Invasia

Розділ ІX

Відвідини того дивного інституту викликали у Цимбаліста безліч запитань. Від того, звідки тим чоловікам відомо про все, що відбувається в їхньому управлінні, і до того, якими саме можуть бути наслідки останньої спецоперації. «Якщо узяти за основу версію цих хлопців, що капітан загинув внаслідок інфікування через органи слуху, то що це може означати насправді – що я теж теоретично можу бути інфікованим? Адже я чув все, що відбувалося у ЦКП, чув цей клятий «код», який заважає мені тепер спати, думати, жити...»
Наслідки і справді могли бути непрогнозованими, але найгіршим було те, що із власними сумнівами та міркуваннями підполковник не міг ні з ким поділитися. В управління він волів не потикати носа, аби не дратувати генерала. Йти в інші відділи теж не міг, оскільки це викликало б безліч запитань. Що ж стосується Інституту досліджень проблем УФО, який очолював професор Стороженко, то йти туди знову у Цимбаліста теж бажання не було. Щось у поведінці тих добродіїв з науковими ступенями було підозріле, щось неприємне. «Тому, якщо і трапиться ще поспілкуватися з тими чоловіками, то деінде, але не там, не у самому інституті», – міркував підполковник.
Як не дивно, але професор Стороженко дійсно мав рацію. Наступного дня зранку Цимбалісту зателефонували з роботи. Телефонував сам генерал Корж. Судячи з голосу, він був у доброму гуморі і тому був налаштований на довгі розмови. Однак Цимбаліст не мав бажання розмовляти, тому діалог відбувся вкрай короткий.
– Привіт, Євгене! – бадьоро вигукнув начальник, ледве Цимбаліст підняв слухавку телефону.
– Бажаю здоров’я! – відгукнувся підполковник.
– Чого такий офіційний? Чи може погано відпочивається?!
– Відпочивається добре. Не скаржуся.
– Тоді слухай мене уважно. Телефоную тобі з двох причин. По-перше, хочу тебе привітати: незабаром отримаєш ще одну зірку на погони – підписано наказ про присвоєння тобі звання полковника.
– Я вже в курсі, – відгукнувся Цимбаліст, умить пригадавши вчорашню розмову в інституті.
– Справді? Звідки?! – Щиро здивувався генерал. – А втім, не важливо. Так що готуй коньяк і осетра. А по-друге, закрили твою справу з тими хлопцями, так що можеш ні про що не турбуватися. Зрозумів?
– А хіба на мене відкривали справу? Оце так-так! – Щиро здивувався Цимбаліст; він слухав монолог генерала і водночас розглядав свій забинтований кулак, яким нещодавно «виховував» безіменних мажорів.
Запитання було поставлене у лоба, і генерал навіть змовк від несподіванки. Чого-чого, а подібного він не очікував. Дійсно, Корж мав на увазі інше, що інцидент вичерпано, і ніяких претензій до підполковника з боку заступника міністра не буде. А вийшло на те, ніби на Цимбаліста і справді було заведено карну справу, але самого підозрюваного не було поставлено навіть до відома. І от тепер справу закрито завдяки надійному «даху».
Щоби якось виправити незручну ситуацію, генерал бухикнув у слухавку і мовив, гейби виправдовуючись за власну незграбність:
– Та я інше мав на увазі. Ну, ти зрозумів...
– Зрозумів, – холодно відповів Цимбаліст, розглядаючи кулак з усіх боків.
– Ну, добре, не заважатиму тобі відпочивати. Давай, набирайся сил – поїдь відпочинь де-небудь, може у відомчому санаторії чи на курорті. А потім повернешся і ми з тобою про все погомонимо більш детально.
– Добре.
– Ну, бувай, Євгене!
– До побачення, пане генерале!
Розмова вийшла суха та малоприємна. Проте Цимбалісту те було байдуже. Останнім часом йому вже взагалі все було байдуже, все окрім одного питання – що буде далі? Якщо з капітаном Кривенком все було зрозуміло – чому він загинув, і якою буде доля його родини, – то із самим собою Цимбалісту ще потрібно було розібратися. Занадто багато питань виникло останнім часом, щоби можна було дати на все однозначну відповідь. Втім, це стосувалося не лише його самого. Було ще кілька питань, які викликали у підполковника глибокі роздуми та турботи.
Цимбаліст вже мало згадував свою останню спецоперацію. Багатоденні роздуми та глибокий аналіз ситуації, що склалася, врешті-решт, поставили все на свої місця. Йому все було зрозуміло, остання «ланка» замкнула увесь ланцюг роздумів. Цимбаліст лише іноді пригадував останню годину життя капітана Кривенка, коли слухав рацію, і за тими вигуками, гуркотом та звуками пострілів намагався зрозуміти, що саме відбувається у залі ЦКП, і яким чином сліпому капітану вдається чинити такий шалений опір численним нападникам. Тоді поряд з підполковником було ще кілька вояків спецпідрозділу, і усі вони з не меншою напругою прислухались до того, що відбувалось там, за міцними дверима центру. Проте ніхто і нічим не міг допомогти товаришу. Усі лише слухали, уважно вслухаючись у звуки, які лунали звідтіль через радіоетер.
Цимбаліст згадав вдову капітана Кривенка – Олесю. Він розумів, що найважче зараз саме їй, адже у молодої жінки на руках залишилася неповнолітня дитина, яку потрібно виховувати і ростити. Хоча матеріально родина загиблого капітана була забезпечена усім, і Олеся Кривенко могла дозволити собі більше не працювати, однак це навряд чи полегшило їй життя: у стіль молодому віці залишитися вдовою – це випробування, яке може здолати не кожний. Саме тому ця жінка потребувала моральної чи психологічної підтримки, пильної уваги до себе з боку як товаришів Славка, так і з боку його колишнього начальства. Це і справді було взірцем уваги до родини загиблого співробітника Служби безпеки.
Серед усіх вояків підрозділу найбільш близькою людиною загиблого капітана Кривенка був Любомир Луцький. Вони дійсно були давніми добрими друзями, часто зустрічалися, разом святкували найрізноманітніші свята, відпочивали на природі. Саме тому, лише Любомир і міг наразі надати потрібну психологічну допомогу та підтримку вдові Святослава Кривенка. Їхати просто у гості до Олесі Цимбалісту не хотілося. Це було не з руки, та й почуватися у родині свого колишнього підлеглого Цимбалісту було б важко. Давалося взнаки почуття незгасаючої провини перед цими людьми, провини за те, що недогледів, прорахувавсь, помилився підчас останньої операції. Тому варто було спочатку попитати Любомира, як саме почувається дружина його колишнього товариша, і чи не потребує якої допомоги. А вже згодом можна було б зазирнути і до неї у гості, можливо, на пару.
Цимбаліст потягнувся рукою до мобільного телефону, що лежав на столі, узяв його, заходився набирати номер Луцького. Опісля раптом натиснув кнопку «відмова виклику». Розмірковував лише хвилину, після чого поклав мобілку назад, на стіл.
– Навіщо телефонувати, коли можна просто заїхати у гості? Любомир щирий господар, моїй появі напевно зрадіє, якщо вдома, – мовив сам до себе і задумливо поглянув у вікно.
Небо було затягнуте хмарами, з яких дріботів літній дощ. Сірість кольорів робила день негостинним та сумним, відповідно до стану душі чоловіка. Лише думки роїлись в голові з активністю та завзяттям зголоднілих бджіл. Потрібно було зібратися з помислами і максимально сфокусувати уяву. Для Цимбаліста, котрий віднині міг уважати себе справжнім полковником, то мало бути легкою справою.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 19.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись