Invasia

Розділ ХV

Цимбаліст ще спав, коли раптом задзеленчав його мобільний. Він звично простягнув руку, узяв телефон, кинув сонним поглядом на екран, дивуючись стіль ранньому дзвінку. Одразу зрозумів: телефонує не хто інший, як професор Стороженко. То було дивно, проте у науковців власне сприйняття реальності.
– Слухаю? – пробурмотів ошелешено.
– Євгене Івановичу, доброго ранку!
– Доброго ранку і вам!
– Вибачте за стіль ранній дзвінок. Я вас часом не збудив? – Запопадливо поцікавився Стороженко.
– Ні. Я вже прокинувся. – Запевнив його Цимбаліст, водночас поглянувши на годинник – була сьома ранку.
Він підвівся і, кинувши поглядом на дружину, котра ще спала, тихенько вийшов на балкон, причинив позаду себе двері. Сонце вже освітлювало місто, облизуючи променями вікна будинків, дерева, стовпи ліхтарів. Київ прокидався, готуючись увійти у новий день, сповнений звичних турбот та надій.
– У мене до вас велике прохання: приїжджайте зараз до нашого інституту. – Мовив професор і в його голосі полковник відчув дивну ноту, до цього не знану.
– Зараз?! – Цимбаліст не міг приховати власного здивування – зазвичай наукові установи починають працювати з восьмої або й пізніше.
– Так. Це важливо. Я думаю, що це однаково потрібно як нам, так і вам.
– А в чому річ? З якого дива раптом така терміновість?
– Ну, Євгене Івановичу, ви ж розумієте: говорити про це по телефону... – Стороженко не доказав, залишив Цимбалісту можливість самому збагнути сенс власної думки.
– Так-так, я розумію. Але хоча б натякніть, бо я маю на сьогодні інші плани.
– Ви приїжджайте. І про все дізнаєтесь на місці. Вам це буде надзвичайно цікаво.
Така дивна наполегливість здивувала Цимбаліста і разом із тим заінтригувала. Хай там як, але Стороженко міг би хоча б натягнути, чого саме хоче. А замість цього просто вмовляє, проте досить наполегливо і хитро.
– Я навіть не знаю, – невпевнено проказав полковник. – У мене є кілька справ, які треба вирішити.
Це не займе багато часу... – Гаряче запевнив Стороженко. – Приїжджайте!
– А якщо не сьогодні?
– Треба саме сьогодні. Просто зараз. Конче треба.
– Навіть не знаю що вам сказати...
Стало очевидним, що вагання Цимбаліста професора не влаштовують. Він шукав аргументи, аби підстібнути й заохотити полковника здійснити візит. Ці аргументи мали бути залізними і переконливими. І він їх таки знайшов.
Ну, коли так, тоді… – Стороженко на мить замислився, а тоді рішуче мовив: – Євгене Івановичу, я за хвилину вам перетелефоную. З іншого номера.
– Добре.
У слухавці залунали довгі гудки. Цимбаліст зітхнув і оперся рукою на поручень балкону, поглянув у двір. Повітря було прозоре, чисте, вранішнє, ще не зіпсоване вуглецем численних автомобілів.
Людей у дворі майже не було, лише побіля під’їздів, на стоянках стояли автівки. Чоловік звів обличчя догори і поглянув на небо. Воно було прозоре, блакитне, безмежне – так, ніби закликало до себе, звало, запрошувало піднятися в гору. І саме цієї миті почувся дзвінок.
Цимбаліст поглянув на монітор свого смартфону – номер був не знайомий, а оператор взагалі не відомий. То було вкрай дивно. Адже йому, як працівнику спецслужб, належало знати коди усіх вітчизняних операторів мобільного зв’язку. Аж виявляється, що держава має таємниці, доступ до яких обмежений навіть для спецслужб.
– Алло? – Мовив Цимбаліст, приклавши слухавку до вуха.
– То я, Євгене Івановичу, – почувся знайомий голос. – А чи добре ви знаєте англійську?
Запитання було дивне і, як здалося Цимбалісту, недоречне.
– Та, трохи знаю. А навіщо це вам?
– Ми щойно отримали цікаву плівку від наших колег з-за океану. І хотіли, щоби ви її прослухали.
– І що то за плівка? – Поцікавився полковник, хоча більше його цікавило інше: що за оператор мобільного зв’язку у професора.
– Ви пам’ятаєте – минулого року на орбіті зазнав аварії американський космічний човник?
– Так, щось пригадую. Але не бачу жодного зв’язку.
– Помиляєтесь, Євгене Івановичу. Якраз саме тут зв'язок безпосередній. Зараз я вам дам послухати одну розмову. Якщо щось не зрозумієте, то я вам перекладу. – Цимбаліст почув, як Стороженко звертається до когось зі своїх чи то колег, чи підлеглих. – Увімкніть запис, будь ласка!
У телефоні щось клацнуло і майже негайно почувся діалог кількох чоловіків. Далеким фоном було чутно рівний ритмічний звук, що його можуть створювати потужні авіаційні двигуни. Чоловіки розмовляли англійською і, попри фон, можна було добре розрізнити кожне речення, кожне слово. А емоції, якими були просякнуті діалоги, ще більше підкреслювали увесь трагізм подій. Розмови скінчились так само раптово, як і почалися. Після монологу одного із пілотів, що більше нагадував істеричне вищання, пролунав гуркіт і все враз стихло, лише чулося шипіння в ефірі. За мить шипіння теж стихло і почувся голос професора Стороженка:
– Ну що, Євгене Івановичу, ви все зрозуміли?
– Нібито так, – задумливо відповів Цимбаліст. – Відбулася аварія. Космічний човник зіштовхнувся з якимось об’єктом.
– В тому-то й річ, що ні! Їх атакували прибульці. У човнику відбулося те ж саме, що і в Січеславі: один із астронавтів був інфікований і перетворився на потвору. Він намагався посадити човник на Землю, щоби передати цей вірус нам. Проте другому пілоту вдалося увімкнути систему самоліквідації корабля. Розумієте? Не було ніякої аварії. А була спроба захоплення американського екіпажу. Зауважу – рівно за рік до нападу на Січеславський "Південмаш". Майже день у день. Розумієте?
– Так, розумію.
– Тут наочно видно безпосередній зв'язок. Після того, як перша спроба захоплення нашої планети провалилася, вони здійснили іншу – за інших умов і в іншому місці. Гадаю, що це не остання їхня спроба вторгнення на Землю. От про це я і хочу з вами поговорити…
– Вибачте, професоре, але мене трохи дивує та відкритість, з якою ви про це промовляти по телефону. На утаємниченість вашої установи це зовсім не схоже…
– Не хвилюйтесь, Євгене, цей канал кодований. До того ж оператор зв'язку повністю підконтрольний нам. Із нашої з вами розмови жодне слово, жодна фраза не потрапить до сторонніх людей, зокрема і до ЗМІ. Так що можете говорити сміливо все що думаєте. Ну, то що – ви приїдете зараз до нас?
– Так, – погодився Цимбаліст. – Зберусь і приїду.
– От і добре, ми на вас чекатимемо! До зустрічі, Євгене Івановичу!
– До зустрічі!
Зв’язок урвався і то з ініціативи професора. Цимбаліст вимкнув мобілку і замислено поглянув у небо. І саме цієї миті згадав той саме день, точніше ніч, коли відбулася катастрофа. Тоді він прокинувся серед ночі, вийшов на балкон, поглянув у небо, згадав батька і власне дитинство, а тоді зауважив яскравий летючий об’єкт, що враз зник, згас, розчинився у темряві. Виявляється, то була саме та мить, коли там, на орбіті Землі, двоє американських астронавтів опиралися чужій агресії. Один із них вже не був людиною, а інший, натомість, знайшов в собі сили натиснути кнопку самоліквідації. Ціною власного життя американець врятував цілу планету. Так само, як за рік по тому це зробив інший – українець Святослав Кривенко.
Цимбаліст важко зітхнув і перевів погляд на двір. Навколо було зелено, гарно, втішливо. Тут скрізь жили люд і ніхто із них навіть не підозрює, що саме відбулося рік тому – просто над дахами будинків, на неймовірній вишині. І що саме, відбулося за півтисячі кілометрів звідси, але лише кілька тижнів тому. «Воно й вірно, людям те знати не потрібно» – подумав Цимбаліст. «Менше знаєш – міцніше спиш».
Цимбаліст раптом згадав, як кілька день тому Стороженко повідомив його про присвоєння нового військового звання. «Так, не помилився, я дійсно полковник. І генерал те ж саме сказав. То коли чіпляти на погони нову зірочку?» Цимбаліст звів руку, уважно на неї поглянув. Протягом ночі вона стала ще жовтішою, принаймні йому так здалося. «Поганий знак, – подумав він. – Мабуть, мені залишилось мало часу. І що тепер робити?»
Чоловік потер долонею обличчя, ніби робив масаж, розганяючи останні краплі сну, і раптом відчув, що щось на обличчі не так. Він прибрав з виду руку і враз увидів, що до долоні прилипли волосинки. То були його брови. Чоловік ще раз провів рукою і знову на долоні з’явилися нові волосинки. «Чорт забирай! Я втрачаю людську подобу!» – майнула в голові лиха думка. Цимбаліста гнітив його нинішній стан, але зарадити собі він не міг нічим. Як не міг прискорити подій. Бо і досі залишалась одна нерозв’язана проблема, яку конче потрібно було вирішити. Але ж як – того полковник не відав.
Зненацька знову задзеленькав мобільний телефон. «Невже знову Стороженко? Не все сказав чи побоявся, що говорив зі мною непереконливо?» – подумав Цимбаліст. Він поглянув на екран і побачив лише одне слово «Мельник». То було так неочікувано, що Цимбаліст навіть розгубився. Проте, лише на мить. Вже наступної миті рука звично приклала слухавку до вуха.
– Слухаю?
– Євгєній Іванавіч? – Почувся звідтам жіночий голос.
– Так. Слухаю?
– Ета Аксана Пєтровна – мама Андрєя Мєльніка.
– Доброго ранку!
– Добрава і вам! Нам толька што званіл Андрєй. Сказал, што сєйчас прієдєт дамой. Так што ви нє валнуйтєсь, с нім всьо харашо.
– Добре. А звідки він телефонував.
– Нічєво нє сказал. Саабщіл лішь, што чєрєз полчаса приєдєт. Кстаті, ви знаєтє, нам званілі с єво работи. Там тоже разисківают Андрєя.
– З роботи?!
– Да. Сказалі, што єво уже два дня нєту, інтєрєсовалісь, гдє он. Знаєтє, ета так странно.
– Так, дійсно дивно. Але ви не хвилюйтесь. Якщо він сказав, що приїде, то значить приїде.
– Прієдєт, прієдєт! Он бил такой вазбуждьоний, даже радасний. Хоть голас, как казалось, словна би нємнога нє єво.
– Чому ви так гадаєте?
Ну, нє то, штоби сам голас чужой, а так, как будта слєгка хріплий, прастивший.
– Може він був десь на риболовлі та трохи переохолов? То передавайте йому від мене вітання, як прийде.
– Абязатєльна пєрєдадім. Да свіданія, Євгеній Іванавіч!
– До побачення!
Ледве зв’язок урвався, як Цимбаліст зрозумів, що часу у нього обмаль. Якщо батьки нічого не переплутали а сам Мельник їх не одурив, то він дійсно зараз повернеться додому. Але навіщо? Що він робитиме далі? Ці думки не давали полковнику спокою. Цимбаліст полишив балкон і почав швидко збиратися.
Дружина ще спала, але почувши, що чоловік збирається, негайно ж прокинулася.
– Євгене, ти куди? – пробурмотіла сонним голосом.
– Мені треба в одній справі. Це по роботі. – Пояснив просто.
– А коли повернешся?
– Не знаю. Бо ще треба буде заїхати в одне місце. А там вже, як складеться.
Жінка запитально дивилась на чоловіка, намагаючись здогадатись, що примушує його і сьогодні кудись бігти, квапитись, поспішати. Затим, певно, зрозумівши, що чоловік не зміниться і нізащо не розповість власних планів, важко зітхнула і відвернулася до стіни.
Цимбаліст швидко зібрався, умився, проте снідати не став. Хоча день обіцяв бути жарким, чоловік вдягнув на себе чорну шкірянку, яку наглухо застібнув. Час спливав блискавично. За п’ять хвилин клацнув замок і полковник вийшов із квартири. Саме в цей момент чоловік відчув, як до горлянки знову піднімається звична нудота. Напад був таким потужним, що знадобилось чимало сил, аби приборкати його. Повертатись назад, до квартири, Цимбаліст не хотів – погана ознака. Про всяк випадок вирішив піднятися на півповерху нагору, там був сміттєзбірник. Якщо не полегшає, то у крайньому випадку можна було скористатися з нього.
На щастя, того не знадобилось. Простоявши кілька хвилин біля сміттєпроводу, Цимбаліст, врешті-решт, переконався, що все минуло і блювати не доведеться. Напад минув, дихати стало легше, голова запрацювала ясніше. Отже можна було вирушати у путь – туди, куди він намірився.
Чоловік почав вже спускатися сходами, коли раптом почув якийсь гуркіт внизу. Здавалось, що група людей вдерлася до під’їзду і тепер швидко піднімається нагору. Щось цвьохнуло у серці і воно враз підказало Цимбалісту, що цей гуркіт може мати прямий стосунок до нього. Він розвернувся і швидко, але якомога тихіше кинувся нагору.
Полковник зробив все вчасно. Він мав перевагу у два поверхи, тому відірвався від групи захоплення вдало. Стоячи на останньому поверсі він уважно дослухався до того, що відбувається унизу. Полковник чув, як клацнув замок його квартири, як злякано зойкнула його дружина, як загуркотіли важкі підошви армійських черевиків. Сумнівів вже не залишилось: то приїхали брати саме його – полковника СБУ Євгена Цимбаліста. Чому? На це питання він відповіді не шукав. Потрібно було діяти, і діяти якомога швидше.
У чоловіка були запасні ключі від дверей, що вели на дах. Звідти полковник міг перебратися на сусідній будинок, що стояв майже упритул. Достатньо було лише розігнатися і перестрибнути із даху на дах. Будівлі стояли досить таки близько одна від одної. Вибору у Цимбаліста не було, і хоча вік та вага робили подібні стрибки надзвичайно небезпечними, він таки вирішив ризикнути. І перестрибнув – зробив це так легко та елегантно, ніби у роки юності. А там вибив ногою двері горища і швидко та обережно спустився униз, на перший поверх.
Перш ніж вийти з будинку, Цимбаліст через напіввідкриті двері під’їзду уважно оглянув двір. Там було порожньо – жодних ознак небезпеки чи стеження. Євген Іванович пильно оглядав закутки, дерева, кущі – усе, де могла б чигати на нього небезпека. Саме у цей момент до під'їзду під'їхало таксі, з котрого вийшла молода, гламурно вдягнена жіночка. То була нечувана вдача і полковник вирішив нею скористатися. Він вихопився надвір, минув жінку і вскочив на заднє сидіння автівки.
– Шеф, плачу два лічильники, якщо довезеш за десять хвилин! – мовив Цимбаліст.
Водій навіть рота роззявив від несподіванки. Затим уважно поглянув на пасажира, що ніби з неба впав у салон його автівки.
– За яким маршрутом такий поспіх? – з викликом мовив він.
– Котляревського, сімнадцять, – спокійно мовив пасажир, проте водій зауважив, що той помітно хвилюється. – Оплатити можу авансом – всю суму. Але якщо у десять хвилин не вкладешся – заплачу по лічильнику.
Замість відповіді водій одразу ж натиснув педаль газу. Авто задрижало і швидко рушило з місця. За кілька секунд таксі стрілою неслося вулицями стародавнього Києва.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 19.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись