Гороскоп для козерога

Глава 1. Дзвінок.

Ірина

«Козероги, цей тиждень принесе вам чимало сюрпризів. Ваше життя може перевернутися з ніг на голову. Варто бути обережними з водою. Зірки радять вам втриматися від плавання. Що до амурних справ, то придивіться до вашого оточення, є ймовірність того, що поруч з вами знаходиться ваша доля»

Прочитавши гороскоп на цей тиждень в журналі «Піковий валет», я закрила його й відклала якомога далі від себе. Скільки я не читала вже цих передбачень, ні яке не збулося. Я часто ставлю собі питання: чому й досі купую цей журнал та відразу відкриваю сторінку з гороскопом. Я ж лише більше засмучуюсь.

Видихнувши я підвелася з дивану та пішла до шафи купе, а вірніше до дзеркала. Звідти на мене дивилася дівчина з розтріпаним волоссям, яке було в жахливому стані після висвітлення та фарбування. Воно було сріблистого кольору, який бачила тільки я, для всіх інших моє волосся було сивим. Втомлені очі, з синяками під ними. На диво вони були глибокого синього кольору. Це було єдиним що мені подобалося у своїй зовнішності. Фігура в мене була так собі, зараз її приховувала мішкувата піжама в котиках, яку я не поспішала зняти.

Так, вже був обід, а я ще й досі в піжамі. Ну а що? Можу собі дозволити, зараз весняні канікули й мені не треба поспішати до школи, та вислуховувати від вчителів, що цей рік останній й ми маємо ледве не вистрибувати зі трусів що б скласти екзамени. Як вони вже дістали за одинадцять років навчання! Єдине мене заспокоює й змушує ходити в це «пекло», так це те, що цей навчальний рік й справді останній. Ще декілька місяців й в мене випускний, а потім... Ну а потім, то веже потім. Не хочу зараз про це думати.

Що б відволіктися від поганих думок, я підійшла до робочого стола та узяла в руки книжку. Можливо я й не любила навчатися, але читати дуже. Особливо, якщо це фантастичний роман. Іноді (тобто дуже часто, але напряму признаватись не хочу), після прочитання я уявляю себе на місці головної героїні. Хоча потім й засмучуюсь, бо це не можливо, не в цьому столітті передових технологій. Але все ж таки, лягаючи спати я сподіваюсь що потраплю в фантастичний світ, де будуть дракони, феї та ельфи. На жаль такого теж зі мною не траплялось навіть у сні, мені узагалі нічого не сниться, чи принаймні я просто не можу згадати жодне з моїх сновидінь.

В цій книжці йшлося, як би банально це не звучало, про звичайну земну дівчину, якій пощасливило стати попаданкою в інший світ. В іншому світі її переслідував дракон, який перетворювався в надзвичайно вродливого чоловіка, а вона, головна героїня, не розуміючи те, яке щастя звалилося їй на голову, постійно тікала. Але, як і завжди під кінець книги головна героїня розуміє що полюбила дракона та вирішує бути з ним. Єх…

Я не можу висловити словами свою незадоволеність від того як всі ці головні героїні себе поводять в таких ситуаціях. Це ж радіти треба! А вони навпаки, постійно тікають. Звичайно, я не знаю як я поводилася б на їхньому місці, але точно можу сказати що тікати від фантастичного кохання я не буду, а навпаки, візьму все у свої руки. Ну а що? Не бачу нічого в цьому дивного. Я ж знаю чого хочу, і якщо випаде така можливість, то точно свого не впущу. Якщо знадобиться, то старим як світ методом: дубинкою по голові й в печеру якусь затягну.

То ж, вважаю, що вже всім стало зрозуміло, що Ірина Іванівна Котик входить до тих жінок, які не тільки за себе постояти можуть, але ще й самі образити. Боже! Самій смішно стало від мого прізвища! Треба буде, як тільки виповниться вісімнадцять, змінити його на щось нормальне.

Від моїх роздумів про те яке ж жахливе прізвище мені дісталося відірвала мене мелодія телефону, що вказувала на те, що хтось саме зараз хоче почути мій голос. Узявши телефон до рук я не подивившись на те, хто саме телефонує (бо була цілком впевнена в тому що це мама, більше нікому). У слухавці я почула якусь дивну музику, а після й монотонний чоловічий голос, але ніяк не могла розібрати що саме він говорив. Я все ніяк не могла зосередитися не те що на чоловічому голосі, а й на власних думках. Я повільно поринала у забуття, й останньою моєю думкою було що це чимось нагадує гіпноз.



Мені здавалося ніби я, ні не лечу, а падаю. Так правильніше буде сказати, що я падаю. Мої очі були закриті й мені не вдавалося їх розплющити. Можливо не вдавалося через примарне відчуття що я падаю, а можливо це все ще через той дзвінок. Я була цілковито впевнена в тому, що це був і справді гіпноз, розіграш моїх «любих» однокласників. Але… Сталося дещо що змусило мене перестати вірити що відчуття падіння було примарним. О, ні! Воно виявилося справжнім. Чому я так думаю? Ще декілька секунд тому моє тіло не просто стикнулося з водою, а прямо таки бухнуло туди, наробивши забагато шуму й поступово опускаючись на дно. Через страх того, що я можу потонути мої очі вмить розкрилися й все що я бачила довкола себе була лише одна вода. Паніка узяла наді мною гору й дно почало ще більше тягнути мене до себе. Мій рот відкрився й легені почали наповнюватись водою. Я задихалася. Мені здавалося що ось, ось саме зараз вода остаточно забере мене у свої обійми, витіснивши з моїх легенів останнє повітря, моє тіло обм’якне і я постану перед судом, якого так бояться люди.

Я заспокоїлася, мої очі почали закриватися й тоді, коли я подумки попрощалась з мамою, я відчула як якась сила починає мене тягнути ще дужче, але вже не вниз, а наверх. Я не могла зрозуміти що відбувається. Крім того що я була ще розгублена від того дзвінка після якого й опинилася в воді, то ще до цього добавилося й те, що я перебувала за крок до смерті. Так саме за крок. Я була впевнена в цьому. Що саме відбувалося далі я не пам’ятаю. Скоріш за все, ще до того як опинитися на поверхні я втратила свідомість.



Хейли Дей

Відредаговано: 20.02.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись