Фенікс Підкорення вогню

Ласкаво просимо

Гул пташок, що розліталися в різні боки, не давали змоги нічого почути. Арінель усвідомила, що ще одна дорога їй людина зникла і не знала що робити. Дивлячись прямо на ту блакитну плівку між деревами, вона почала повільно рухатись в її сторону, але відчула, що за руку її тримає тепла рука.

- Чи варто… - хотів сказати Гері, але, побачивши стурбований погляд дівчини зупинився – Ми не знаємо що там таке і чому Томас так впевнено туди побіг, я знав, що він якийсь мутний тип, але, раптом це якась пастка? – він все ще тримав її за руку, тим самим зупиняючи від бажання пройти крізь портал, найбільше його хвилювало те, що їх чекає і чи зможуть вони повернутись назад.

- Ми повинні – мовила Арінель, одним рухом звільняючись від руки Гері – Ти можеш залишитись тут і якщо нас довго не буде, покликати на допомогу.

- Я не покину тебе! – вигукнув хлопець із невпевненістю в голосі, яку намагався приглушити. Вони ще долю секунди вдивлялись у цю блакитну плівку між деревами, та в один момент вони відчули, як невідома магнітна сила притягує їх все ближче і Арінель, більш не вагаючись, закрила очі та вбігла всередину.

Яскраве світло засліплювало очі. Тіло втратило свою форму, стало желеподібним та водночас важким, відчувалась кожна молекула, кожен атом з якого ти складаєшся, відчуття, ніби ти падаєш у безкінечну прірву із мізерною можливістю дістатись дна.

……………………………………………………………………………………….............................................

- Моя королево, останній Фенікс знайшов дорогу у наш світ, не дивлячись на усі перешкоди, які ми намагались влаштувати.

- Нічого, ми зустрінемо її якнайкраще і покажемо, що їй тут не місце. Ми зробимо усе, щоб вона від страху втекла звідси і забула про наші землі. Або краще просто знищимо її. Ніхто не сміє завадити здійсненню мого плану.

………………………………………………………………………………………................................................

Свіжий запах природи. Легкий шум річки, що шепоче рядки своєї улюбленої пісні. Пташки цвірінькають, виспівуючи радість життя та краси. Шелест листя на деревах нагадує про яскраві, сонячні, літні дні, ніби розповідаючи свою довголітню історію. Квіти розповсюджували запах свободи та кохання, легко коливаючись від ніжно пориву теплого, приємного повітря.

Арінель повільно розплющила очі, розглядаючи різні відтінки зеленого листя, блакитного, безхмарного неба. Сонячні промені проходили через крона дерев, лагідно пестячи обличчя. Вона повільно здійнялась, обертаючи голову в різні боки, щоб оглянути усю красу цього місця. Поряд лежав Гері, все ще непритомний, маленька пташечка синьо-зеленого кольору, яких дівчина в житті не бачила, літала навколо та цвірінькала, ніби вітаючи гостей. По руці пробігла маленька комашка,  залишаючи лоскотні відчуття за собою.

Дівчина намагалась здійнятись, відчуваючи м’яку як хмаринки, вологу траву під долонями. Вона ще декілька разів оглянулась навколо, із насолодою вдихаючи усі запахи лісу та слухаючи його шум. Арінель підійшла до Гері та намагалась привести його до тями і побачила, як він акуратно стискає травинки, ніби збираючи крапельки роси, що допоможуть йому прокинутись. Гері розплющив очі та здивовано поглянув на подругу, а потім, різко здійнявшись на коліна, подивився на усе навколо. Від здивування, його щелепа опустилася, утворюючи вираз обличчя повного здивування, захвату та невіри власним очам.

Друзі пройшли трішки до ріки, що стрімко прямувала у невідомому напрямку, вода була кришталевою, можна було побачити усіх її жителів та навіть власне відображення. Вони напилися води з ріки, та вмилися, щоб прокинутись, якщо це сон, але усе так і залишалось на своїх місцях вказуючи на те, що все це правда. Вони побачили, як маленька тварина на іншому березі річки скаче та видає дивні звуки, здавалось, вона кличе своїх братів, щоб ті подивились на диваків, які сидять біля річки. Усе навколо було таким чарівним, що сповнювало душу благоговінням.

Арінель та Гері не дозволили собі довго сидіти на одному місці, тому хутко пішли вздовж річки наслідуючи її течію. Через певний час їхнього шляху, друзі почули звук, схожий на реготання, але нотки були не людські, ніби якась тварина насміхається на ними. Вони зупинились, намагаючись вслухатись та дізнатись звідки йде цей звук, зненацька, з дерева зістрибнула якась тварина із великим рудим хвостом. В одну мить ця тварина випрямилась та стояла на двох лапах, зовсім як людина, на голову вища за Арінель. Руда шерсть лисиці виблискувала на від сонячних променів.

Істота обернулася та вдивлялася в них своїми темно-карими очима, вона мала лисячу морду з деякими людськими рисами та яскравий шрам на лівій брові. Її сильні лапи тримали лук, а за спиною видно було пір’я стріл, одягнена вона була в одяг, притаманний людям: бежевий топ на невелику коричневу тканину, яка нагадувала спідницю, що підкреслювало її могутні м’язи та тіло, якому будь-яка дівчина позаздрить.

Не встигли друзі й ворухнутись, як ця лисиця одним рухом вхопила стрілу і натягнула тятиву лука, усе це сталося в одну мить, друзі не встигли навіть кліпнути, як зброя уже була направлена на них. Гері не розгубився, однією рукою він відсторонив Арінель, та встав перед нею, затуляючи собою. Це доволі здивувало величезну лисицю, вона навіть нахилила в сторону голову від подиву, проте не опускала лук.

Вони стояли так декілька хвилин, вивчаючи один одного поглядом, жоден не міг мовити й слова, бо усі розуміли, що вони не зможуть зрозуміти один одного. Та не витримавши Арінель все ж таки сказала:



Erin Show

Відредаговано: 08.02.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись