаду, лише іноді прориваються сумними спогадами у сьогодення, нагадуючи як може бути. І хоч сьогодні вже можна дозволити собі більше, страви все одно готуються на швидкоруч, бо в перспективі все одно залишалася не кулінарія, а господарство і городина. Тож мої знання щодо приготування риби обмежувалися виключно смаженими карасями, що вдавалось наловити у річці після повені і «програвшись» з ними з пів дня, схрумати за п’ять хвилин. Добре, що я кілька разів бачила, як готує рибу тітка Тома. Тому, намагаючись нічого не впустити, я узялася до приготування вечері.

• Я вмираю з голоду, -почула ще з коридору голос Максима Вікторовича.