Геніальна дурепа

***

Ната маму привезла, довелося все розказати як є, а ще доньку у боса випросити, бо ж бабуся приїхала. Погодився неохоче, в слухавку напружено сопів, але відпустив. Господи, дожилася! Власну дитину в чужих людей клянчу. Абсурдність випадків та подій, яка закручується в зигзаг незрозумілих хитросплетінь. Мама безвилазно біля мене два дні сиділа. Жила у Нати, питаннями грузила, бо Даринка кожного дня видавала цікавинки для роздумів.

            Іра забігала, пригоди свої переповідала, коли організовувала пошукову експедицію на мене. І сміх, і гріх. Ми згуртованою бандою маму вмовили додому поїхати, бо крамниця і господарство чекати не можуть, тим паче, що подбати про нас з Даринкою було кому. Насилу уламали.

            Я почувалася стерпно, додому в лікарів просилася. Вже сім днів в ліжку качалася. Я! У якої вічний двигун в одному місці стояв. Мені вдавалося тихенько самій вставати, щоб нужду справити, а от митися довелося з допомогою Нати. Бос віп-палату організував, не кожен готель може подібним комфортом похвалитися. Коли личко своє в дзеркалі узріла, картини Пікассо зрозумілішими видалися, аніж розмальований писок усіма барвами веселки.

            Того ж дня, після вечері, подзвонив Андрій і сказав, що завтра забере мене додому. Я спробувала про квартиру заїкнутися, та мене обірвали різко, навіть сердито. Не могла дочекатися, ніч та наступний день в нестерпному очікуванні тіпалася. Ната сказала, що Даринку із садочка забере і привезе. Нарешті я побачу доню.

            Рівно о шостій до палати зайшов Андрій з пакунком лахів для мене. Глипав суворо, говорив мало. Сталося щось? Я питати не стала. Мабуть, через мене лютує, але його ніхто не просив в Робін Гуда гратися.

            А з лахами вийшла проблема. Зламані ребра не дозволяли самостійно одягнутися. Руки безсило не піднімалися до гори, щоб одягнути футболку та светра, а вже не кажу про ліфчик. Якщо джинси я здолала, наче Еверест, то з іншим потрібна допомога. А кого просити? Ні Нати, ні Іри. Андрій за дверима ванної і все. Стук в дверях вирвав з тяжких роздумів, вони здригалися нетерплячими нотками, що бриніли голосом боса:

- Катю, чого так довго?

            І що тобі сказати, Супермен потайний, прийди - ліфчик застібни. Уява враз підкинула хтиву картинку його рук на моєму тілі. Дурнувата, про що думаєш. Тіло один суцільний синець, який нормальний чоловік ним спокуситься. Мабуть, я задовго не відповідала, бо незамкнені двері гучно гримнули, впускаючи стривоженого боса.

- Чого мовчиш?

- Одягнутися не можу. – зізналася чесно, очі присоромлено долу пустила, груди руками затулила. Чогось плакати хотілося. Ніколи такою нікчемною не почувалася, як перед ним. Погляд пожадливий на собі чула, проте зустріти його боялася. Не жаль хотілося там побачити.

- Давай допоможу.

            Я пручатися не стала. Спиною повернулася, коли руки в лямки ліфчика просунула. Інтимність близькості шкалила. Його запах фантазію тривожив, картинки недавніх подій підкидав, тепло великих рук холодні мурахи шкірою ганяли.

            Він мене до себе лицем розвернув, я погляд не піднімаю. Чорні туфлі присоромлено видивляюся, зі своїми босими ногами порівнюю. У нього ноги великі, як і руки, як і …Матінко, куди ж ви хвойди блудливі, спогади скажені, скачете!

            Андрій футболку мені на голову одягнув, обережно просунув в рукав одну руку, потім другу, я намагалася не кривитися, та не вдалося. Светра насилу здолали, я холодним потом вкрилася. Очі на Андрія підняла, який зосереджено вертів в руках чорні шкарпетки, на скронях піт виступив, дихав протяжно. Впрів бідолаха коло мене. Хоч би пальто зняв, чи що.

            Я за вмивальник ухопилася, коли він на одне коліно став, одягаючи шкарпетки на мої ноги. Комедія. Мольєр розпачливо пісяє в труси. Обоє впріли, очі ніяково один від одного ховаємо, наче випадкові коханці, які вранці прокинулися в одному ліжку.

            Куртка, шапка – я готова.

            Осіннє, пряне, повітря забило подих, я трохи закашлялась, біль розлився під грудьми, ледь до автівки зашкандибала, добре, що Андрій підтримував. Якось всівся Андрій і все, інакше назвати не могла. Довге Олександрович не клеїлося.

            Додому їхали мовчки. Він зосереджено дорогу вартував, я – пейзажі. Ненавиджу такі мовчанки, коли й треба щось говорити, а що не знаєш. Тоді зніяковіло вирішуєш мовчати, щоб не бовкнути зайвого.

            Вдома на мене кинувся маленький вітрюган. Вхопила за ноги і верещала радісно на весь будинок:

- Мама! Мама приїхала, нарешті!

            Я пересилила себе та нахилилася, щоб зацілувати двадцять кілограмів щастя. Донька обняла мене за шию, радісно повертала поцілунки, пестуха мала. На моє, превелике, здивування нас чекали Ната і Захар. Виявляється, вечерю готували. І не прирізали один одного? Помітивши Андрія, донька кинулася цілувати його в щоку, щебетала про свій день в садочку, волочила важкий портфель до кабінету. Мене всього тиждень не було, а рідна дитина чужого чоловіка ледве не за батька визнала. Я ніколи не бачила, щоб вона так на Павла реагувала. Що ж потрібно зробити, щоб за короткий відрізок часу завоювати любов дитини?

            Вечеря минула на диво жваво, здебільшого завдяки Даринці, яка до всіх мала ключик розкріпачення. Ната не затрималася, всю вечерю бісики пускала, натякаючи, що Андрій не рівно хекає в мій бік, а потім пообіцяла приїхати завтра і здиміла.



Інна Камікадз

Відредаговано: 13.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись