Дріб'язок

Як я перестав бути собою

У свої вісім років я вже добре вмів рахувати гроші і батьки часто посилали мене за покупками. Цього недільного ранку мама сказала:
– Ось тобі список продуктів, дивись чогось не забудь, до нас сьогодні прийдуть гості, – дала мені полотняну торбину (ми завжди з такими ходимо, щоб зберегти планету від пластику) і рюкзак.


Я взяв свої юніорівські кредитки та пішов у супермаркет, який був зовсім поруч. Зранку людей небагато і пахне свіжою випічкою. «Так, хліб взяв, масло, помідори, сир...» раптом побачив під ящиками з бананами гаманець. Я оглядівся, нікого поруч не було, нагнувся, запхав руку в щілину і поклав знахідку до кишені. Далі поклав в кошик решту покупок  зі списку і пішов на касу. Мені здалося, що касирка надто довго пробиває товар, гаманець «обпікав» мені ногу в кишені штанів, видаючи себе брязкотом монет.
– От і чудово, купив все що я просила, можеш пограти за своїм планшетом, дякую, – похвалила мама і я пішов у свою кімнату. Заліз під стіл і відкрив гаманець. Звідти визирнуло фото знайомої сусідської дівчинки, а в іншій кишенці було повно великих купюр, за які можна було б купити навіть смартфон. «Значить, це не може бути гаманець сусідської дівчинки Машки, мабуть, її батьків чи бабусі...». Я подумав, що ніхто не бачив, як я підіймав гаманець у супермаркеті, тому можна його залишити собі. Тільки-но я про це подумав, як раптом щось зі мною почало коїтись, я зменшився і перетворився на монету та голосно дзенькнув усім своїм металевим тілом об тротуар...


Якась бабця підняла мене і боляче кинула до кишені. Там було темно і пахло соняшниковим насінням. Я почув якесь сопіння, а потім голос:
– Привіт, ти теж колись знайшов гаманець і вирішив його залишити собі? – пискнула монета дівчачим голоском.
– Можливо... А це не сон? Люди не можуть перетворюватись на монети, це безглуздо, – просичав я спересердя.
– Як тебе звали колись? Я Даша.
– Чому звали? Мене і зараз звуть Толя.
– Ну, я вже кілька років живу монетою. Побувала в багатьох містах, банках, у скарбничках (там найгірше, ніякого руху), у фонтанах...


Мені раптом дуже захотілося додому і сльози потекли по моїх пласких боках. Я вже не хотів того гаманця і тих великих грошей, які я там знайшов. Мені хотілося знову бути хлопчиком і навіть піти до школи. Але роздуми мої перервала бабця. Вона вигребла нас з Дашкою з кишені та сказала комусь:
– Дві булочки веснянки, будь ласка.
– Дрібні гроші маєте? – спитала продавчиня знайомим голосом (це та, яка в кіоску працює, поруч з нашим будинком).
– Маю, маю. Ще й знайшла кілька дорогою. Дякую. – І пішла, а ми з Дашкою тепер оселились у кіоску. Я спробував привернути до себе увагу, просив про допомогу, але ніхто мене не чув.


У хлібному кіоску я дізнався, хто з сусідів яку випічку любить і який хліб найбільш популярний. Скоро Дашкою дали решту якійсь тітці і я залишився сам. Стало досить моторошно, я спробував розмовляти з іншими монетами, але ніхто не озивався, напевно не всі діти перетворювались на дріб’язок. Продавчиня кіоску почала збиратися додому, а я так і залишився в коробці з-під оселедця...
 



Таня Саміло

Відредаговано: 16.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись