Дракон в Архонії

Розділ 11.

Світлий коридор із каменю також був весь у плямах. Я тихо почала рухатися вглиб коридору, який був заплутаний і з багатьма відгалуженнями. На дверях взагалі не було ніяких особливостей, всі зроблені як під копірку. Відкривши одні двері, я побачила там маленького Адама, проте не заходила. Зараз на це немає часу, тому я продовжила свій шлях, періодично заглядаючи у різні двері.

І от, відкривши чергові двері, я ледь не обімліла. Прикутий кайданами до стіни сидів грендель! Я вже хотіла запустити у нього вогняну сферу, як він поворухнувся і подивився мені в очі:

- Зупинись, Єво, - пробулькотів він, а я остовпіла. – Я не хочу нашкодити нікому, - добре напружуючи слух, я з горем розуміла його слова.

Ем, що?

- Що?!

- Ти ж бачиш, що я прикутий. Мене використовують проти моєї волі.

- Тобто, Адам мені брехав?.. – тихо запитала я сама у себе.

- Ні, - відповів монстр. – Адам такий самий заручник, як і я.

- Тобто, тут є ще третій? – чим дальше в ліс…

- Так.

- То що мені робити? – до такого життя мене не готувало.

- Тобі потрібно звільнити Адама і вбити мага, який контролює його тіло і моїх гренделів.

- А?.. – я хотіла щось запитати, проте впала в ступор. Я справді не була до такого готова.

- Немає часу, скоро твій захист впаде. Йди до Адама і звільни його! Він за останніми дверима, – пробулькотів грендель і двері самі захлопнулися, а звук ехом пройшовся по всіх коридорах.

Десь далеко від мене почула шум. Той, хто стоїть за цим, вже знає, що я тут. Я почала бігти. Останні двері, останні двері, - металася думка, - де ці останні двері? За мною хтось також почав бігти. Та поки що він був далеко. Добавивши швидкості, я з розгону налетіла на стіну. Тупик! – із жахом подумала я, а тоді побачила невеликі двері. Швидко відкрила їх. В такій же самій кімнаті, на кам’яній підлозі прикутий кайданами, сидів Адам.

Тут було холодно і сиро, на відміну від кімнати гренделя. Зі стелі капала вода, заливаючи підлогу рівним шаром в декілька сантиметрів. Адам лежав худий і знесилений, він навіть не підняв голову на шум. Я забігла всередину. Так, потрібно зняти кайдани. Але вони не піддавалися взагалі, навіть на клятий міліметр! Коли нічого не вийшло, я почала кидати всіма видами магії: хотіла розплавити метал, заморозити. Але нічого не виходило.

- Яка ж ти все таки дурна, Єво! – засміявся хтось, стоячи біля дверей.

Чоловік, набагато старший навіть за мого батька із сивиною у волоссі і злобною посмішкою дивився на мене. У його очах плескалася ненависть.

- Ти, мерзотнице, хочеш знищити план, який був створений, ще коли тебе на світі не було! Не доросла ти до того!

Слухати його противний голос більше не хотілося, але і зникнути звідси я не могла, потрібно було вийти в коридор, який він заблокував.

Я оглушила його, направивши воду зі всією силою до вух, від чого він притиснув руки і закричав. Не чекаючи, я хотіла вибігти із кімнати, але він кинув у мене водяною сферою і зразу підняв землю. Після падіння мене пронизав біль в голові. Я відчула, як з рани почала витікати тепла кров.

- Така наївна мала дівчинка, повелася на солодкі слова про кохання, - він оскалився на мене.

Я, не слухаючи його, поставила на себе захист, а тоді підняла велику хвилю води, якою покрила повністю чоловіка, не даючи зробити вдих. Він зміг якось висунути руку із води і в мене полетіла вогняна сфера, від якої я не встигла ухилитися. Вона боляче вдарила мене в живіт. Корсет на тому місці зразу згорів, а на тілі появилося кілька великих ран, з яких текла кров, і шкіра почорніла від опіку. Біль була нестерпна, але я все ще тримала водяну стихію. Чоловік почав знов кидати у мене водяну і вогняну магію, але я швидко, наскільки дозволяло мені поранення добігла до дверей. Остання водяна сфера підкосила мене, попавши в ногу. Хвиля зразу ж зникла і маг впав на землю. Але я вже лежала в коридорі, тому, закривши очі, швидко повернулася назад.

Тіло нещадно пекло і боліло, як тільки я відкрила очі, то завалилася на бік на диван. Хотару скажено нявчав, тикаючись мордочкою мені в спину. Я хотіла себе зцілити, але ніяк не могла зосередитись на магії.

- Тихо, тихо, Євочко, - обережно погладжуючи мене по щоці, занепокоєно сказав Олекса. – Цілитель вже тут, зараз буде легше.

- Відійдіть, будь ласка, - сказав чийсь ніжний голосочок і я відчула, як Олекса сів на диван і положив мою голову собі на коліна, міцно тримаючи за руку.

Здається, він перелякався більше за мене.

Я відчула, як чужа магія входить у мої рани, як вони повільно затягуються. Полегшення разом із втомою накривали мене хвилями. Біль відступала, залишаючи лише свій відголосок. Через пару ударів серця я програла в боротьбі зі сном і поплила в чорний туман.

На межі чорноти я відчула, як мене підняли на руки і зразу ж положили, вкриваючи ковдрою. Я простягнула руку, намагаючись когось схопити, але заснула, не досягнувши до цілі.

Пробудження знов було не з найкращих. Знову боліла голова. Я відкрила очі і побачила, що Олекса сидить на кріслі біля ліжка, опустивши голову на руку, а іншу його руку я тримала міцно в своїй. Стоп, на ліжку? Я оглянулася. Ліжко знаходилося у великій кімнаті. На кам’яних стінах висіли картини, які межувалися із холодною зброєю. Значить, ми в замку Олекси. Тільки у нього така любов до всього колючо-ріжучого. Одні великі дубові двері, які напевне виходили в коридор і менші, які були на сусідній стіні. Велика шафа, диван біля вікна, стіл і книжкові полиці. Здається це гостьова кімната. Я легенько порухала рукою, від чого Олекса підвів голову.



Gnito Inko

Відредаговано: 14.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись