Фрілансер, або Спосіб не має значення.

1. Клей.

-Потерпілим визнати вас не можу, - сказав слідчий. – Формально – ви не родичі…

-Я розумію. – Іван намагався зрозуміти, хто з них виглядає більш стомленим. От лише він – від горя та спустошення, а слідчий – від кількості справ, якими завалений увесь кабінет. Та від десятків трагедій, які за ними стоять. Слідчий був досвідчений. У штатському, тому не скажеш, у якому званні, але точно не лейтенант. Та й сиділи вони у міському слідчому управлінні, не у райвідділі. – Насправді … я чекав, що ви захочете затримати саме мене. Найбільш зручна кандидатура. Я ж розумію: чоловік, чия подруга завагітніла… Очевидний мотив, а коли … загиблу знаходять у нього вдома…

Слідчий, здавалося, ставився до нього нейтрально. Не жалів, м’яко не стелив, але й не тиснув. Не був ані «добрим», ані «злим». Тільки втомленим. А тепер знизав плечима:

-Ви ж подали заяву до РАГСу…

-Так, подали. – Іван потер лоба долонею. – Хіба це вас зупинило б від підозр? Могли б подумати, що це навмисно, щоб удати… Тим більше, після того, що сталося чотири місяці тому.

-Ну, на тоді – в вас алібі залізне! – Слідчий майже посміхнувся.

-Я так і гадав, що ви перевірите.

Слідчий роздрукував протокол допиту, поклав аркуші перед Іваном:

-Читайте, та скажіть, якщо маєте зауваження.

Той читав швидко, та через кілька хвилин сказав:

-Зауважень немає.

-Тоді отут пишіть: «З моїх слів записано вірно, мною прочитано». Та підпис.

Здається, подумав Іван, в мене навіть почерк зіпсувався останнім часом. І не дивно. Та зробив, як було сказано. Але продовжив:

-Тож, я гадав, що ви…

Погляд слідчого раптом змінився. С байдужого став уважним, професіонал вивчав співрозмовника. Це тривало кілька секунд, а потім власник кабінету сказав:

-А, біс з ним… Якби ви встигли одружитися – були б потерпілим, все одно б знали…

-Про що?

-Це … не перше таке вбивство. Саме таким способом. Це продовжується … вже більше року. Й ми не можемо … не те, щоб упіймати його, але визначити навіть мотив. Ми не знаємо, хто це, - маніяк, або просто душевнохворий, або … в нього іще якась мета… Його жертви – абсолютно різні. Були й школярка, й дідусь, декого він убиває вдома, - як вашу подругу, - когось на вулиці… Ми намагаємось тримати це у секреті, бо першою жертвою взагалі була суддя. Але … це не схоже на «ділове» вбивство. Проте, це розпочалося, коли … вас іще не було у Києві. А, принаймні, один епізод … був майже одночасно із тим, що сталося з вашими батьками. Якраз, коли ви валялися у реанімації, на кисні… До речі, я тоді … займався тим самим.  – Можливо, те, що вони пережили однакову біду, спонукало слідчого до відвертості. – Ми саме тому й перевіряли… Тому … ми знаємо, що це точно не ви. Як і у випадку з вашими батьками.

Та сестрою, хотів нагадати Іван, але тією справою займалися зовсім інші люди, у іншому місті.

-І на тому спасибі, - сказав замість цього. Слідчий чудово зрозумів, що той має на увазі: що намагаєтеся знайти справжнього вбивцю, замість звалити вину на «зручного» кандидата.

-Тут ми не маємо права на помилку. Не та справа… Хто б він не був, він не зупиниться. Будуть нові трупи. Я такого ще не бачив… Справжній диявол!

Диявол? Ну, якщо вірити… Але Іван добре розумів, що слідчий має на увазі. По такій справі не можна заарештовувати першого зустрічного. Бо справжній вбивця буде продовжувати вбивати. Кожна жертва – його візитна картка, й кожна нова жертва після арешту підозрюваного буде алібі такого заарештованого, якого все одно доведеться випускати. Диявол, не диявол, думав Іван через кілька хвилин, крокуючи коридорами міського управління поліції, але дуже «незручний» для слідства убивця. Треба працювати, як належить, щоб знайти саме того, кого потрібно, а не вибивати зізнання з випадкової людини. А хіба вони вміють? От, слідчий сам сказав, що навіть не знають, - мають справу із маніяком, божевільним чи кимось, хто переслідує конкретну мету?

Ну, хоча б арештовувати, здається, таки не збираються, подумав, вийшовши таки на вулицю. Біля входу до управління поліції стояла дивна скульптура – поліцейський, схожий на робота, з якихось металевих деталей, із таким же собакою. Дивне творіння, але в когось і така уява…  В одного – про декоративні елементи у місті. В іншого – про смерть, подумав Іван, повертаючи з ріг будівлі. До підземного паркінгу, де він залишив авто, потрібно було пройти кілька кварталів. Справа була не у грошах, - він не міг звикнути до того, що кожного разу від місця, де довелося побувати, до машини потрібно йти пішки, щонайменше, сотні метрів. Ідіотизм! Хіба машину купують якраз не для того, щоб не ходити пішки?! Він не міг звикнути до цього, - взагалі не міг звикнути у Києві багато до чого.

Дістав з кишені смартфон та побачив повідомлення: «Усе гаразд?». Він розумів хвилювання друга, - той теж, мабуть, припускав, що запідозрити можуть саме його. Але розмовляти не хотілося, - ані з ким взагалі, навіть із найближчим другом.  Тому відповів лише: «Так, все ОК!». Іван знав, що адресат зрозуміє значення цієї фрази: «Наскільки це можливо». Але зараз отримав відповідь: «Дзвони, коли потрібно».

Що ж, Костику можна лише подякувати. Без допомоги не залишить, але розуміє, що іноді допомога полягає у тому, що дати людині побути самій.



Вадим Володарський

Відредаговано: 10.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись