У напівобіймах незнайомця

Марина час від часу нервово поглядала на годинник. Через сьогоднішню «розмову на пару хвилин» вона ризикувала запізнитися на автобус. Цього разу Всеволоду Володимировичу не сподобалася її зачіска: «Що це таке?! Ти хочеш, щоб мені приволокли тарілку з твоїми патлами?». Це вже було просто смішно. Її волосся було зв’язане в акуратний хвостик на потилиці. Лише одне тонесеньке пасмо кокетливо спадало на її обличчя. Невже через нього? Але ж ця зачіска не була новою.

Задумавшись дівчина оступилася, коли квапливо входила до автобуса, і вже б розпласталася на землі поруч нього, аби  її  не підхопили міцні чоловічі руки.

Вивернувши голову, у надії розгледіти обличчя рятівника, вона зустрілась із сірими очима, в яких, як їй здалося, втонула.

«Господи, які ж красиві…» - подумалося Марині.

– Дякую.

– Що ж Ви так необережно, Мариночко? – відповів чоловік, все ще тримаючи її в напівобіймах.

– Звідки знаєте, як мене звати?!

–А Ви мне не пам’ятаєте? Я іноді заходжу на чашечку кави до кафе, де Ви працюєте, - він помовчав хвилю, чекаючи, чи не скаже вона щось у відповідь, але дівчина лише з подивом впивалася в його обличчя, тому поволі продовжив, і, Марина могла поклястися, в його голосі з’явилися нотки розчарування. – Я – дантист з приватної клініки, що в п’яти хвилинах ходи від кафе, тому, будучи істинним поціновувачем смачної кави, заходжу до вас із превеликим задоволенням.

– Стоматолог, який любить каву? Цікаве поєднання.

– Так, і таке буває.

– Агов, ви тут не одні, – озвалась якась роздратована бабця позаду них. – Або зайдіть нарешті всередину, або зійдіть у бік і говоріть там хоч до ранку.

Чоловік нарешті помітив, що й досі тримає Марину за талію, тому поволі розтиснув пальці, даючи їй змогу зайти в автобус, а потім попрямував за нею.

– То і як часто Ви у нас буваєте? – запитала  Марина, коли вони зайняли свої місця.

– Останніми тижнями значно частіше.

– Помітили покращення якості кави?

– Не кави, а персоналу.

– Справді?

– Так, обслуговуванням я задоволений як ніколи.

– Що ж, дуже приємно чути…

– Борис. Вибачте, навіть не представився. Геть запрацювався.

– Приємно познайомитись, Борисе.

– Навзаєм, Мариночко.

Борис виявився  доволі говірким, тому майже всю дорогу розважав Марину історіями, які траплялися в нього з клієнтами.

– Це ж треба, не знала, що навіть в кабінеті дантиста може бути весело.

– Ой, та скрізь є місце для чогось кумедного. А ти також з тої когорти, що боїться нас? – вони якось непомітно для себе перейшли на «ти».

– Чесно кажучи, так. Та Бог милує, на зуби не жаліюся.

– Як шкода. Це ж виходить, що й мене також боїшся… – чоловік вдавано засмутився.

– Та що ти, Борисе, зовсім ні. От як в стоматологічному кабінеті доведеться зустрітися, тоді все може бути.

– Та ні, давай краще почнемо з твого кафе, бо лікарня – це однозначно не романтично.

– Хм… Відколи це ми перейшли до романтики?

– Чом би й ні? Маю ж я нарешті отримати хоч якусь винагороду за те, що останнім часом псую свої зуби кавою втричі швидше, ніж зазвичай.

– А я тут до чого?

– Мариночко, то це ж ти щодня маниш до себе своїми прекрасними очима кольору міцної кави.

– Та ні, вони не на стільки темні.

– Чорт! За планом ти мала зашарітися і подякувати за комплімент.

– А я ніколи не дію за чужими правилами.

– В такому разі мені стає лише цікавіше, – в очах Бориса загорілися азартні вогники. Однак, в силу своєї юності, Марина не змогла зрозуміти, що вже стала маленькою сірою мишкою, за якою відкрив полювання справжній хитрий котяра.

Вихідні в домі тітки минули на диво швидко. Дівчина одночасно раділа й засмучувалася цьому. Вона дуже любила Олю, єдину рідну людину, тому години проведені з нею цінувала, як істинний флорист рідкісні сорти квітів. Та все ж, рідне місто гнітило її. І ось Марина незчулася, як мусила знову повертатися до навчання й роботи. Дні потекли за звичним сценарієм.

Борис більше не давав про себе знати. Дівчина навіть трішки жалкувала, що вони не додумалися обмінятися контактами. Втім, багато думати про привабливого дантиста не дозволяв Всеволод Володимирович. Він, продовжував чіплятися до Марини в своїх кращих традиціях: за все і ні за що.

– Ну що це таке? Як можна було додуматися винести суп у брудній тарілці?!