Дорогою до тебе...

ЕПІЛОГ

   З будинку вибігла десятирічна дівчинка і спустилася сходами. В руках вона несла папку для ескізів. Дівчинка зупинилася біля автівки і очікувально поглянула на відчинені вхідні двері.

  • Мамо, ну де ти? – почула я аж у коридор.- Я запізнююсь.
  • Не можу знову знайти Матвійка,- пояснила я, вибігши на ганок.
  • Він як завжди знущається з собаки десь позаду будинку.
  • Софіє, чому ти раніше не сказала?

   Я оббігла навколо будинку і нарешті відшукала сина, що качався по траві разом зі своїм нерозлучним другом, лабрадором. Я не раз вже встигла пошкодувати, що піддалася вмовлянням цієї трійні і погодилась завести собаку. Але діти до неї прив’язались, особливо Матвій, тож доводилось миритись. Я підняла трьохрічного сина на руки і пішла до машини, собака побігла слідом, вдоволено вимахуючи хвостом. Донька вже кілька років відвідувала мистецьку школу і вражала нас своїми успіхами. Я посадила малого у дитяче крісло, поряд з Софією, а сама сіла за кермо і ми поїхали у напрямку міста.

   Багато часу минуло від тих злощасних подій, але спогади періодично повертались. Після того як я відключилась усіх трьох було знешкоджено спецпризначенцями, які тієї миті увірвалися до будинку. Нас з тіткою Томою доправили до лікарні. Максим особисто відніс мене до швидкої. Як згодом з’ясувалось, кабінет та будинок прослуховувались і навіть були встановлені камери. Доказів було зібрано достатньо, щоб надовго їх засадити.

   Невдовзі після цього, ми з Максимом побралися. Моя Софійка була поруч, що для мене було найбільшим щастям. Максим наполіг, щоб дівчинка називала його татом. І невдовзі вона дійшла висновку, що саме на нього ми так довго чекали. Я продовжувала писати і стала таки відомою дитячою письменницею, завдяки підтримці свого коханого чоловіка. Три роки тому наше сімейство поповнилось ще одним членом . Максим був на сьомому небі від щастя. Чоловік вирішив, що на цьому зупинятися не слід, тому на даний момент я знову вагітна. З таким розширенням довелося найняти помічницю, адже я фактично нічого не встигала, а тітка Тома вже була не здатна до фізичних навантажень. Добре, що ще хоч про себе піклувалась.

   Аня народила хлопчика і взяла мене хрещеною. Вони з чоловіком зайнялись своїм бізнесом: вирощують еко продукти. З Катериною Василівною ми зустрічалися, коли приїздили до США. Вони усиновили двійко дітей і здається відпустили минулі образи.

   Я ж зрозуміла, що щастя слід заслужити, а ще кожного дня відшукувати його у простих речах. У ранкових поцілунках чоловіка, у бешкетуванні дітей, навіть, коли доводиться після них прибирати уламки коштовних речей. Я пройшла тернистий шлях до щастя, крізь бідність, приниження, спаплюження і обмани. Тим більше розумію його цінність тепер.

    Ніхто з нас не знає що буде завтра і куди поверне нас доля. Тож вірте у себе і бережіть своїх близьких.

 

 



Ліля Лужинська

Відредаговано: 22.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись