Геніальна дурепа

***

          Я крутив обручку на пальці. Вона незвично терлася шкірою. Ми побралися вчора. Потім Даринку з садочка забрали і поїхали святкувати в кафе, на піцу. Вчорашній день згадувати моторошно і приємно. Дрижаки в колінах досі ноги підкошують від слів Захара, що страшним набатом в слухавці лунали. Я кинув все. Послав всіх до біса. Замісника лишив розгрібати. Згубу знайшов. Не знав, що серце може так боліти. Дихати не міг, поки не узрів цілу та неушкоджену. Вона в коханні зізналася. Нарешті витягнув правду. Скільки можна боятися? Я не її колишній, щоб шукати чогось кращого, якщо воно під боком спить.

            Захар взявся розгрібати пошуки таємничого Васі. Мене не допускав. Гриз себе через прокол. Не зміг Катю вберегти, знову. Переконувати його в іншому не став. Він зараз такий лютий, що й скарби Карибського моря з дна дістане.

            Подзвонив пів години тому, попросив на склад приїхати. Загадковий Вася знайшовся. Я сьогодні на роботу не поїхав і Катю не пустив, і Даринку в садочок не відвіз – зробив нам свято. Ми офіційно сім’я. Без лімузину, голубів, фотографа та інших весільних атрибутів. Мене нудотою вивертає від цього блюзнірства, на яке витрачають купу часу та коштів, а потім через місяць розлучаються, бо не зійшлися характером. Але я не сволота. Спитав Катю, чи хотіла б вона цих дурничок. Заради неї потерпів би, корона не впаде. Вона сміхом зайшлася, сказала, що від пережитого я збожеволів. І нічого їй не треба. Повірив. Найголовніше ми вже маємо. Давно не підлітки, щоб мрійливими шмарклями втиратися.

            Приховувати від Каті куди збираюся не став. Вона зі мною намилилася. Кортіло загадково Васю побачити. Ага, дорогенька, біжу і падаю. Вдома. Ні кроку! Хто Даринку буде бавити? Вибору їй не залишив. Дорогою намагався заспокоїти нутро, що нестримним первісним гнівом заходилося. Хоч би Захар не скалічив цього Васю до мого приїзду. В самого кулаки чухаються. Спершу правду витрясемо, а тоді поміркуємо, яких тортур вигадати смертнику, що на мою згубу поліз.

            Захар чекав мене на вулиці. Куривом затягувався, чогось радісно сонцю шкірився. Невже Васі зуби вибив і намисто зробив на пам'ять?

            Вийшов, озирнувся навкруги. Тихо. Тілом дрібні слоники гупали, хоботками натягнуті нерви до межі підтягували.

- Тебе можна привітати. – бухнув Захар, зиркаючи на мою руку. – Уламав Андріївну.

- Не повіриш! Вона мене. – намагався смикнути рота усмішкою.

- Гадаю, ти сильно не опирався.

- Зовсім. Здався без бою.

- Добре. – він зробив останню затяжку, чмокнув окурок губами і тільки тоді викинув. – Тебе чекає весільний подарунок. Капітальний сюрприз.

            Він зайшов до складу, я за ним. Посеред приміщення, під одинокою лампочкою,  на стільці сидів… Артур?! Подумав помилився. Бо ж мій браток не дозволяв собі з’являтися перед очі світові розхристаним, з не вкладеним чубом та підбитим оком. Око, певно, заслуга Захара.

- Славнозвісний Вася. – чогось сумно повідомив друг, не їдко та іронічно як вміє.

            Артур помітив мене, знітився. В очі не дивився. Самозакоханість стерлася позолотою, під якою звичайний іржавий шматок заліза.

- Що розказав? – питаю, Артурчик зацьковані очиці на мене скидає.

- Нічого. Тебе чекали.

            Я кивнув. Підійшов до брата. Гидко. Він не вартий цього слова. Зміряв його поглядом, згадуючи дзвінок двотижневої давності, коли Артур вимагав справедливості. Душила його периферія, а точніше олійний завод в Миколаєві. Помститися вирішив, що я не піддався на вмовляння.

- Розказуй. – височів над ним.

            Він здригнувся. Тримався розпачливо за стілець, наче той міг вберегти від заслуженої розплати.

- Йди на х*й! – вишкірився одуріло. Осягнув, що кінець, та не знає, яким він буде. Страшним, брате. Страшним. – Ти отримав все. Чого хочеш від мене?

            Я тяжко зітхнув. Десь гнів розгубив. Артур не розкається. Він образу, на покійного батька, на мене, на весь світ, не один рік в собі носив. Кажуть, мудрість приходить з роками. Брехня. Мудрість у правильних вчинках і неважливо скільки тобі років. Я хотів вчинити правильно.

- Я не просив батька робити мене спадкоємцем. Артур, ти межу перейшов. Катя вагітна. Якби недоробки, яких ти найняв, щось з нею зробили, тебе живцем закопали б, а так ще житимеш.

- О, тебе можна привітати. Спритна дівка. – не вгавав він, розхлюпував недоречну браваду.

- Вона моя дружина.

- Я ж кажу - спритна.

            Я зуби зціпив. Артур навмисно на рожен лізе, розуміє, що втрачати вже нічого.

- Ти давно в місті? – поцікавився Захар, блимаючи на мої затиснуті кулаки. 

- Шавка, хто тобі слово давав?! – визвірився Артур.

                  Схоже, клепки геть розгубив. Сам винен.

            Я з усього маху заїхав по випещеній пиці. На бетон бризнули краплі крові, поверх яких розпластався заюшений Артур. Дістав. Сплюнув гидко. Таких життя нічому не вчить. Вони не виліковні.

            Посунув до виходу. За мною вискочив Захар. Витягнув цигарку, прикурив смачно, а мені вперше не закортіло пригубити гіркого трунку.



Інна Камікадз

Відредаговано: 13.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись