Фрілансер, або Спосіб не має значення.

8. Думки.

-А все-таки … навіщо ти це зробила?

-Але невже було погано? – На обличчі Ілони з’явилася чарівна посмішка. Зараз вона збирала свої речі по кімнаті.

-Ти хочеш сказати, що, як у тому анекдоті, коли ґвалтують – то треба розслабитися та отримувати задоволення? – Івану довелося відповісти на посмішку. Хоча навіть тепер у розмові із цією … незвичайною дівчиною треба було контролювати кожне слово. – Добре. Але все-таки…

-Я ж сказала, - ти допоможеш мені. – Вона стала серйозною.

-У чому?

-Не повернутися до в’язниці. Я ж розумію, що мені загрожує, навіть, коли зараз звільнили … на слідстві. Хоча я не знаю, хто та чому це зробив… Але, якщо народити, - маєш право на умовний термін. Є така стаття для жінок, - пояснила Ілона абсолютно серйозним тоном. Та напрочуд спокійним. – А потім, якщо нічого більше … не вчинити, від строку, скоріше за усе, звільнять. Це мені ще там, у камері, розповіли, а зараз уточнила. От і… Хоча … не знаю, що це на мене найшло зараз, щоб одразу … приступати до виконання плану. – Вона знову посміхнулася. – Але … можливо, тому, що вчора мене ледь не вбили. Просто отам. – Жест рукою у бік вікна, що виходило надвір. Добре, подумав Іван, що хоча б жалюзі опущено. – Та … коли тебе зустріла…

-А мене, виходить, навіть не спитала. – Але сказано це було із м’якою посмішкою.

-А … я тобі навіть не збиралася… Коротше кажучи, можеш не боятися … аліментів там, абощо… Я так сама вирішила, тож…

-Е, вибач, я так не навчений, - похитав він головою. – Якщо … таке може статися, то нікуди ти від мене не подінешся. Та й проблеми твої доведеться якось вирішувати. Ти мені про твою справу ще розкажеш … якщо захочеш, звісно, але в Зої Петрівни свій погляд, професійний. А ми, можливо, придумаємо щось іще… окрім того, до чого вдалася ти…

-А потім?

-Про потім буде думати потім, - скаламбурив Іван. – А у допомогу Зої Петрівни ти, бачу, не віриш… Даремно.

-Чому? Вірю. Вона сказала, що є усі підстави піти від «організованої групи», це щонайменше, а тоді … можна буде розраховувати на строк до п’яти… А це умова для того, що я вирішила зробити. Так от, про що ти мене питав… Про ці коптери…

-Я майже забув, - сказав Іван, знову із посмішкою. Він досі не міг розібратися у своїх почуттях, але, звичайно, насправді нічого не забував. – Ти сказала, що там є якась проблема…

-Так. Ти розумієш, в нас … із Максимом було багато продажів… Для цього було два телефони. Один потрапив до слідчого, й роздруківки дзвінків є у справі. Я їх продивлюся, в Зої Петрівни повинні бути. Вона копіювала матеріали. Швидко працює, я тобі скажу… А якщо ні – то я сама поїду до слідчого, я ж, як підозрювана, маю право ознайомитися із матеріалами. Цього він від мене ховати не буде, я це знаю, бо на допиті вже показував. Я гадаю, зможу … відновити, який дзвінок був той самий. Але це може бути й у другому телефоні. Якщо цей продаж був з тих, що Максим вважав важливими чи небезпечними, розумієш?

-А роздруківок з нього у справі немає? – зрозумів Іван. – Доведеться лізти у журнал?

-Якби це було так просто… Цей телефон ми ховали у гаражі. Там, де все це зберігалося, де … нас знайшли… Там є така маленька схованка, ніша, куди якраз вміщається телефон… Його, певно, не знайшли. Якби знайшли, то й це було б у справі, - зробила висновок Ілона. А Іван подумав, що вона вміє думати дуже логічно. Як же потрапила у таку ситуацію? – А у той гараж мені ходу немає. Він, певно, дістався дружині Максима… Там навіть деякі речі мої залишилися, але… Сам розумієш…

-Розумію. Але спробую вирішити цю проблему. Якщо доведеться. Ти, я так розумію, зараз … не працюєш? – уточнив він.

-Ні, звичайно. Я ж працювала у школі, викладала математику та інформатику. А після арешту… Для них я вже винна. Звільнили, як вони кажуть, за аморальний вчинок. Добре хоч, що … Зоя Петрівна дала трохи грошей. Поки є на що жити. Уявляєш? Це не я плачу адвокату, а вона мені гроші дає… Каже, що хтось вже потурбувався про мене. Але я не знаю, хто та чому. До того ж, він мене вчора врятував…

-А що сталося? – поцікавився Іван, бо це давало можливість вислухати розповідь. А коли вона закінчилася, його обличчя нагадувало маску. Грати для цього майже не доводилося. – Той самий вбивця… Він вбив дорогу мені людину. А тепер виявляється, що він хотів вбити тебе, коли ти … можеш допомогти мені щодо вбивства моїх батьків… Невже це збіг?

-А ти … віриш у долю? – здивувалася Ілона. – Це ж треба…

-Я не вірю у долю. Хоча, здається, одна ворожка дуже хотіла мене переконати, що її потрібно знати наперед… Я починаю думати, що це не збіг. Що тут є якийсь зв’язок. А коли до цього домішується ця історія … після якої ти потрапила до лікарні, а твій друг помер… Ти не гадаєш, що це теж могла бути не випадковість? Що в тебе такий талан – вижити, коли тебе двічі намагалися вбити? Але, якщо ти не хочеш третьої спроби… Ми повинні розібратися у цьому.

Тепер її обличчя було блідим.

-Але … тоді це небезпечно й для тебе… Воно тобі потрібно – лізти у це?

-В мене немає вибору. – Іван зітхнув, і зараз казав чисту правду. – В мене відібрали усіх, кого я любив. Вбивці. Щоправда, я гадав, що це різні вбивці, що … це така моя доля – втратити їх, майже одночасно. А виявляється, це … якась одна історія. Й тепер я просто змушений йти до кінця. Був змушений у будь-якому випадку, допоки … ти не зробила те, що зробила. А тепер – змушений тим більше. А ти … теж змушена мені допомогти. До того ж, може бути, що ми одночасно вирішимо й твою проблему з тією справою. А якщо ні – вирішимо окремо, тим чи іншим чином.



Вадим Володарський

Відредаговано: 10.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись