I'm ̶b̶roke̶n̶

17

Черговий день у школі. Я понуро сиділа за партою і наче не чула усього, що відбувалося довкола мене, не чула галасу, не чула нічого. Навіть думки у голові не роїлися, було пусто.

– Аню, – до мене підійшов Ростик. – Учора…

Я різко підвелася з місця, так, що стілець аж дзвінко стукнувся об задню парту.

– Вибач, мені треба у бібліотеку, – мовила я, дивлячись у підлогу. – Терміново. Я… дещо згадала.

Я вискочила з класу, залишивши спантеличеного Ростика наодинці. Я просто не хотіла слухати того, що він мені говоритиме. Просто не хотіла ніяких пояснень. Я ж знала, що він буде мені розповідати, щось намагатися пояснити, вибачитися… загалом, як раніше і робила Софі. І в що це переросло?

Тому я просто втекла, щоб з ним не спілкуватися. Я не могла цього робити. Не могла дивитися йому у вічі, не могла усміхатися і вдавати, що не ображена. Зараз мене просто переповнювали емоції… Так, все Аню, треба тобі заспокоїтися.

Я все ж дійшла до бібліотеки, але навіщо? Мені ж сюди не треба. Я ляснула кілька раз себе по щоках.

– Отямся, – прошипіла я собі.

Не можна так швидко здаватися. Треба налаштуватися і продовжувати… Хоча я вже все розумію, та буду намагатися вдавати з себе звичайну Аню. Нехай думають, що я так нічого й не зрозуміла. Нехай вважають, що можуть мене обвести навколо пальця. Нехай і далі бачать у мені… наївну дурепу. Та я більше не дам принизити себе.

Сашка тільки того й хоче, щоб вивести мене із себе. Тому я не маю показувати при ній, що її слова якось вплинули на мене. Нехай дратується, та я буду усміхатися… їй не вдасться зламати мене остаточно.

Принаймні, я це старанно вдаватиму.

Як тільки я повернулася в клас, одразу натягнула на себе легеньку усмішку. Ростик знову збирався підійти і щось сказати, але продзвенів дзвінок і в клас одразу ж залетіла вчителька. Урок почався.

На перерві я одразу ж вийшла з класу, не давши нікому й сказати мені ні слова. Я миттю заскочила до вбиральні. Все ж, я не могла з ним спілкуватися. Скажімо, не відійшла. Усе ще боялася того, що він може мені сказати… ні, я не хотіла того слухати. Усе ще була надія, що всі мої переконання – не правда. Та тільки він почне мені щось пояснювати, я вже вкотре впевнюся у тому, що… що…

Я таки не маю друзів. І врешті-решт мене покинуть.

Боялася, що як тільки він зі мною заговорить, я остаточно зламаюся і більше не зможу вдавати, що все гаразд. Більше не зможу «не ображатися»… Адже Ростик до цього був ледь не єдиною людиною, з ким я могла нормально спілкуватися й проводити час. Він мене завжди підтримував і…

Щось я геть розкисла. Глянула на себе в дзеркало, підбадьорилася, усміхнулася. Не можна забувати старих помилок. І те, що з того вийшло.

Яка ж я… довірлива, чорт візьми. Треба перебороти усі свої почуття і сприймати усе, як є. Навряд чи є людина, що буде зі мною панькатися.

Привівши думки в лад, я рушила у клас. А незабаром уже перерва й закінчиться. Як вдало все вийшло.

Такими темпами уроки й завершилися. До кінця дня я була така розсіяна, що ледь не забула шапку в гардеробі… Ох, сподіваюся, більше нічого так ніде не залишила. Сьогодні я сама не своя.

До речі, Ростик так і не сказав того, що хотів на початку дня. Що ж, якби це було щось важливе, то він би знайшов час, а так… я вкотре переконала себе, що не така я їм і потрібна.

***

– Я вдома.

Того ж таки дня, коли я повернулася додому, знову застала маму, що кудись збиралася.

– Вечерю собі приготуєш, гаразд, – кинула вона мені. – Пробач, не встигла. Там ще відбивні є, звариш собі гарнір якийсь…

– Добре, – кивнула я, здивовано спостерігаючи за мамою.

І куди це вона знову зібралася? Вчора вона мені обіцяла провести сьогоднішній вечір разом, бо перед цим у неї було багато роботи, тож тепер вона мала б бути вільною. Невже забула?

– Мамо… – тихо пробурмотіла я. – Ти ж казала мені, що сьогодні проведемо вечір разом.

– Що? А, ти про це…

Мама пішла в іншу кімнату, на мить затихнувши, а тоді вийшла й промовила:

– Пробач, мені сьогодні не до тебе.

Вона підійшла до мене й чмокнула в лобик.

– Бувай, – усміхнулася. – Можливо, повернуся пізно.

Вона вийшла з квартири, замкнувши за собою двері, а я так і продовжувала сумно дивитися їй услід…

Не до мене, так?

Комусь узагалі є діло до мене? Потрібна я взагалі комусь чи ні?!

У грудях розросталося гидке почуття. Воно здавлювало груди, а з очей покотилися сльози. Що ж за день сьогодні такий… Я ніколи не відчувала себе настільки паршиво, як зараз. Чи залишилася узагалі людина, якій я потрібна?

Таке відчуття, що ні. А лиш нещодавно я мала майже все – люблячу матір, її достатньо було, щоб відчувати родинне тепло, друзів, хоч їх і не багато, та вони були мені найдорожчими… Коли це все встигло зникнути?

Та й тепер я сумніваюся, чи було це взагалі. Невже я й насправді така, що нікому не потрібна? Лиш інструмент, який використовують для власної користі… і наївна дурепа, яка думала, що у неї справді є все, що потрібно для щастя.

Можливо, і мама мене насправді так не любить, як мені здавалося? А тепер їй узагалі «не до мене»… Звичайно ж, у її житті з’явилася ще одна важлива людина. То що може йтися про мене?

Мій рідний батько мене не любив. Казав, що я слабка й непотрібна… що я заважаю. І краще б народився пацан, ніж така ніжна дівчинка. А мама мене тоді й не надто захищала. То я й справді така?



Juli Pencil

Відредаговано: 11.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись