Глава 8. Не лусни від сміху

Ірина

Коли Князь вийшов з кімнати я почула, як повертається ключ. Мені стало зрозуміло, що тепер застрягла в цій кімнаті. Єдине що залишається тепер, так це чекати на повернення дрищика. Але, що мені у весь цей час робити, бо хрін його зрозуміє скільки може довестися чекати? Так і сидіти на підлозі?

Хоча, я б могла обдивитись кімнату. Все ж таки ніхто не забороняв це робити, а мені дуже кортить, особливо дивлячись на розкіш спальні. Кивнув своїм думкам, я піднялася з підлоги, поправивши сарафан.

Рукою пройшлася по постелі, здивувавшись від її м’якості. Від разу з’явилося бажання лягти й заснути. На обличчі з’явилася посмішка, бо я згадала про те як чудово було на ній лежати, шкода що тоді недовго змогла ним насолодитися. Все ж таки відірвавшись від ліжка, продовжила «обшук». Погляд зачепився за шафу з книжками. Підійшовши до нього я не втрималася й провела кінчиками пальців по корінцях. Одну книжку взяла до рук, щоб погортати. На сторінках були закарлючки? Боже, що за створіння? Замість того щоб говорити – гарчать, а письмо – закарлючки. Я англійську за одинадцять років вчення не моржу зрозуміти, а цю мову тим паче.

Поклавши книжку на місце я підійшла до вікна. Мені одній здаються дивними грати на вікнах? Хоча, вони більше для декору ніж захисту. Але про них я швидко забула, задивившись на небо, яке було неприродно червоного кольору. Гарно, більше нічого сказати. Також з кімнати відкривався вид на густий ліс і в далині було видно річку. Цікаво, чи це та річка в якій я ледве не потонула?

Щоб краще роздивитися я просунула голову у вікно, поміж ґратами. Ах. Невже я справді сподівалася що зможу зрозуміти таким чином чи це вона? «Молодець, Іро, ще один прояв тупості» - подумала я й спробувала вилізти з вікна, як зрозуміла що не можу. Роги заважали це зробити. Так, раненько я себе «похвалила».

І що мені тепер робити? Чекати на Князя, який знову буде сміятися наді мною? Ну може, через те що я його смішу, він мене не вб’є коли прийде час?

О Боже, невже поговірка правдива? «Згадай чорта – і він тут», чи то в мене вже почалися слухові галюцинації й тому я почула як відчиняються двері? Я вже навіть була готова повірити в це, як почула сміх, на якій й очікувала. Хай сміється скільки влізе, тільки допоміг би, а то вже ноги втомилися.

- Не лусни від сміху – не втримавшись сказала я.

- Здається в неї застрягли рога в ґратах на вікні – почула я Єйду, чому була рада, сподіваюсь вона мене в біді не кине.

- Допоможеш? – запитала я звертаючись до дівчини.

- Зараз щось вигадаємо – розгублено промовила вона, а я й цим була вдоволена. Так і знала що на неї можна покластися.

Знову роздалося гарчання, а після я відчула руку у себе не стегнах, яка міцно тримала не даючи можливості поворухнутися. А потім, почула як щось затріщало. Рука потягнула мене назад й нарешті я змогла звільнитися з «полону» вікна. Намагаючись проігнорувати біль в спині, розігнулася й побачила що грати були зігнуті. Коли почула гарчання біля вуха, то зрозуміла що саме Князю зобов’язана моєму порятунку.

- Дякую – тільки промовила я, й відчувши як мене відпустили, то відійшла трохи далі, знову осмикнувши сарафан.

- Вона вам дуже вдячна – від разу перевела Єйда, так й не відриваючи погляду від мене.

Князь нічого не відповів тільки подивися на мене ніби чогось очікував. Мені здається він навіть подумав щось по типу, «ну а як же». Цікаво чого він очікував? Що вклонюся, чи як там заведено?

Дрищик дивися на мене й дивися, поки не почав знову щось гарчати.

- Князь, каже запитує чи по вашім традиціям вже можна поговорити? – як я зрозуміла Єйда переказала слова Князя, від яких я спочатку розгубилася. Згадавши усю ту маячню що несла при першій зустрічі, зрозуміла що й до чого.

Трохи подумав дійшла до того що відкладати далі розмову немає сенсу. Не тільки їм цікаво як я тут опинилася. Тому у відповідь просто кивнула.

А поки я думала, то Князь дарма часу не гаяв. Я прямо таки відчувала як його погляд пройшовся по мені декілька разів згори в низ, затримуючись на ногах. І тільки тоді в мій ясний розум прийшло розуміння того що в цьому світі такий одяг не носять. Можливо він навіть для них здається вульгарним, так само як і в нас в давні часи носили тільки довгі спідниці, а інше вважалося непристойним.

Через деякий час мого розглядання Князь відвів погляд сторону й заговорив на своєму. Я вже в очікуванні дивилася на Єйду. Боже, і коли ця дівчина стала для мене ходячим Гугл перекладачем?

- Вам би одяг змінити, та тільки знову кудись зникнете – сказала Єйда нащо я трохи роздратовано подивилася на Князя.

- Сказав той який одягнутий в один халат і більше нічого – вирвалося з рота.

- Їй шкода що вона стоїть перед вами у такому одязі – промовила Єйда вже звертаючись до Князя, й клянусь зубом подивилася я тоді на неї як на святу.

«Цікаво як швидко мене б стратили як би Єйда казала тому саме те що я говорю, чи, лячно подумати, він би мене розумів?» - промайнула думка в голові й в той самий момент я відчула як заболіла шия.

На деякий час в кімнаті запала тиша. Здавалося що навіть муха не наважиться її порушувати. Що насправді напружує ще і як. Хай вже гарчить скільки влізе. Але ні, він просто розвернувся й пішов до столу який стояв біля книжкової шафи. Ми з Єйдою у весь цей час переглядалися, мабуть, шукаючи підтримки одна в одної.