Двічі по сім

IV. Еклери

- Знову об’їдаєшся на робочому місці, ще й у робочий час? - невдоволено запитує мене шеф. - А з роботою ти пораєшся при цьому, хлопче?

Хлопчика знайшов. Тридцять років скоро хлопчикові. От старий пень.

- Закінчую звіт. До речі, хочете еклерчика? - всміхаюся по вуха. Хай спокуситься!

І що, спокушається.

- Еклера візьму. Та лише тому, що якраз узяв перерву на каву, - суворо каже старий. - А от ти якось регулюй час, коли їсти, коли працювати.

- Та я просто поснідати не встиг, - виправдовуюся.

- Знову, мабуть, не спав до глибокої ночі, - він зітхає та виходить з кабінету. Колеги дивляться на мене — хто співчутливо, хто з докором. Ну точно, жайворонки та сови, природне розділення. Шеф наш точно жайворонок. А серед цих, хто з докором дивляться, точно більше таких, хто злісно обдумує: “ми ж аж о десятій роботу починаємо!!!”.

Власне, немає значення, о котрій ранку починати. А нічної роботи за моїм фахом, на жаль, не знайдеш. Поїсти не можна!.. Я ж не яєчню на робоче місце притарабанив. Чого він кипить, узагалі.

От був би у мене шефом сер Джуфін!..

Так, сер Джуфін Халі точно зі мною би подружився. І сам би еклери приносив, аби ми разом годували бурівуха. Та про якого бурівуха мова... це лише у книжках Макса Фрая ця чарівна пташка в моєму кабінеті жила, тут би хоча б папужку, але ні, відволікатиме... У моєму кабінеті? Що я таке думаю? Це не мій кабінет, це величезне приміщення з купою столів. І я ніколи не працював на сера Джуфіна Халі!

А що як працював?! Що як я насправді і є сер Макс, Нічне Обличчя Найповажнішого Начальника Таємного Розшуку? Може, це просто таке випробування — помістити мене нібито у земний світ, де я працюю на нудній роботі за дурним графіком, і тепер вони хочуть змусити мене себе згадати?!

А я хочу себе згадати! Саме так! Я хочу бути сером Максом, а не нудним менеджером у не менш нудному офісі, у дурному колективі, у дурному світі! Усе навкруги — нудне та дурне! Я так не хочу!

Різко підхоплююся, чим навіть дивую колег, та стрімко йду до кабінету шефа.

- Іване Володимировичу, хочу вам офіційно повідомити, що я звільняюся. У відділі кадрів зараз усі документи підпишу, не турбуйтеся.

- Хлопче, ти здурів? - він відверто сміється наді мною! Я, як сер Макс, цього не терпітиму!

- Ні. Я звільняюся.

 

За годину — спокійно сприйнявши усі протести вже колишніх колег та керівництва, які не можуть повірити, що я й справді!.. - їду додому. Маю справи! Потрібно швиденько розіслати резюме по усім вакансіям, за якими можна працювати вночі, або хоча б віддалено за вільним графіком. Так, це все буде не за фахом, та я готовий вчитися. Так і писатиму у листах, що супроводжують резюме — готовий стажуватися безкоштовно, аби навчитися і залишитися на вашій роботі!

Батьки, звісно, позитивно це не сприймають.

- Хлопче, ти здурів? - питає батько саме таким тоном і такими ж словами, як нещодавно — мій колишній шеф. - Ти маєш... мав хлібну роботу. Жив на власні кошти, хоч і з нами. Що це за пошуки легшої долі?

- Я не можу працювати за стандартним графіком.

- Знову ночами не спатимеш?! - сплескує у долоні мама. - Усе здоров’я собі посадиш!

Я різко розумію, що з цими людьми далі жити не можна. Мовчки дістаю телефона з кишені, ігноруючи слова батьків, телефоную бабусі.

- Бабо Віто, слухай, а що ти скажеш, якщо я в тебе трохи поживу, поки нове житло віднайду? Тобі ж допомога від мене потрібна? Ну то й що, що однокімнатна квартира. Я хіба тобі заважатиму — на дивані, з ноутбуком? Ну, з комп’ютером невеликим, що можна на руках тримати, портативним, ось. Я все розповім, коли приїду! Можна приїхати? Справді? Я тобі еклерів привезу! Як це — сама напечеш? Спокійно! Напечеш, коли я куплю продуктів, а поки що я у магазині придбаю!

Нашвидку збираю необхідні речі. Мама з татом стоять над душею, продовжують пилити.

- Тридцять років хлопцеві, а він чинить, як дитина!

- Жив на маминій-татовій шиї! Почав нормально заробляти, ми вже думали, може, одружиться, подумають про власне житло! А він що?! Роботу кинув — і до бабусі!

- Буде в мене робота, - пакую речі, намагаюся не звертати на все це уваги. Терпіти не можу людей, що набридають. Це ж моя риса. Я ж сер Макс.

- Та яка в тебе буде робота! Що ти собі вже зараз знайдеш! Звільнився невідомо чого! Ми тебе знаємо, сядеш на шию бабусиній пенсії, їстимеш її смаколики, а сам у екрана дивитимешся годинами, нічого не робитимеш!

- Та тьху на вас, - кажу. Навіть не думав, що так розізлився, але справді плюю, слина потрапляє на шафу із речами, що там залишились, я їх брати не став, бо не дуже потрібні — не сам обирав, мама подарувала: “Дивись, який чудовий светрик! - Мамо, він колеться! - Та не вигадуй!”. Раз — і шафа осипається порохом на підлогу.

Батьки стоять мовчки, роззявивши роти. Хапаю дорожню сумку та наплічника, різко вибігаю з квартири. Я ж їм ніяк не поясню, що сер Макс має отруйну слину. Небезпечну, коли він злий. Тут і шафу спалити можна, і щось гірше навіть... Та це вже моя справа. Це я тут сер Макс.

Що поробиш, їду до бабусі. Вона мене не дратуватиме аж ніяк, за меблі можна не переживати. У нас узагалі чудові з нею стосунки. Еклерів купую дорогою, а ще — хорошого чаю, для бабусі, та смачної кави, для себе. Я як людина чай пив залюбки, сер Макс все ж таки більше по каві.

- Ну розповідай, - каже стара, заваривши собі чаю, мені каву, та розклавши еклери по тарілках.

- Та що тут розповідати. Вони всі мене дістали. Пішов я з цієї клятої роботи. Графік цей дебільний... Ти ж знаєш, я зранку погано почуваюся, з мене такий працівник... А я аж зі шкіри ліз, аби могти працювати ще й зранку. У мої тридцять якраз час усе кидати — уявляєш, що з моїм здоров’ям було б, аби я ще кілька років так пожив?

- Зовсім погано зранку? - тихо питає вона. Ствердно киваю.

- Я теж зранку поспати люблю, а от мама твоя, як і мій чоловік, твій дідусь, завжди були скоріше жайворонками. То коли твоя мама за тата заміж вийшла, вони й почали жити “як люди”... І те, що я зараз можу спати до одинадцятої-дванадцятої, списують же ж на вік. А я зранку взагалі нічого не тямлю.



Аліна Рейнгард

Відредаговано: 27.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись