Геніальна дурепа

Коли людині здається, що все йде шкереберть, в її життя намагається увійти щось чудове.

                                                                                                                               Далай Лама


         Того ж вечора подзвонила Северину Гордійовичу, виклала суть нашої зустрічі з потенційним роботодавцем, не вдаючись до подробиць. У нього серце слабке, нащо валити своїми проблемами. На мій подив, все виявилося правдою. Вже багато років мій благодійник не займався справами контори, передавши всі віжки управління Кондратюку Володимиру Васильовичу – непоганий чоловік, трохи пихатий, але хто без гріха. В конторі всі знали, що її засновник працює на якогось бізнесмена, проте ім’я не розголошувалося. І от тобі маєш!

- Андрій хороший хлопець. – хрипів у трубку старий лис. – Трохи різкий, імпульсивний, але справедливий. Добре платить. Робота складна, але ти впораєшся. Я допоможу. Чи ти ще сумніваєшся?

То чоловіська Андрієм звати, крутилося головою. Як вивідати назву фірми?

- Я ще не вирішила. – зізналася чесно.

- Скільки він тобі часу дав? – видно, добре знає норов колишнього роботодавця.

- По четвер.

- Вирішувати, звичайно, тобі. Зваж усе добре. Якщо вирішиш працювати в Андрія, я допоможу. Ти ж будеш не лише головним юристом холдингу, але його особистим представником. Захищатимеш не лише інтереси холдингу, а й його. І ця робота дасть тобі можливість вийти на новий професійний рівень, та й зарплатня відповідна.

- Я розумію.

         Северин Гордійович, мабуть, вловив мій пригнічений настрій, тому повів розмову іншим напрямком. Я була йому вдячна.

         Опісля довго мучила себе гризотами сьогодення, бо вони вибили з в’їждженої колії. Мене розривали протиріччя і нагнітаючий страх. З одного боку, мені чітко пояснили, що чекають на новій роботі і відмови не приймають, з іншого, до кольок в пузі, хотілося стати на диби та добряче фицнути надуту пику. Але в мене Даринка, мама, колишній чоловік – він про них знає, що й до біса лякає. Виїдала себе маленькими порціями – рішення не знаходила. Подзвонила доньці, почула рідний голос – трохи заспокоїлась. Вони з бабусею яблучне варення зварили, часник на горище занесли, в крамниці товар приймали – я слухала захопливе торохкотіння своєї маленької пташечки, а сльози випікали душу. Що буде з нашим життя?

         Сіла штурмувати простори інтернету, але всезнайка Googlе не видавав бажаного результату. Вхідних слів було замало. Плюнула, подалася спати. Спала погано, точніше, майже не спала. Ранок, робота. Ой, та яка робота! Головою плавала єдина думка, що буде завтра? Ната подзвонила, по тону зрозуміла, що зі мною щось не те. Відбрехалася, що стомилася. Ще й спека допікає. Відчуття брехливості таке липке, бридотне. Ніколи Наті не брехала. Я лукавити не вмію – ще один недолік, який постійно псує мені життя.

         Наступного дня чекала зі стервозною тупістю. Я, справді, отупіла від браку сну, їжі, бо нічого не могла в себе запхати, і очікування невідомого. Цілий ранок позиркувала на годинник, чогось чекала, а воно ніяк не гепне.

         Гепнуло! Триньканням телефону на кухні. Здригнулася, мов п’яниця, що втягнув жаданих сто грам. Невідомий номер наполегливо розривав стіни квартири. Я на нього зиркала, та не піднімала. Загривок дибки стояв, відчуваючи небезпеку. Кинулася до вікна кухні, що у двір виходило, і обімліла від побаченого. Шафа в чорній футболці стоїть, як в той вечір, і на моє вікно витріщається. Поряд автівка чорна, дорога. Господи, просто посланець сатани.

          Я за фіранкою сховалася, шалено міркуючи як вчинити. Може вдома лишитися? На роботу подзвоню, скажу, що захворіла. Скривилася. Нікчемно. Невідомо скільки хворіти доведеться. Якщо не вийду, шафа двері виб’є? Телефон знову заволав, я знову підскочила. Та бодай тебе, кляте досягнення цивілізації! Номер той самий. Нескладно здогадатися, хто дзвонив. Не відповіла, тоді звук SMS – повідомлення тенькнув. Дивилась на нього, мов королівська кобра на столі звивається, а не екран смартфона блимає. Тремтливими руками тицьнула в потрібний значок, який висвітлив писульки шафи.

«Я без вас не поїду. Якщо потрібно, стоятиму цілими днями. Перетворюсь на смердюче тіло, від якого задихнеться весь двір. Всім говоритиму, що все через вас. Подумайте, воно вам потрібно?»

         Читала і не знала: плакати чи сміятися? Він жартує? Наважилася ще раз визирнути на подвір’я. Шафа спиралася на капот автівки, затиснувши телефон в руках. З п’ятого поверху розгледіти непроблемно. Уявляю, що сусіди думають.

         Думки шаленіли, бігли наввипередки, поки не дійшли єдиного консенсусу. Я зібрана, біла блузка в дрібний червоний горошок, червоні штани вільного крою, волосся не стирчить, правда, косметики на обличчі немає, не могла нічого в руках втримати, вони постійно тремтіли, а тому набрала повні груди нерозсудливої сміливості і маленькими кроками, наче збиралася передумати, пішла на зустріч неминучому.

         Скільки можна себе гризти. Ніколи не пасувала перед труднощами. Мене не так виховали. Спустилася донизу, вийшла, судомно втягуючи повітря носом. Хоч би перетинка не тріснула. Шафа хутенько відчинила задні дверцята автівки, посміхаючись від вуха до вуха. Ще б мені повів, чого такий радісний, може б і я шкірилася.

          В салоні приємно пахло хвоєю, комфортна температура, шкіряні сидіння бежевого кольору – гарно, і до скреготання зубів страшно. Шафа влізла до автівки, не обзивалася. Вправно викермував з дворика та помчав дорогою, націлюючись до центру. А де ще ж бути холдингу? 



Інна Камікадз

Відредаговано: 13.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись