Елла. (повна версія)

Розділ 20. Пітер

Пітер сидів на сирій підлозі темної камери, спершись спиною на стіну. Поруч знаходились з десяток таких самих нещасливців як і він. Полонені мовчки позирали один на одного, завмерши в очікувані своєї долі. Люди перешіптувались, намагаючись заспокоїти одне одного.

Пітер мовчки вдивлявся в стелю, немов намагаючись знайти там відповідь. Чи все гаразд з Еллою? Це єдине, що його турбувало.  Серед інших полонених її він бачив, тому в голову юнаку приходили страшні думки.

Здавалось, що ніч тягнеться цілу вічність. Сон не приходив, попри те, що поруч більшість спали, змирившись з долею. Пітер дивився у маленький проріз у стіні, який служив вікном, спостерігаючи за краплинами дощу.

Із-за міцних дубових дверей донеслись кроки і якою ж несподіванкою стала поява Елли, коли замок відімкнувся.

— Пітер! — викрикнула дівчина. — Яка ж я рада, що з тобою все гаразд.

Чаклунка кинулась обіймати хлопця, який просто оторопів.

— Елла? Як.. як ти? — юнак не знаходив слів.

— Потім розповім. Зараз немає часу.

З дівчиною до кімнати увійшли ще двоє чоловіків в темних плащах. Вони допомогли підвестись решті ув’язненим.

— Ми усіх врятуємо. — з посмішкою промовила Елла.

Чаклунка з Пітером йшли попереду усіх. Темні смердючі коридори темниці з безліччю дверей утворювали справжній лабіринт, але Елла йшла ні миті не вагаючись в який із чергових поворотів повести за собою людей.

— Потрібно зачекати на решту.— ступивши в  черговий коридор, Пітер помітив, що решта людей відстала від них.

— Вони знають дорогу. — не озираючись, відповіла Елла. — Не зупиняйся.

Юнаки піднялись крутими сходами вежі, вони вийшли у галерею з виглядом на центр замку. Неподалік пролунали голоси вартових і дівчина різко зупинилась і позадкувала, прижавши собою Пітера до стіни. Чаклунка так близько знаходилась до хлопця, що той відчував її серце биття.

— Елла. — прошепотів юнак.

— Що? — не дивлячись на хлопця, запитала дівчина.

— Ти стала мені на ногу.

Елла мило посміхнулась і поглянула Пітеру в очі.

— Я думала, що більше ніколи тебе не побачу. Стільки часу минуло.

— Елла, ми вчора бачились. Не минуло і ночі. — не зрозуміло промовив хлопець.

— Для мене це була вічність.

Таких слів Пітер не очікував від Елли. Приємно таке чути, але для хлопця чомусь це видалось дивним. Чаклунка вирвала його з роздумів ще більш дивним вчинком, поцілувавши хлопця.

— Ел…

— Тссс…тихо. — перебила дівчина, закривши хлопцю рота долонею. — Хтось іде.

В Пітера завмерло серце. Дихання сповільнилось і злість враз заполонила хлопця. Він різко схопив Еллу за горло і міцно стиснув. Чаклунка упала на землю, але Пітер і не думав відпускати її, упавши на неї.

— Пітер. — ледве чутно прохрипіла дівчина. — Відпусти!

— Що з нею? — прокричав хлопець. — Що з Еллою?

Міцні обійми обхопили юнака із-за спини, намагаючись відтягнути від дівчини, але той не відпускав мертвої хватки. Холод металу обпік горло Пітеру, змусивши нарешті розімкнути руки на шиї чаклунки. Елла підвелась, прокашлявшись і блиснувши помаранчевим блиском в очах.

— Як ти здогадався? — дівчина зблідла, її волосся видовжилось і пофарбувалось в чорний як ніч колір, по обличчю промайнули темно сині струмені схожі на рубці від кинджала. — Як зрозумів?

— Я відчув. — Пітер поглянув на руку дівчини. Ту саму руку на якій в Елли відсутні два пальці, в цієї версії Елли рука була ціла. — Я просто відчув.

— До чи після поцілунку? — Ліліт видала єхидну посмішку. — Надіюсь, що після. Тому, що в іншому разі мені шкода нашу маленьку Еллу. Цілуєшся ти так собі.

— Я думав, ти померла.

— О, ти про це. — Ліліт задерла голову, показавши глибокі шрами на шиї. — Ти був близький. І я все гадала, чому мені випав другий шанс? І от я зустріла тебе і зрозуміла, але…але про це пізніше.

Дівчина вийшла на балкон, зробивши кивок, щоб Пітера підвели поближче. На площі юрбились люди, ті самі люди з якими хлопець перебував в камері. Двох жінок і трьох чоловіків схопили солдати і вели на уже приготовлену шибеницю.

— Знаєш, що вони відчувають? — Ліліт зайшла за спину хлопцю, ніжно шепчучи кожне слово. — В них з’явилась маленька надія на порятунок, маленький шанс, що їхнє життя не закінчиться от так-от, але шлях який я їм вказала привів саме туди. Як би я хотіла відчути те, що вони відчули вони в той момент коли дізнались, що тільки прискорили свою смерть.

— Ти хвора на голову. — випалив Пітер.

— Ти не перший хто так говорить. — усміхнулась Ліліт. — Знав би ти, що я приготувала для тебе й Елли.



Рус Пренс

Відредаговано: 23.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись