Двічі по сім

I. Вода

Мені скоро тридцять.

Думати про це — просто хапатися за голову. Ще учора ти була дівчинкою “за двадцять”, а тепер усе, стала старшою, стала серйозною людиною, вже не віриш у дива, мабуть. Хто? Я? Не вірю у дива? Не смішіть мене, не лякайте кицьку мишею з довгим хвостиком!

Кицька згодна. Муркотить під моєю рукою, дає зрозуміти: не бійся, Алісо, дива існують, і ти про це знаєш.

Насправді Аліса — не моє справжнє ім’я. Проте... чи ви знаєте, скільки Аліс насправді, приміром, Наталки? Або Марійки? Ми, носії звичних імен, що віримо в дива, не дозволяємо такій дурні, як ім’я, нас ізламати. Ми просто починаємо називатися тим ім’ям, яке нам подобається. І, почавши казати всім, що звати нас — Аліса, опиняємося у Країні Чудес!

Адже увесь світ — це та ще Країна Чудес. В ньому все є. Життя — це найважливіше, найсерйозніше чудо, диво! Життя, звісно, тече водою, як каже нам східна мудрість, проте ця вода, мабуть, зачарована. Адже зараз це просто прозора рідина, за хвилину вона каламутна, і ти шукаєш, як розбавити цю каламуть, позбавитися її... і раптом вона засвічується чарівним світлом, і ти розумієш, що це вже не просто вода, чарівне зілля, і пий його, скільки захочеш!

Кожен сам собі супергерой! Точніше, не зовсім так. Кожен може покликати супергероя до своєї голови. І ви не думайте, я не мелю дурниць! Я справді вірю, що супергерой прийде. Наприклад, якщо я — Аліса, яка за паспортом зовсім не Аліса, то хіба ж я не можу покликати когось, хто надасть мені сили справді бути Алісою?

Виходжу з дому, лишаючи кицьку на дивані — все одно заснула вже. У бабусі на селі добре — навіть посеред холодної осені виходиш, вдихаєш свіже повітря, радієш! Підходжу до колодязя — це ще краще, адже там справжня вода, та сама, що дає життя. І якщо я вирішу, що це — колодязь бажань, то, може, так і буде? Я сфокусуюся на найпалкішому бажанні, і колодязь його виконає!

Стою. Дивлюся на воду у колодязі. Думаю, швидко, як у лихоманці: хочу до Країни Чудес, до Країни Чудес хочу, саме туди!.. І сама не помічаю, як надто сильно перегинаюся через борти колодязя — і лечу вниз, до води.

Я збираюся вже — за лічені мілісекунди збираюся, - намацувати рівновагу у воді, адже плаваю нормально. Хапатися за відро. Вчиняти галас та дзвін, аби бабуся прибігла з хати та витягла мене. Вода ж, мабуть, холодна, треба швидше, а то без запалення легенів не обійтися!

Та раптом розумію, що нічого цього робити не треба. Я — Аліса. Я зараз опинюся у Країні Чудес. Чим вода гірша за кролячу нору?..

Так, я — Аліса, і тепер в цій голові саме я керую процесом. Вода світиться, мерехтить, сяє! Вода — життя, вода веде до Чудес! Зараз, зараз я опинюся там!

Проте чую галас, який повертає мене до реального світу. Ні, це не я його влаштувала, це бабуся мене помітила, на мою голову. Хапайся, кричить, за відро! Галасує при цьому так, що он уже й сусід прибіг, він точно витягне... Що поробиш, хапаюся за відро, дозволяю мене, як вони вважають, порятувати. Бабуся метушиться, сусід допомагає розтопити лазню, аби я не захворіла. От уже й сиджу на лавці, гріюся, а за дверима на мене чекає міцний трав’яний чай.

Я ж хотіла до Країни Чудес!

Втім, чай — теж вода.

Виходжу його попити — бабуся сидить за столом, зла, як Червона Королева якась. Зараз карти на мене нацькує, це вже точно! Проте колода лежить собі на полиці — не час гратися в карти, розумію. Самі вони не встануть. Не той вимір реальності.

- Дитино, - каже бабуся суворо, - що це ти таке намудрила, до холодної води падати?! Тобі тридцять років скоро, а поводишся, наче у тринадцять, не більше!

Ну добре, хоч дитина. Алісою вона мене називати категорично відмовляється, то хоча б не паспортним ім’ям, і те добре.

- Ну не втримала я рівновагу, бабусенько, ну буває.

- Ні з ким не буває, а з моєю онукою буває! Холодно! Листопад на носі! А вона до води падає! А якби ти потонула?!

- Та я ж плавати вмію.

- Не аргумент! - категорично підіймає пальця вгору моя бабуся, вчителька на пенсії. Ну все, зараз почнуться нотації... Учительські нотації, класика жанру. Боже, бабусе, ну дай мені вже попаритися у лазні, аби не захворіти! Я взагалі збиралася до Країни Чудес, а тут замість чарівної води сама каламуть!

Дивлюся на чашку з чаєм у себе в руках. Точно — вип’ю та зменшуся. Вона мене й не помітить... Раз! Вийшло! Бабуся у шоці, геп! - втрачає свідомість. Ну я думаю, онука раптово на лялечку перетворилася! По ручці чашки залізаю на її край, відпиваю з великої ванни-чашки трошки чаю — стаю нормальних розмірів, так воно і працює. Бризкаю на бабусю холодною водою з відра:

- Давай, приходь до тями!

Приходить.

- Ну ось, бачиш, як я через тебе перехвилювалася, марення вже різні почалися! - докірливо каже вона. Трохи роздумує — та залишає мене паритися у лазні.

От і добре. Тільки лекцій з нотаціями мені не вистачало. До того ж, сьогодні ввечері маю встигнути на автобуса додому. Ще досить багато потрібно зробити, аби перетворити мій світ на справжню Країну Чудес!..

Бабуся дає мені час на прийти до тями та, мабуть, привести так само до тями своє здоров’я — все ж таки попаритись у лазні після падіння у холодну воду не може бути поганим засобом покращити свій стан! Після останнього заходу до парної сиджу досить довго, бавлюся з чаєм, вода він чи не вода? Зменшуватися-збільшуватися уже пробували, перейдемо до чогось більш цікавого. Зробити волосся зеленим, бризнувши на нього чаєм! А тепер хай чай, булькаючи, грає музику, я спеціально доллю гарячого з електрочайника, хай булькає скільки схоче! Яка ж чудова річ вода, із нею так легко працювати. Добре, що людське тіло так само на багато відсотків складається з води — це пам’ятає мозок, який також частково вода. А я — Аліса. І я цим користуюся!

Вирішую наостанок, перед поїздкою додому-до міста, зробити бабусі приємне. Так, з колодязя вона мене витягла, але про лазню — це було добре продумано. Заходжу до головного будинку, заварюю новий чай, пропоную невдоволеній, але вже трохи спокійнішій, бабусі. П’є.



Аліна Рейнгард

Відредаговано: 27.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись