Invasia

Розділ ХІІ

Розшукати снайпера Андрія Мельника виявилося вкрай складною справою. З'ясувалось, що він не ночував вдома, і так само, як і Луцький, не з’являвся на роботі. Мобільний телефон хлопця був вимкнений, тож встановити з ним контакт не було жодної можливості. Залишався лише один шлях: розпитати батьків, де саме буває їх син, з ким товаришує, які відвідує місця відпочинку...
Цимбаліст особисто приїхав до Мельника додому, хоча до того ніколи тут не бував. Родина спецпризначенця десять років тому перебралася до столиці із Харкова, проте киянами так і не стали. Як не могли ніколи ними стати вихідці з Донбасу та інших проросійських регіонів. Киянин, насамперед корінний, у другому-третьому поколінні, – то особлива ментальність і особливе світосприйняття. Коли ти мешкаєш у місті з півтора тисячолітньою історією, що був столицею найбільшої європейської держави у середні віки, світ сприймається дещо інакше, а відчуття приналежності до славетного і звитяжного минулого підносить тебе у власних очах і впливає на думки, вчинки та прагнення. Провінціалізм, насамперед тяглість до культури сусідньої держави, витравлювати із власної душі вкрай важко.
Проте батьки Андрія Мельника виявились людьми приємними, а дізнавшись, хто саме до них завітав, взагалі виявили максимум гостинності, запросили до столу, почали частувати найрізноманітнішими наїдками. Євген Іванович умисне не став відмовлятися. Йому потрібно було будь-що викликати цих людей на щирість, аби випитати у них якомога більше інформації про їхнього сина. А вже за тим приймати якесь рішення.
Цимбаліст сидів на кухні і неквапом пив чай. На столі, у тарілці, лежали пампушки та печиво, були розкладені бутерброди, окремо порізані сир та ковбаса. Батьки Мельника сиділи навпроти, розгублено поглядали на гостя.
– Нікагда такова нє била, штоби наш Андрєй где-та ісчєзал, – із сумом розповідала мати. – Даже кагда задєрживаєтся на работє, всєгда пазваніт, прєдупрєдіт, ну, штоби ми нє валнавалісь. А паслєдніє два дня ми єво ваабщє нє відєлі. Ну, яснає дєла, на работу ми нє званім. Мала лі што – может, камандіровка. Мабільний єво тоже нє атвєчаєт.
– Даже нє знаєм, што і думать, – підтримав її чоловік. – Я би нє сказал, што ми как-та уж сільна валнуємся. Знаєм, какая у Андрєя работа – трудная, но пачьотная. Но всьо-равно – раньше такова нє била. Странно всьо как-та.
– А ви кагда єво паслєдній раз відєлі? – Жінка запитально поглядала на гостя.
– Я бачив його давно, десь два тижні тому, – мовив Цимбаліст. – Я зараз у відпустці, тому і не знаю, що у них і як. Просто хотів зустрітися з Андрієм, поспілкуватися, попитати, що нового. Чесно кажучи, скучив за всіма надзвичайно. А йти на роботу не хочу. Відпустка – то є відпустка, потрібно бути якомога далі від роботи. От тому і вирішив зустрітися, погомоніти сам-на-сам... До речі, а дівчина у нього є?
– Єсть. Вєрнєє, била. Но што-та в паслєднєє врємя, нєдєлю ілі двє, он а нєй малчіт. Может, паругалісь, а может ана уєхала куда-та? А ви знаєтє, Андрєй бил нємнога взвалнован, кагда ухаділ із дома.
– Справді! Чому?
– Я нє знаю. Он пєрєд этім куда-та пазваніл... Каму-та із сваіх друзєй. М-м-м... кажется, Славіку.
– Якому Славіку?
– Я нє знаю. – Жінка втомлено похитала головою. – Но он точна званіл сваєму таваріщу... Па работє... Славіку... Святаславу ілі Браніславу. І єму што-та там сказалі, што он толі уєхал куда-та, толі нє вєрнулся. І послє таво Андрєй как-та странна начал сєбя вєсті. Он вдруг так, знаєтє, затарапілся-затарапілся. А патом ушол. І вот уже два дня єво нєт. А ви нє знаєтє, што ета за Славік?
Цимбаліст здвигнув плечима, затим заходився сьорбати чай, навперемінку жуючи печиво. Батьки Андрія Мельника перезирнулись, не знаючи, що казати далі. Нарешті батько запитав:
– Євгєній Іванавіч, скажитє нам чєсна, работа у нашева сина очєнь апасна? Он вєдь нікагда і нічєво нє рассказиваєт. Гаваріт лішь, што у ніх пастаянна трєніровкі, учьоба, учєнія...
– Все вірно. Так воно і є. Тренування у нас майже щодня. Це для того, щоби усі бійці підтримували форму. А щодо небезпеки?.. Навіть не знаю, що вам і сказати. Так, буває таке, що хтось падає під час тренувань, може ушкодити руку чи ногу. Але то дуже рідко. Зазвичай, лише синці та подряпини. Та й то, якщо сам боєць десь ґаву піймає. Ми ж звичайних людей до себе не беремо. Лише тих, хто досконало володіє своїм тілом і розумом. Це – найголовніша передумова безпеки. Якби брали усіх підряд, то тоді дійсно, все було б набагато складніше, та й травм було б значно більше. А так усе згідно норми. Так що не хвилюйтесь – у вашого сина нормальна чоловіча робота!
– Лєгко гаваріть – нє валнуйтєсь. Ми же всьо-такі радітєлі. Спорт вон тоже щітаєтся бєзапасним, а сколька случаєв: то на машинє гдє-та разбілся, то ва врємя футбольнава матча голаву каму-та разбілі ілі ногу сламалі. Вон как биваєт!
– До речі, а ви знаєте, що з усіх видів спорту найнебезпечнішою є гра у шахи? – Цимбаліст запитально глядів на Андрієвого батька.
– Шахмати?! – здивовано перепитав Мельник-старший.
– Еге ж.
– Нє может етава бить! Што же в шахматах апаснава? Ну, раньше єщьо – я сагласєн. Тагда культури била мала: маглі ігракі пасориться і ударіть адін другова шахматнай даской. А так што-же тут апаснава?
Цимбаліст уважно поглянув співбесіднику в очі і ледь усміхнувся. Затим цілком серйозно проказав:
– Небезпека полягає в тому, що під час роздумів над черговим ходом шахіст може заснути і впасти обличчям на шахову дошку. І як результат – виштрикне собі око ферзем чи слоном. Або що інше.
– Што ви гаварітє! Нікагда би нє падумал. Ферзьом і глаз! – Чоловік раптом помітив усмішку на обличчі гостя. – А-а-а! Ви нас разигралі?! Маладєц! Ета харашо, што у вас с чуствам юмара всьо в парядкє. А я уже била падумал, как же так: шахмати і вдруг самая апасная ігра. Ватета да!
Усі розсміялися, проте обличчя гостя було трохи задумливим. Цимбаліст допив чай і посунув від себе порожню чашку. Роззирнувся, уважно оглядаючи лаштунки кухні, особливо вікна, які завжди були для «спецпризівців» другими дверима, потім поглянув на щедрих господарів.
– Ну що ж, я вам щиро дякую за гостину. Приємно було познайомитися. А коли Андрій з’явиться, то нехай мені зателефонує. Або краще так: ви самі мені зателефонуйте! Скажете, що, мовляв, все гаразд, син повернувся. Добре? А Андрію можете навіть нічого не казати про те, що я був у вас. Нехай не турбується. Ось моя візитівка. Ще раз дякую! Приємно було з вами поспілкуватися.
Цимбаліст підвівся і рушив з кухні геть. Батьки Андрія Мельника пішли услід, проводжати гостя, втішені несподіваними відвідинами його командира.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 19.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись