Дорогою до тебе...

РОЗДІЛ 57

   Осінь повноправно вступила в свої володіння. Останні теплі сонячні подарунки давали надію, щоб пережити холоди. Навколишній світ наповнився жовтими барвами, повідомляючи, що все має звичку закінчуватись. Тож цінність у кожній миті, у кожному подиху. Осінь завжди змушує задумуватись про мінливість нашої молодості чи соціального положення. Кожен падаючий листочок, наче ще один пережитий день, який вже відпав, щоб перегнивати у закутках пам’яті.

   Ми не боялися ранкових приморозків. Ми взагалі нічого не боялися. Світ наче звузився до нас двох у цьому тихому чарівному місці. Нам подобалося підніматися на світанку, щоб послухати звуки пробудження природи, звук, що існує тільки вранці. Ми сідали на ганку, огорнувшись теплими ковдрами і слухали, попиваючи гарячу каву. І це було неймовірне відчуття. Ми подовгу бродили лісовими стежками і заходили так далеко, що здавалось простіше залишитися жити тут, аніж відшукати дорогу назад. Така відчуженість від усього світу неймовірно зближує, змушує до одкровень. Я наважилась познайомити його із своїми демонами і розповіла подробиці поїздки до Москви. В чоловіковій реакції змішались співчуття, безсилля і лють. Він навіть запропонував відшукати Наїла, та я вважала, що в цьому немає ніякого сенсу. Життя неодмінно помститься цьому покидьку за все, якщо вже не зробило цього. Я була надто щаслива, щоб дозволити минулому втрутитись у сьогоднішній день.

   Одного дня, повернувшись з села, куди Максим Вікторович ходив зв’язатись з інформатором , щоб дізнаватись новини, він повідомив, що час повертатись у столицю. Все має звичку закінчуватися і наше усамітнення підійшло до свого завершення. Між відвертими розмовами, смачними калорійними стравами і пристрасними сценами у ліжку, знаходився час, щоб підготувати мене до потрібної ролі. Я мала оволодіти базовими знаннями для орієнтування, вивчити співробітників, мати поняття чим займається фірма і її пріоритети. Це виявилось не легким завданням, але мій наставник гідно мене винагороджував за кожен здобутий навик і надихав на нові навчання.

   Покидали ми будиночок неохоче. Тепер він назавжди асоціюватиметься у нас з приємними спогадами. І хоч виїхали ми удвох, міцно тримаючись за руки, до столиці я в'їджала вже одна. Губи досі відчували його прощальний поцілунок.

  • Пам’ятай, я завжди буду поруч, хоч ти цього і не бачитимеш. Нічого не бійся.

   Це було останнє, що я почула перед тим, як чоловік швидко вискочив з машини, кивнувши водієві і пересівши в другу автівку, зник.

   Тітка Тома знала про моє повернення, знала вона і про те, що Максиму потрібно на кілька днів відлучитись у справах. Заїжджаючи на подвір’я я побачила жінку на сходах, що видно давненько стояла кутаючись у хустину. Вона посміхнулась, побачивши мене і підійшовши щиро обняла.

  • Ви не сердитись на мене?- запитала я, коли ми зайшли до середини.
  • Ну що ти, Ліночко! Я знала, що рано чи пізно ти повернешся. Я добре знаю Максима, він би тебе не відпустив.
  • Чому ви такі впевнені?
  • Я б йому не дозволила.

   Ми розсміялись і не змовляючись пішли до кухні, щоб заварити теплого чаю.

  • Максим одразу ж подзвонив мені і повідомив, що з ним все гаразд і щоб я не хвилювалась, але й нікому нічого не казала,- розповідала жінка. – В подробиці він не вдавався, але пояснив, що так потрібно. Хто їх там зрозуміє з тим бізнесом? Ти мабуть знаєш більше?
  • Знаю, тітко. Але у ваших інтересах поки що бути у невіданні. Так потрібно.
  • Та навіщо мені старій ті ваші інтриги? І без цього роботи вистачає.
  • Вибачте, що не можу вам допомогти! Завтра зранку дуже важливі справи.

   Я наполягла, щоб заночувати в своїй колишній кімнаті. Мені конче було потрібно зосередитись, а у кімнаті колишнього господаря відволікали б постороні думки. Наче актриса, я мала зіграти роль зовсім нову для себе. Як же увійти в образ? Як поглянути в очі тим, хто знає мою суть і не злякатися? В цьому мені мали допомогти стилісти і візажисти, які о сьомій ранку вже чекатимуть мого приїзду.

   Тому, о шостій ранку я сідала на заднє сидіння автівки, що повезла мене у центр. Нарада призначена на дев’яту, але дотримуючись сценарію, я прибула з запізненням, щоб посилити увагу до своєї персони. Всі співробітники були приголомшені новиною про джокера, тобто нового виконуючого обов’язки ген директора. А вузьке коло було ще більш приголомшене тим, що отримало поки що секретну інформацію, що колишній власник помер і тіло його вже лежить у морзі. Поліція все тримає у таємниці. Це коло заметушилось і зробило те, на що сподівався Максим Вікторович. Моя поява скаламутила воду і зірвала всі плани. Отож чекали моєї появи з нетерпінням.

   Водій відімкнув задні двері авто Nissan Teana білого кольору. Спочатку показалась моя нога у чорному замшевому туфлі на високому каблуці. Потім з’явилась я. Та чи я це була? Червоний брючний костюм Dolce&Gabbana, чорна блузка, бездоганний макіяж і стильна зачіска. Все це заслуга Камалії, що змусила стилістів працювати наді мною зо дві години. Головне тепер не упасти під пильними поглядами цікавих спостерігачів.

   Як дивно було знову повернутись сюди через стільки років та ще й у якості директора. Правду кажуть, шляхи Господні незбагнені. Зайшовши у середину, показала пропуск охоронцеві, який здивовано поглянув на мене, але після деяких вагань, пропустив. Я знала, куди іти, тож не збавляючи кроку піднялася сходами і попрямувала до конференц-зали.

   На мені зупинилися погляди майже усіх співробітників фірми. Пара знайомих облич спочатку зіщулили брови, а потім перекосились злобою від неймовірності побаченого. Я, як і було продумано, не дала нікому жодної хвилини на роздуми і представившись, приступила до промови, де зазначила подальший напрямок роботи фірми і про надії щодо подальшої чесної співпраці. Це зайняло хвилин двадцять після чого я мала швидко вийти із-за великого круглого столу і ні з ким не розмовляючи, піти до свого нового кабінету. Та мені це не вдалося, адже у дверях я була перехоплена невисоким, лисуватим чоловіком з доволі таки випираючим животом.

  • Я не знаю хто ви,- почав він, схопивши мене за лікоть,- але можете не сумніватись, що я виведу вас на чисту воду. Ваша афера розкриється і вас посадять за грати, де таким як ви і місце.
  • Сергій Костянтинович, якщо я не помиляюсь?- запитала я, вирвавши лікоть. Я і так знала, що це той самий друг і заступник, бо добре роздивилася його фото у папці з біографію. – Кому місце у в’язниці, а кому ні нехай визначають правоохоронні органи. Я є новою власницею всього, що раніше належало Максиму Вікторовичу, включаючи його авто і будинок. Вам залишається або змиритися з цим, або ж звільнитися.



Ліля Лужинська

Відредаговано: 22.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись