Гвендолін

Розділ 7

Нас знову розділяють. Бреді, Джеда і Комгала бере до себе на корабель Гуннар, а я і Ульріх залишаємося з ярлом.

Звичайно, я з великим задоволенням помінялася б з кимось із чоловіків місцями, але хто ж мене буде питати. Після ранкової події знаходиться поруч з Інгваром мені навіть якось лячно. Та й Сван підливає масла у вогонь час від часу злісно зиркаючи на мене. Я ж у відповідь лише безтурботно посміхаюся, чим злю його ще сильніше. Але оскільки це зовсім не тягне на причину для причіпок, він, спіймавши облизня іде собі кудись-інде, щоб потім повернутися знову і нахабно муляти очі.

Судно бадьоро рухається вперед, вітер попутний і вікінги відпочивають на своїх лавках, відклавши весла і весело перемовляючись. Я непогано знаю їх мову і досить-таки добре розумію, про що вони говорять. В основному воїни турбуються про сім'ї, які залишилися на батьківщині беззахисними перед якимись «унанде», обмінюються враженнями щодо поїздки і хваляться подарунками, які приготували для близьких.

Сван виступає півнем і демонструє гарний кований срібний браслет, який він приготував для якоїсь Санни, підбиваючи на злість скромного юнака на ім'я Ньял. Бідоласі, як я зрозуміла, не вистачило грошей на такий дорогий подарунок для нареченої, і він через це стає об’єктом для жартів такого гада, як Сван. Щоки Ньяла заливаються рум'янцем, і він щось зізлістю цідить крізь зуби. Але Сван у відповідь тільки регоче. От що за бридка людина.

- Ти як? - нарешті, знаходить можливість запитати Ульріх. Раніше всі наші спроби поговорити різко припинялися, але тепер, серед загального гомону, нас майже ніхто не чує.

- Терпіти можна, - чухаю потилицю, відчуваючи під пальцями сплутані пасма волосся.

- Тебе коли до відьми відвели – шепоче мені на вухо Ульріх. - Ми вже вирішили, що все, тебе не дочекаємося…

- Вона мене варивом своїм напоїла і спати поклала – ділюся враженнями. - Ми для чогось цим варварам потрібні. І дуже сильно. При чому всі.

Ми ненадовго замовкаємо, обмірковуючи ситуацію. Щось з цими вікінгами не чисто. Якось вони занадто дивно поводяться з нами. Ніби і як з рабами, але з іншого боку, немов бережуть, як... як поросят перед святом. Я, звичайно, не думаю, що вони канібали, але щось їм очевидно від нас потрібно, і ручаюся, це не до добра.

- Ульріху, а це ти забрав у мене книгу Деглана? - знову згадую про загублені записи і з надією дивлюся на ченця.

– Ні, Гвені. Не я, - зітхає чернець. - Коли я про неї згадав і спробував знайти, побоюючись, що її відберуть, у тебе вже її не було.

Закушую губу, щоб стримати емоції, що рвутся назовні, і раптом відчуваю чийсь уважний погляд. Він немов тоненькими дрібними колючими голочками пробігається по хребту, змушуючи напружитися. Піднімаю голову і з подивом помічаю, що на мене пильно дивиться ніхто інший, як ярл Інгвар власною персоною. В горлі відразу ж пересихає, а серце починає битися в грудях спійманим птахом. Невже здогадався? Невже зрозумів, що я дівчина?

Але перш ніж я встигаю сильно злякатися, він вже відводить очі і починає, як ні в чому не бувало, перемовлятися з Ове, що сидить біля рульового весла.

На обід нам дають по в'яленій рибці і ковточку води. Я із задоволенням заковтую запропоновану їжу, спритно вибираючи дрібні кісточки і викидаючи їх за борт. Вода трохи віддає несвіжим запахом, але після солоної їжі жахливо хочеться пити, і я не гидую запропонованою рідиною. Тим більше що мені потрібно відновити сили в найкоротші терміни. Обговорити з Ульріхом втечу поки можливості немає, я побоююся, що нас непомітно можуть підслуховувати. Але щиро сподіваюся, що цього вечора мені вдасться перекинутися хоч парочкою слів з рештою бранців. А поки я займаюся тим, що намагаюся чітко розпланувати свої дії.

Мені дуже пощастило, що я в сутані. Мандрівні ченці не викликають особливого подиву, та й розбійники на них не нападають, бо це абсолютно не має сенсу. Грошей у таких пілігримів, як кіт наплакав, а ось божого суду бояться навіть лиходії. Це варварам закон не писаний. Що їм побоюватися Прикордоння і Чорного моря Маннана, якщо їх захищають власні боги, благословляючи на грабіж…

А ось деяка провізія мені в дорогу не завадить. Треба подивитися, де вікінги зберігають запаси, і запозичити у них їжі хоча б на перший час. І ще не завадило б зрозуміти, де ми власне зараз. Рухаємося ми за течією Сіони до Ерійського моря. Від Іорка, беручи до уваги швидкість драккара, віддалилися ми, щонайменше, на дві сотні миль. Довго ж мені доведеться повертатися додому. Але ж від Іорка до Кінлоху теж треба хоч якось дістатися. Проте, можна повернутися до того ж маністеру, раптом там залишилися наші коні. Отже, вирішено, я йду до маністеру по Іоркському тракту. А якщо пощастить, то цілком можливо, що зустріну якийсь обоз або паломників.

Прийнявши, нарешті, рішення і туманно накидавши план дій, задоволено відкидаюся спиною на борт корабля, беручись розглядати білі кучеряві хмари, і в одній з них мені чомусь ввижається грізний дракар з головою дракона на носі.



Олеся Лис

Відредаговано: 19.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись