Марина нервово постукувала пальцями по столу. Всеволод попросив її зайти до нього в кабінет, коли випаде вільна хвилинка. Обличчя його було на стільки серйозним, що не варто було й напружуватися, аби зрозуміти, що тема розмови не проста.
З дня зустрічі випускників минуло чотири місяці. До весілля лишалося вполовину менше. Та не зважаючи на це, Марина так і не змогла викинути зі своїх думок Костю. Спокій дівчині навіть снитися припинив.
– Давно чекаєш? – до кабінету зайшов Всеволод.
– Ні, всього кілька хвилин.
– Пам’ятаєш, ми якось уклали одну угоду у цьому самому кабінеті?
– Так, – дівчина ніяк не могла змусити власні ноги спокійно перебувати на одному місці.
– Прикро дізнатися, що ти її не дотрималася.
– Ти про що?
– Про це, – чоловік відчинив двері кабінету і вже за мить всередину зайшов Костя.
– Як? Що відбувається?
– Ви, мабуть, поговоріть трохи наодинці, – сказав Всеволод і одразу вийшов.
– Що ти тут робиш?! – одразу накинулася на Костю Марина.
– Приїхав до тебе.
– Як ти мене знайшов?
– Ти на зустрічі випускників сама сказала, де працюєш. Знаючи це, мені достатньо було зробити один єдиний пошуковий запит в Інтернет, щоб надибати адресу твого кафе.
– Навіщо?
– Бо не зміг відпустити тебе ще раз.
– Тобто «ще раз»?
– Господи, тільки ідіот і ти не здогадалися, що я закоханий у тебе з того самого дня, як ти з’явилася в нашій школі. Хоча я до останнього сподівався, що ти таки помітиш, звернеш увагу.
– Мабуть, я таки помітила. Та не повірила.
– Чому?
– Бо ті, хто звикли бути окремими самотніми одиницями колективу, поступово втрачають опцію «повірити, що тобою хтось зацікавився більше, ніж предметом інтер’єру».
– Це моя провина. Я мусив поговорити з тобою відверто.
– Навіщо про це зараз говорити? Ми вже не школярі. Дитячі симпатії втратили свій сенс десять років тому.
– Для мене ні. І для тебе теж.
– Ти помиляєшся. Я вже говорила, що то була хвилинна слабкість, виною якій раптові спогади з минулого. Просто я не очікувала, що зустріч з однокласниками аж так сильно вплине на мене, от і все.
– І чому ти тоді сама не своя останні місяці?
– Звідки ти знаєш?
– Поспілкувався трохи з твоєю подругою і… нареченим.
– Мені не подобається, що мене обговорюють за спиною.
– Вибач, але в мене не було вибору. Ти ж сама не хочеш говорити.
– Цікаві певно діалоги вийшли, – Марина відвернулася від Кості, склавши руки на грудях.
– Взагалі це випадково вийшло. Я приїхав до тебе, запитав у місцевого офіціанта. Він сказав, що покличе тебе… Слухай, може обернешся обличчям до мене?
– Ні, я й так все чудово чую.
– Взагалі-то мені трішки некомфортно говорити зі спиною… – Костя витримав паузу, але зрозумівши, що Марина обертатися не збирається, продовжив: – Гаразд, хай буде так. Отож, я чекав на тебе, а прийшла Аня. І ми розговорилися. Вона в кількох словах розповіла мені, як ти жила останні десять років. До речі, в неї талант. Я б не зміг так багато інформації вмістити в кілька речень.
– Впізнаю Аню, – Марина кинула швидкий погляд через плече і одразу повернула голову в попередню позицію. – І що далі?
– Далі вона вирішила відвести мене до тебе, але дорогою до твого кабінету ми зустріли Всеволода. Довелося все йому пояснити. До слова, він виявився геть не таким, як я його собі уявляв. Раніше я думав, що це звичайний стариган, який вирішив підчепити собі молоду лялечку, а заодно й лишити всі прибутки від кафе в родині, так би мовити. Та на ділі він виявився інтелігентним чоловіком.
– Так, Всеволод майстер створювати негативне перше враження, – Марина нарешті обернулася. – І що ж ви з Анею нарозповідали йому?
Дівчина вже встигла сильно пошкодувати, що розтріпала подрузі все про Костю, як остання дурепа. Та вона навіть подумати не могла, що Аня викладе все батькові.
– Правду.
– Я так розумію, вашу правду.
– Марино, чому ти з таким завзяттям все заперечуєш? Чого ти так боїшся?
– Я нічого не боюся. Просто ви з Анею на пару надумали собі якусь історію про неіснуюче велике кохання. Визнаю, в школі я мала певну симпатію до тебе, але це все давно в минулому. Лишіть нарешті мене в спокої. Обоє! Їй-Богу, я вже шкодую, що приїхала на ту зустріч. Я виходжу заміж за Всеволода. За два місяці. І я не збираюся щось змінювати, бо…
#3524 в Сучасна проза
#9350 в Любовні романи
#2314 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 15.12.2019