Геніальна дурепа

ІV

Життя полягає не в тому, щоб знайти себе. Життя полягає в тому, щоб створити себе.

                                                                                                            Дж. Бернард Шоу

 

- Захар, чого ти волочишся, як спідниця королеви Англії?! – прикрикнув на друга.

         З нервів ледве телефон в руках не розчавив. Коли з лікарні подзвонили, повідомивши, що у Северина Гордійовича серцевий напад, у самого ледь його не сталося.

- За королевою породисті пси волочаться, а у тебе знайда безрідна, – не  залишився в боргу нахаба, вправно кермуючи автівкою.

         Я посміхнувся лиш очима. Справді, знайшов його в лікарні після контузій і осколкового поранення в ногу. Привіз апаратуру в госпіталь разом з волонтерами, а там Захар. Родичів нема, куди відправити не знають, доглянути після поранення нікому. Послухав зітхання лікаря, зайшов в палату. Посиділи. Погомоніли про життя. Хлопець виявився кмітливий. В прийомній сім’ї виріс, але щось у них не склалося. Він зв’язки обірвав. Колишній боксер, військовий з досвідом роботи на передовій. Подумав. Такі потрібні - кров з носа. Перевіз до себе. Реабілітацію влаштував, догляд забезпечив і в бій пустив. Захар не розчарував. Тільки почуття гумору у нього їдке. Кожному прізвиська дає, отруйними жартиками плюється. Зате конкуренти шугаються, як тільки вгледять. А працівники офісу за три метри обходять. Одним словом, ми знайшли один в одному те, що шукали. Ба більше, він мій єдиний друг. Я довіряю тільки йому. Ну, ще Северин Гордійович, але то швидше наставник з неосяжною мудрістю в очах.

         Лікарняні коридори зустріли мене специфічним запахом. Северин Гордійович в своєму репертуарі. Звичок не міняє. Живе за правилом «краса в простих речах». От і лікарня звичайна, де працює його давній друг, хоча він цілком може дозволити собі найдорожчу клініку країни. За цю непретензійність я його поважав.

         Свого часу він став моєю опорою, спину прикрив. Та й дотепер прикриває. Коли п’ять років тому, на мене звалилося неочікувана спадщина від батька, якого не бачив купу років, бо у того давно була інша сім’я та успішний бізнес, який чомусь вирішив залишити мені, Северин Гордійович добряче допоміг. Татко в буремні дев’яності рекетом займався, з бандюками водився, мама тому його і кинула. Вона із сім’ї інтелігенції, як з батьком сплуталась донині загадка. Мене сама ростила, з Польщі не вилазила, щоб освіту гідну дати і перепустку в краще життя. Я її підвести не міг. Вчився, спортом займався, дідуся з бабусею доглядав. Непоганим ІТ-шником став, світом подорожував, отримав запрошення в Бангалор, плануючи підкорити індійську культуру, тим паче, що мене в країні ніщо не тримало. Бабуся і дідусь відійшли в кращий світ, мама вже на одному місці всидіти не могла. Звикла світом колобродити. Аж тут щастя прилетіло, звідки не чекали. Татусь з’явився. Посмертно. Скинув на мене королівство, яке розвалювалося, бо він останні роки лиш плоди пожинав. Гуляв безбожно. А по його смерті, стерв’ятники, себто партнери, на холодний труп кинулися, все нажите, украдене - вирішили привласнити. Не пощастило їм. Я також не ликом шитий. Спочатку думав відмовитися. Нащо цей геморой, але моя мудра мама настановила на шлях істинний. Хіба не краще бути собі господарем, не покидаючи рідну країну, аніж заробляти горба для чужого дядька. Вона рацію мала, половину молодості чужим куткам віддала, щоб мене в люди вивести. До Северина Гордійовича порадила звернутися. Ми сусідами були. Він власну юридичну контору мав, у вузі право викладав, безапеляційний авторитет в певних колах заробив. Якби не він, татусеві партнери мене зжерли, а кістки перетерли б на добриво. У нього як раз дружина померла, котру все життя обожнював, не знав куди себе приткнути. Ксеня, донька його, дуже хвилювалася. Батько в апатію впав. Без своєї Галочки життя не уявляв. Я нагодився вчасно. Северин Гордійович ожив, мою дупу з лайна витяг. Бізнес допоміг вберегти. У нього скрізь знайомі були, які аудит провели, поради дали, мене в курс справ ввели, розжовуючи, як беззубому малюкові що до чого.

         Останнім часом у мого наставника двигун барахлить. Він на відпочинок просився заслужений, але я, егоїст довбаний, не міг відпустити. Хто мою спину прикривати буде?

         Прочинив двері потрібної палати. Очікував побачити купу трубок, що окутують старого хитруна, натомість на мене кліпав жвавий погляд вицвілих карих очей, які весело посміхалися.

- Андрій! – не як хворий, вигукнув наставник. Може мене розвели, щоб нарешті насолодитися довгоочікуваною пенсією?

               Одномісна палата в зеленкуватих відтінках справляла гнітюче враження. Ліжко, обдертий стілець, тумба і столик – зовсім вбого, та хіба його переконаєш. У вені катетер, через який ліки в організм закачують. Незвична білизна тонкої старечої шкіри прикривала блакитні судинки на скронях та руках, щоки трохи впали, видаючи справжній стан речей. Перед мною старий втомлений чоловік, якому давно пора відпочити.

- Сачкуєте, – прикинувся невдоволеним, сів на хиткий стілець, підсунувши його до ліжка.

- Нарешті. Хоч тут відпочину, – підтримав виставу він.

- Нічого не хочу чути, три дні вам даю. І знову вперед. Ви хочете, щоб фріци з гачка зірвалися?

- Ох, синку, я своє вже відвоював, – кволо посміхнувся наставник. А в очах втома, помежована застарілим болем. За Галочкою сумує. – Шукай іншого стахановця.

               Я напружився. Северин Гордійович не жартував, але я не міг уявити, ким його замінити. Таких людей просто не існує.



Інна Камікадз

Відредаговано: 13.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись