Елла. (повна версія)

Розділ 22. Два замки

Темна постать, прикривши чорне волосся капюшоном, вийшла через центральні ворота в сторону Оента. Обстріл припинився і по мосту брели поранені солдати, допомагаючи один одному. Із-за коміра визирнула біла голова Сноррі й Еллі довелось швидко її сховати, озирнувшись чи ніхто не помітив.

— Не привертай уваги, мала.

Чаклунка опустила голову і прошмигнула повз Арона, який керував відступом. Чоловік нічого не запідозрив і Елла, злившись з темрявою, спокійно подолала шлях до острова між двома берегами.

 Чаклунка сховалась поміж стінами будиночка, оглядаючи стіни замку: в пітьмі постаті вартових на мурих були ледь помітні. Оент не атакував, даючи змогу спокійно ворогу відійти на позиції та підібрати тіла загиблих воїнів.

Дівчина дочекалась моменту та в один ривок дісталась наступного мосту. Не важко загубитись поміж десятків солдатів. Елла підлаштувалась під рух кілько солдатів, сховавшись за їхніми спинами.

Неспішно подолавши міст, чаклунка зникнула в пітьмі, поволі підбираючись до мурів.

— Так, мала. Готова? — Елла присіла на землю, впираючись спиною в стіну замку. Дівчина дістала Сноррі та одну із пляшечок, і також дістала мотузку з невеликої сумки на плечі. — Я за важка, не долечу до верхівки мурів, але ти в самий раз. Будь там обережна. Прив’яжи мотузку міцніше і сховайся, щоб тебе ніхто не бачив.

Елла вилила зілля на Сноррі й та почала здійнялась над землею, піднімаючись все вище і вище, тримаючи у зубах мотузку. Невдовзі уже сама дівчина лізла по стіні, намагаючись не здіймати шум. В якусь мить поранена рука ковзнула і дівчина ледь втрималась, щоб не упасти.

Діставшись до верхівки, вона обережно переглянула за край муру і, переконавшись, що нікого немає, заскочила до замку. Вартові саме пройшли повз мить назад.

Елла озирнулась і попрямувала до найближчої вежі. Солдати Оента як і Ленасса допомагали пораненим і гасили полум’я. Дівчина прошмигнула вниз по сходах, опинившись перед вибором напрямку. Два замки й справді копіювали один одного. Чаклунка знала де в Ленассі тюремні камери й надіялась, що тут вони знаходять в тому ж місті.

Неподалік лежав один із ворожих солдатів. Чоловік стогнав, кличу на допомогу, але ніхто із місцевих не міг розчути хриплий голос вояки. Елла допомогла підвестись воїну і, підтримуючи на своїх плечах, доставила чоловіка до решти воїнів, наближившись і собі до потрібних дверей. Чоловік посміхнувся дівчині й вона ніяково усміхнулась у відповідь.

— Дякую. — прошепотів чоловік, тримаючи дівчину за руку. — Я такого ще ніколи не бачив. Я почув лише вибух…і потім біль…сильний біль…немов мене пронизали десятки ножів одночасно.

Елла поглянула на свою руку, яка уся вимазалась кров’ю чоловіка. Вона прекрасно розуміла, що саме його поранило і розуміла, що він не доживе до світанку.

Чаклунка мусила йти далі, відігнавши від тінь сорому за причинене воїнам. Вона відчувала, що уже поруч, поруч з Пітером.

Її здогадки виявились правдиві й хід в підземелля виявився саме там де і мав бути. По дорозі дівчина схопила смолоскип. Вона не хотіла привертати увагу блакитним сяйвом.

Елла оглядала кожну камеру, але Пітера не знаходила. Здавалось, що підземелля замку більші за сам Оент. Вона натикалась на інших ув’язнених, проте спершу хотіла віднайти друга.

Один із коридорів охороняв самотній чоловік. Чаклунка схопила столовий ніж, залишений воїном поблизу, і напала на охоронця.

— Тихо. — Елла приставила холодне лезо до горла чоловіка. — В якій камері Пітер?

— Хто? — тихо запитав воїн.

— Пітер Хендерсон, молодий хлопець двадцяти семи років, з чорними кучерями. Його доставили дві ночі тому.

— Він…він. — голос чоловіка бринів від страху. — В кінці тунелю. Треті двері справа.

— Дякую. Відкрий рот. — Елла напоїла його цілою пляшечкою мутної рідини. — Спи.

Чаклунка схопила ключі й прискорила рух, рахуючи кожні двері по праву руку. Перші дівчина пройшла, другі вона уже пробігла й ось нарешті треті. Вона швидко відімкнула замок і заскочила в середину. В кутку Елла, віднайшла постать прикриту соломою. Чаклунка обережно наблизилась і легко сіпнула за плече хлопця і відсахнулась, побачивши знайоме обличчя.

— Ти ще що тут робиш? Я думала, ти мертва. — Елла дивилась на бліде обличчя Ліліт і не могла зрозуміти що відбувається. — Де Пітер?

— Відпочиваю. — Ліліт вказала на ланцюг прикутий до шиї. — Сама не бачиш?

— Де він? — Елла ледь не бризкала люттю.

— Я знаю де він може бути, але мусиш допомогти мені. Звільни мене і я покажу де твій суджений.

— Ти думаєш, я тобі довірюсь?

— А в тебе є вибір? Можеш спробувати його знайти сама якщо хочеш, але відразу скажу це буде зробити важко. Я добре знаю цей замок. — Ліліт говорила так спокійно, немов це не вона закута у ланцюги.

— Чому ти тут? — Елла все ніяк не могла повірити, що знайшла тут не Пітера.

— А ти як гадаєш? Таких як ми люди віддають перевагу бачити мертвими.

— Завдячуючи тобі. — Елла швидко думала, намагаючись знайти правильне рішення. — І не говори ми, я не така як ти.



Рус Пренс

Відредаговано: 24.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись