Гламурна штучка 2

Глава 14

Джул крутилася в спальному мішку, мокра від жаху й кричала. Кричала голосно і несамовито.
- Джул, відкрий очі! Джул...

Вона відкриває перелякані очі, кілька разів моргає і видихає:

- Діне, ти? Боже! Ти тут?

- Я тут, Джул, я поряд!

Вона падає на спину і запускає долоні в мокре від поту волосся. Кілька хвилин лежить тихо і намагається привести дихання в порядок. А Дін пригортає її до себе і ніжно обіймає її стан, гладить по голові, а вона лише важко дихає і тільки міцніше притискається до нього.

- Я тебе розбудила? Дуже кричала?

- Ні. Все нормально, люба! Що тобі снилося?

- Що мене в палаці короля Дубай хотів розірвати тигр…

- Злякалась?

- Так…

- Сон – це картинки нашої підсвідомості. Ми думаємо про щось і ці думки відкладаються десь глибоко в нашій свідомості. А коли організм потрапляє в стресову ситуацію, ці картинки спливають в нашій підсвідомості, а потім з’являються у вигляді снів.

- А ще це може бути реакція на укус скорпіона…

- Може! До речі, як почуваєшся?

- Не відчуваю частину м'язів шиї й плеча.

Він помасажував її шию та усміхнувся.

- Не переймайся, за декілька днів все пройде!

- Добре!

Джул зручно вмостилася й закрила очі, але сон ніяк не йшов. І причиною того, стало звістка про те, що її намагаються вбити. Дін потушив ліхтар і їх огорнула темрява. Джуліана спробувала розібратися в тому, що вона почула. Вона ніколи в житті не бачила кронпринца Каріма. Він теж бачить її вперше. Тоді навіщо йому вбивати незнайому іноземку? Їй, навіть, здалося, що вона йому сподобалася. А хіба, коли жінка подобається, їй бажають смерті?

Дурниці якісь!

Так за неприємними роздумами Джуліана й заснула. А коли прокинулася, Діна не виявилося поряд. Його не виявилося й у печері. Дідько забирай! Куди він міг зникнути, якщо в пустелі продовжує вирувати буря? Завивання вітру було чути доволі добре, а стоси піску й пилу вкрили вхід до пустелі.

Джул вибралася зі спального мішка і потягнулася. Тіло затекло, а м'язи навколо укусу скорпіона задерев'яніли, рана ще боліла й пекла. Частина плеча оніміла, тому Джул не відчувала, що рука затерпла.

В печері було доволі темно. І зі сторони здавалося, що над пустелею спустилася суцільна ніч.

Біля входу Джуліана помітила якийсь рух і відчула, як страх скував все тіло. Нехай би це був хто завгодно, лише не кронпринц Карім!

А в отворі печери з'явився Дін з якимись рослинами в руках. Джуліана здивовано підняла брови. А чоловік поклав рослини й почав знімати тканину, якою обкутав голову, й обтрушувати пісок з одягу.

- Я думав ти ще спиш!

- Де ти був?

Дін потер очі й скуйовдив волосся на голові.

- У нас закінчується вода і їжа. Тож потрібно було дістати щось для сніданку…

- І оце ти пропонуєш нам на сніданок? – Джул вказала наманікюреним пальчиком на рослини на долівці печери.

- Так! І що?

- І що це за рослина? Її хоча б можна їсти?

- Це дикі гарбузи. Вони доволі поживні.

Джул підійшла ближче й поглянула на рослину. Стебло диких гарбузів нагадувало виноградну лозу, яка стелилася по землі. А плоди нагадували апельсини.

Дін обірвав плоди й почав нанизувати їх на палицю.

- Сьогодні ми будемо смажити ці гарбузи. Незрілі плоди їдять вареними, але у нас немає води для варіння гарбузів, тож доведеться їх запікати. Сподіваюся, тобі сподобається!

- Ти впевнений, що ці, як ти їх називаєш «гарбузи», не отруйні?

- Так!

Він зірвав декілька жовтих квіток і простягнув їй. Джул усміхнулася і вдихнула аромат. Але квіти нічим не пахли. Тому Джул, не придумавши нічого іншого, прикріпила їх у своє біляве волосся.

Дін спостерігав за її діями з зухвалою посмішкою на обличчі, а потім підійшов і, знявши одну з квіток, вкинув її до рота. Джул від несподіванки ледве не знепритомніла.

- Ти з'їв квітку?

- Джул, це не прикраса! Квіти диких гарбузів можна їсти сирими!

Дівчина відчула, як до горла підступила нудота.

- Не думаю, що мій шлунок пробачить мені такий експеримент! – промовила Джуліана.

- Ти просто спробуй! Не сподобається, ти завжди зможеш виплюнути!

Виплюнути? Куди? Не на долівку ж, де вони ходять?

- Я, напевно, не буду ризикувати….

- Джул, в пустелі, щоб отримати воду жують пагони й стебла диких гарбузів. Тож квіти – це не страшний ризик. Можеш мені повірити!

Він зняв чергову квітку і простягнув їй. Джул розуміла, що навряд чи зможе проковтнути таку їжу, але шлунок загурчав, нагадуючи про те, що вчора вона відмовилася від вечері. Тож Джуліана оглянула квітку, здула з неї пил та пісок і, набравши повні груди повітря, поклала квітку до рота. Смак виявився доволі специфічним, але Джуліані сподобалося. Тому вона проковтнула квітку й підняла на чоловіка розширені від подиву очі.

- Смачно! Не очікувала!

- Я знаю!

- Чому не сказав, що це смачно?

- Сподівався, що сама виявиш смакові якості рослини…

Джул декілька хвилин дивилася на невеликі за розміром гарбузи, а потім облизалася й сіла на долівку.

- Гаразд! Готуймо швидше твої гарбузи! Я доволі сильно хочу їсти!

Дін почав розводити багаття. Поки плоди гарбузів запікалися на вогнищі, Джул з Діном жували стебла й пагони рослин.

- А як ти знаєш, що саме стебла і пагони цієї рослини мають воду? – запитала дівчина.

- В пустелі будь-яка рослина зберігає воду. Тож якщо знаєш правила виживання, можна протриматися серед пісків доволі довго.

- Дивно! Ти ж ніби-то журналіст, а не біолог. Звідки такі знання?

Дін голосно розреготався.

- Я захищав дипломну роботу з цієї теми. Ось мені й випала можливість перевірити мою теорію на практиці…



Ксенія Чейз

Відредаговано: 26.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись