Геніальна дурепа

ХІХ

Пильне одне лиш серце. Найголовнішого очима не побачиш.

Антуан де Сент-Екзюпері

 

- Ну, куди ви рветеся?

- Туди.

            Я лютуватися починав. Катя мене на партнерські пологи не пустила, а я чесно хотів. І не страшно зовсім – це я себе переконував, поки в неї перейми не почалися. Я з ляку торби в машину склав і газонув до лікарні, тільки за ворітьми помітив, що Каті в салоні нема. Дебіл. Уявляю, як Захар ржати буде.

            П’ята ранку. Добре, що Даринка в мами Каті, Людмили Степанівни. Богдан Борисович вийшов із пологової, втираючи впріле чоло. Катя вперлася, що народжувати буде в нього. Як заперечити вагітній, якщо у лікаря ще й купа позитивних відгуків. Єдина претензія – він чоловік, але я намагався про це не думати.

- Почекайте.

- Там все добре? – я тицьнув пальцем на двері, за якими народжувала моя згуба. – Чому ви вийшли?

- Бо роботу свою виконав. – весело реготнув лікар. – Вітаю, татусь. У вас син. Мама ваша молодець.

Я зашкірився лікарю. До дверей кинувся, але він знову мене зупинив.

- Ну, куди? Ви ще тест на батьківство не здали.

- Який тест? – отетерів я. – Це мій син.

- Я не маю сумніву. Чотири кілограми п’ятсот сорок грам і п’ятдесят шість сантиметрів – ваша дружина героїня.

            Він цифрами оскаженілий мозок рвав, а я не знав – це багато чи ні, добре чи зле.

- З нею все добре?

- Абсолютно.

- Можна туди?

- Ну, то ще заслужити треба.

- Тобто?

Щось не так. Нутром чув, але мені зізнаватися не хотіли.

- Ну, я вас зараз пущу. Ви сина побачите і на радощах підете з друзяками мочити. – він зробив характерний рух ребром руки по підборіддю. - Завтра припретеся з перегаром і будете на нього хекати. Дружина засмутиться, а їй не можна хвилюватися, вона тепер годувальниця.

            Мої брови скочили до стелі. Він це серйозно говорить? Мову відібрало, а лікар хутко тим скористався.

- Ну, чого здивовано кліпаєте? Я правду кажу. Були такі унікуми, що й дружину з дитиною забували забрати, бо святкували.

- Я заберу. Перегаром хекать не буду. Обіцяю.

- Обіцянка-цяцянка. Знаєте, скільки я їх чув? Прийдете п’яним – не пущу. Я попередив.

            Я смикнувся обходити його, але ця Китайська стіна й не думала посунутися. Руки мимохідь до кулаків склалися. Не бити ж лікаря, який сину допоміг на світ з’явитися. Чи разок можна, щоб пиху вирівняти?

- Це ще не все. – діловито заявив він, змірявши мене перевагою в очах. – Ви забрали дружину додому. Так? – я безглуздо кивнув. – У неї тут болить, - він на груди показав. – тут болить, - на причандала тицьнув. – дитина кричить. Що робить татко?

- Що? – витріщався безтямно.

- Тікає з дому, або дзвонить мамі. А треба…

            Красномовно вмовк він, витягуючи з мене потрібні слова порухом густих брів.

- Допомогти? – невпевнено скривився я. Що цей бісів лікар від мене хоче?

- Правильно. Молодець. А сексу, коли в дружини можна просити?

- Коли?

- Коли лікар дозволить. Ясно?

            Я кивнув. Він відійшов, прочинивши двері, розмазуючи обличчям вдоволену усмішку. Зайшов з острахом. Катя іскрила втомленим поглядом. Бліда, з скуйовдженим волоссям, яке тонкими візерунками липло до щік та шиї. Посміхалася змучено та водночас щасливо. Я озирнувся довкола, але дитини не вгледів. Лиш медсестра та санітарка, які мазнули байдужим поглядом.

- Заходьте, татусь. – потішно бренькнула жіночка, перебираючи коробки з ліками. – Ви Богдану Борисовичу тест на батьківство здали?

- Здав.

- Який тест? – стривожилася Катя.

- Потім розкажу. Не хвилюйся. Де дитина?

- Як де? – засміялася медсестра. – З мамою.

- Він тут. – Катя поклала руку на купу покривал. Нащо? На дворі серпень, спека очі виїдає.

            Я квапливо підійшов до ліжка. Катя припідняла покривало, під яким, на  грудях, лежав червонощокий пуп’янок. Кумедно скривився, закректав, наче старий дідусь – я захопленням душу переповнив. Моє. Рот потягнувся кособоким усміхом.

- Ну, татусь, на кого син схожий? – хитро поцікавилася шустра медсестра.

- На мене. – рубонув впевнено. Насправді, поняття не мав, на кого він схожий. Червоний, зморщений і мій. Велика-маленька людина, яку я вже давно люблю.

            Катя закутала сина назад. Я поправив покривало. Став цілувати свою згубу. Не вмію барвами слів витинати. Я щастя й радість тільки так можу показати, і Катя зрозуміє.

- То що татусь, ім’я сину вигадали? – не вгавала надокучлива медсестра.

 Я дратівливість далеко засунув. Не час. Не місце.



Інна Камікадз

Відредаговано: 13.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись