Геніальна дурепа

VІІ

Краса кожної жінки відзначена рисами її характеру, і ми вважаємо за кращу ту, чий характер будить в нас живий відгук.

                                                                                                                          Люк де Клапьє де Вовенарг

- Що це? – дивився на дитяче автокрісло, майстерно прилаштоване на задньому сидінні нісана.

- А ти хотів, щоб я його на мерса чіпляв? – вміло відбивався Захар.

- Для кого воно? – кипів я, злий і голодний після перельоту.

- Даринки. Андріївна сказала, що не посадить малу в машину без автокрісла. – сучий син насолоджувався моєю реакцією, бо щось заперечити було складно.

Я втомлено вмостився на переднє сидіння, видіння іскристого погляду відганяв.  Клята дівка всі нервові закінчення припаяла своїм твердолобством. Ну чого бракує?! Хорошу роботу дав, в розкішний будинок поселив, Захара вмовив приглядати, а вона все одно осудом з очей іскрить. Хоча спеціаліст відмінний. Їй тиждень знадобився, щоб справи розгребти і в супровід найважливіших проектів влитися. Розумна, кмітлива, а головне хапає на льоту. Двічі пояснювати не потрібно. Северин Гордійович, як завжди, не підвів. Молода, проте спритна.

- Куди? – байдуже спитав Захар. Йому від Андріївни найбільше перепадає. Але ж і прізвиська їй не дав! Воно навіть у мене є.  Працеголік Перелітний. А вона Андріївна. За що такі заслуги?

- В офіс.

Захар кивнув і зірвався з місця. Нісаном я сам їздив, а мерседес Захару збагрив, щоб дівча возив, і ось, черговий облом. Тиждень з німцями пошпрехав, повернувся, а машина тю-тю.

Дорогою набрав Айсу, попросив Андріївну до мене викликати. Випробувальний термін минув і новий юрист зарекомендував себе якнайкраще, незважаючи на наші не зовсім звичайні взаємини. У мене з жінками все просто, ніяких мусі-пусі, після колишньої оскому набив, але ця язва всю душу вивернула. Язик, що гемблярний станок, кожного разу вирвати хочеться.

Стіни офісу зустріли нудотною посмішкою секретарки. Розумна дівчина, помічник спритний, але чомусь вирішила, що може мене захапати своїми випещеними пальчиками. Я лиш забавлявся її потугами, хоч якась розвага.

- Добрий день. Як долетіли? – з порога м’яко стелила Айса.

- Добре. Катерину Андріївну викликали?

- Так. Вас Артур Олександрович в кабінеті чекає.

Цікаво! Що цього разу вчудив мій мажорний брат? От даремно замом поставив, думав під моїм носом та наглядом клепки на місце стануть, не вийшло. Природа вирішила відпочити на конкретному гомосапієнс. А ще вседозволеність боком вилазить, не привчив покійний татусь своє друге сімейство до порядку. Мабуть, тому вирішив все на мене скинути, щоб не змогли розтринькать. Якщо з Артуром ще можна миритися, то мамця його, силіконом надута, в печінках сиділа. Про сестричку, взагалі, мовчу. Нещасне створіння, мозок якого з’їв інстаграм.

Артур розсівся на дивані впевненим чолов’ягою, з яким сам король Монако обідає.

- Що сталося? – я не став ходити околяса, гепнув портфель на стіл, а своє зморене тіло на зручне крісло.

- Як долетів? – нещиро цікавився Артур, вистукуючи наманікюреними пальцями бильцем дивана. Ого, добряче його крутить! А ці лаковані нігті. Що за бридота. Як його після цього за чоловіка мати, на рівних говорити.

- До справи. – гримнув нетерпляче.

Артурчик диваном засовався, явно не знав з чого почати. Не встиг рота розтулити, в двері постукали і до кабінету Андріївна зайшла. Різонула очицями нас з Артурчиком і ввічливо привіталася.

- Викликали? – спитала, сідаючи в крісло навпроти мене, коли я туди рукою тицьнув.

- Так. Ваш випробувальний термін закінчився. – я повністю зосередився на ній, забувши про брата. Скучив, чи що?

Вона кивнула, а дулька на голові підскочила. Постійно закручувала своє розкішне волосся незграбною дулькою, щоб жодна волосинка не стирчала. А ці костюмчики! Мені зуби від них ціпеніли, ніякого роздолля фантазії. Наглухо закрита. Я за місяць ще жодного разу на ній спідниці чи сукні не бачив.

- Я не буду довго вас затримувати. Хочу повідомити, як спеціаліст ви мене влаштовуєте, тому я пропоную вам місце в холдингу на постійній основі. Що скажете?

- А можна я скажу? – вставив забутий Артурчик, не давши Андріївні рота розтулити.

Я роздратовано засопів. Не люблю, коли мене від нагальних справ відволікають.

- Будь ласка.

- Ти вважаєш доцільно віддавати місце керівника людині з мінімальним досвідом? – випалив багато розумних слів за один раз він.

Спантеличив. І чим же йому моя язва не вгодила?

- Так. Я не маю нарікань стосовно роботи Катерини Андріївни, а ти?

Андріївна напружено зцілила руки та губи, слідкуючи за нами. Примружено зиркала на брата, наче кобра перед стрибком на свою жертву. Щось між ними відбулось, поки я фріців вламував?

- Справа не в роботі, а в ставленні Катерини Андріївни до колег. – загадково тягнув слова Артур. – Їй бракує досвіду на керівній посаді. Колеги жаліються на поведінку не гідну керівника.

- На що саме? – нарешті встряла Андріївна, а то я вже хвилюватися почав. Їй ж пальця в рот не клади.



Інна Камікадз

Відредаговано: 13.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись