Invasia

Розділ VIІІ

Розділ. VIIІ

 

Чернігів. 30.07.2029

 

Коли вантажівка почала підніматися вгору, Славко зрозумів, що вони вже в’їхали у Чернігів. Він раніше бував тут, і знав, що при в’їзді у місто треба спочатку піднятися на гору, оминути стару Катерининську церкву, яка своїм ошатним білим видом зустрічала усіх приїжджих, минути Вал, що був історичним центром древнього града над Десною, проїхати Красну площу, на якій знаходився академічний театр імені Тараса Шевченка, і затим їхати центральним проспектом, аж поки не досягнеш Центрального поштамту. Неподалік нього і мало знаходитися приміщення старої друкарні, що перебувало наразі у руках озброєних терористів. Це було майже поряд, оскільки Чернігів був, мабуть що, єдиним не лише в Україні, а й в усьому світі обласним центром, заїжджаючи у який, прибулець одразу ж потрапляв у самісінький центр міста. Цьому сприяло і вдале розташування древнього Чернігова, що був оточений з півдня та південного сходу річкою Десною, і те, що протягом багатьох віків місто, незважаючи на свою історичну та культурну спадщину й розташування поміж двох, а подекуди й трьох держав, увесь час знаходилось якось на манівцях бурхливого політичного чи економічного життя. Воно стояло віддалік великих торгівельних шляхів, було непривабливим для налагодження тут розвинутої промисловості, майже ніколи не потрапляло під гарячу руку загарбників-руйнівників, і було своєрідним синонімом таких понять як затишок, спокій, пенсійний вік та повільний плин життя. Ще за совєтських часів це місто, та й область взагалі, вподобали вояки, що звільняли Україну від нацистів. Кажуть, що першими на красу Чернігова звернули увагу льотчики бомбардувальників, коли пролітали над містом, і, з причини дивовижної краси, пишної зелені та численних мисливсько-рибальсько-грибних угідь, вирішили після закінчення війни та виходу на пенсію перебратися сюди на постійне мешкання. З часом Чернігів так і перетворився на область, де доживали свого віку колишні сержанти, майори та генерали армії, де вони мали свої садово-дачні ділянки, ходили на полювання і, маючи досить пристойні пенсії, регулярно рибалчили по обидва береги Десни. І, мабуть, як данину тим першим мешканцям-абшитованим, можна було уважати той факт, що саме у Чернігові проходили зйомки одного з найцікавіших та найреальніших художніх стрічок про німецько-радянську війну, що мала назву «В бій ідуть лише «старі».

Вантажівки почали стишувати хід і раптом зупинились, завмерли, хоча й не вимикали своїх двигунів. Обличчя вояків одразу ж напружилися, кулаки почали стискуватися, почувся хрускіт кісток, хтось крутив головою, розминаючи м’язи шиї, хтось, незважаючи на тісняву у хурі, поволі розминав плечі, аби примусити кров швидше рухатись судинами, зігріти м’язи і бути готовим до виконання будь-якого завдання. Проте жоден із присутніх не виказував ані найменших ознак переляку чи стурбованості, навіть відчуття здивування, яке ще годину тому відбивалося на обличчях, тепер, з прибуттям на місце операції, умить зникло, поступившись відчуттям готовності виконати свій обов’язок і звільнити землю від деструктивних суспільних елементів, якими є терористи, злочинці та інша наволоч.

– Без команди не виходити! – почувся з динаміка наказ командира, проте жоден з вояків не виявляв наміру самочинно полишити авто і кинутися у бій, не маючи ще жодних пояснень чи рекомендацій.

Кривенко звично помацав себе по боках, перевіряючи наявність у шкіряних кобурах пістолів, затим перевірив чи добре прилаштований у піхвах ніж, після чого лагідно погладив автомата – йому чоловік довіряв найменше, проте за деяких умов він виявлявся найбільш ефективною та незамінною зброєю.

– Славуню, це ж автомат, а не гумова дівка! Нащо ти його гладиш?!

Слова належали Любомиру, який півдороги куняв, проте зараз, розбуджений міцним поштовхом чийогось ліктя, здивовано тер руками свої червоні очі і першим зауважив на дії товариша, а тому не відмовив собі у задоволенні трохи покпити зі Славка.

– Хто б вже казав! – заступився за товариша капітан Броніслав Зборовський, що сидів поряд з Любчиком. – Тобі самому, мабуть, доки спав, дівки наснилися. Вже ж так до мене притулявся, так мене мацав, що якби якась чужа людина, а не я, то напевно вліпила тобі межі очі.

Вояки розреготалися, проте у Любомира на обличчі не сіпнувся жоден м’яз.

– Ану, годі реготати! Готуйся до висадки, – почувся наказ командира відділення.

Сміх стих. Замість нього пролунав сухий дзенькіт зброї; хтось відкочував на обличчя вовняну чорну маску, хтось застібав шкіряний ремінь шолома або опускав на обличчя товсте скляне забороло, чим дуже нагадував дії середньовічного лицаря перед початком турніру. І знову в усіх в очах напруга, готовність миттєво мобілізуватись, з автоматом чи снайперською гвинтівкою у руках вистрибнути з кузова вантажівки і почати поливати смертельною свинцевою зливою усі будинки, усі вікна та двері, де тільки можуть з’явитися обриси ворога...

– З машини! – пролунала команда.

Грюкнули, розчиняючись навстіж, залізні дверцята, і вояки, ніби горох з відра, посипалися з кузова вантажівки, тупаючи по землі важкими черевиками та гуркочучи зброєю.

Сонячне сяйво різко вдарило в очі, примушуючи вояків щуритися проти сонця, ковзнуло по їхніх шоломах, однострої, металевій поверхні зброї. Сонячні промені освітили обличчя вояків, їхні міцно збудовані тіла, очі, що випромінювали рішучість і готовність діяти.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 19.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись