Invasia

Розділ XVI

Розділ. XVІ

Той день не віщував нічого особливого. Так само, як і напередодні, зійшло сонце. Так само, як і у переддень, небо було чистим, прозорим і до безтями блакитним. Легкий морозець безжалісно нагадував про зиму. Вкриті білою памороззю дерева обіцяли відсутність опадів протягом найближчого часу. Добре втоптаний сніг свідчив про радість, яку приніс дітям: можливість вволю побавитися у сніжки, зліпити сніговиків чи збудувати великі снігові фортеці. Синички та горобці жваво дзьобали крихти хліба, що їх Олеся насипала у годівницю за вікном, і дзвінко перемовлялися між собою, певно ділилися враженнями.
Коли вранці задзвонив мобільний телефон, Славко навіть не здивувався: за мелодією безпомильно визначив – телефонує Луцький.
– Так?
– Славо, привіт! – Голос у слухавці був на диво бадьорий та сповнений оптимізму.
– Привіт! – озвався Кривенко.
– Слухай дві новини: одна добра, а інша дуже добра! Перша: в управлінні вирішили узяти тебе на роботу – у якості фахівця для особливих доручень. Проте, – ти розумієш? – дуже особливих. Друга: до тебе вже поїхав Лук’яненко. Хоче тебе забрати до Центру на співбесіду. Так що готуйся до зустрічі. Тільки ж про мене – анічичирк! Добре?
– Добре. – Славко ледве стримував себе, аби не заверещати з радості: чого-чого, а такого почути він не сподівався.
– Ти чи не радий, чи щойно прокинувся? – Здивовано пробурмотів Любомир. – Жодних емоцій. Я не розумію.
Славко змушений був вибачитися перед товаришем за свою неговіркість.
– Та ні, Любчику, то я схвильований. Ти навіть не уявляєш, скільки радості ти мені приніс! Дякую тобі! Щиро дякую.
– Ну, то добре, коли так. А то я вже гадав, може дарма зателефонував. Може у тебе інші життєві плани. Так що зустрічай гостя. Він буде хвилин за п’ятнадцять-двадцять.
– Зустріну. – Пообіцяв Кривенко.
– Ну, а як ти взагалі? Зустрів Новий рік? – Поцікавився Луцький.
– Так, зустрів. І взагалі я почуваю себе дуже добре. Так що заходь у гості, Любчику, коли буде змога, я тобі завжди радий. Ти ж знаєш: мій дім – твій дім.
– Еге ж, знаю. А потім: мій дім – спробуй дістанься.
– Та годі тобі. Таке було лише раз, – Славко спробував вибачитися за останню гулянку у його домі.
– Гм, раз. Але ж який! У мене і досі печінка свербить!!! Ну та ладно, якщо сьогодні не зустрінемося на роботі, а до тебе увечері підскочу. Добре?
– Приїжджай, я на тебе чекатиму.
– Тоді, бувай! Кріпись, друже.
– Бувай, Любчику!
Славко поклав слухавку і аж тоді відчув, як шалено б’ється у його грудях серце, як стугонить воно під шкірою, як шумить у голові кров. Навіть руки почали дрібно труситися від того радісного збудження, що охопило Славка від новини: його беруть на роботу у Центр. І не просто на роботу, не якимось там живим телефонним автовідповідачем чи двірником. Його беруть фахівцем з особливих доручень. Це було щось... Щось особливе, що має бути обов’язково пов’язане з використанням зброї чи спецзасобів, із застосуванням якщо і не фізичної сили, то хоча б розуму, досвіду та здібностей Славка. Отже він знову потрібний конторі. Отже, він знову потрібний своїй державі і своєму народу. Він знову потрібний людям! «А ще кажуть, що новорічні мрії не завжди збуваються, – майнула в голові думка, проте Славко миттєво її прогнав. – Збуваються новорічні мрії, обов’язково збуваються. Головне – це загадати правильне бажання, загадати таку мрію, від реалізації якої неодмінно стане добре і тому, хто загадав, і усім іншим, хто оточує цю людину. А моя мрія є правильною. Тому вона збулася!»
Радісні роздуми раптово урвала дружина. Олеся зазирнула до кімнати, поцікавилась:
– А хто то телефонував?
– Любчик.
Голос Славка був збудженим і дружина це помітила одразу. Однак що саме могло до цього призвести, Олеся могла лише здогадуватися: останній раз, коли вони спілкувалися з Любомиром Луцьким, зокрема спілкувалися не за допомогою телефону, а підчас щедрої вечері, Любомир просто виповз з їхньої квартири і змушений був діставатися додому на таксі. Заковика ж полягала у тому, що з причини неспроможності Славка допомогти другові, Олеся змушена була тягти Любомира униз на своїх плечах. А це було досить важкою справою, оскільки вага Луцького дорівнювала майже центнеру. Після того випадку, гуцул та веселун Любомир щиро соромився і оминав їхню оселю своєю увагою. Аж по сьогодні.
– Любчик? – здивовано перепитала Олеся. – І що він хотів? Мабуть, зайде у гості?
– Так. Можливо, сьогодні.
Славко ледве стримував свої емоції, що плинули з нього справжнім цунамі і ладні були залляти усю кімнату.
– Так він прийде частуватися, чи просто заскочить у гості? – Олеся підозріло глипнула на чоловіка.
– Просто у гості. – Відповів той.
– Я сподіваюся, не так, як минулого разу?
– Ні, не так... Значно краще...
– Що?!
Далі стримувати себе було просто неможливо і Славко радісно розреготався.
– Олесю, мене знову беруть на роботу!!! Любчик щойно повідомив.
– Як? – Олеся умить зблідла, ніби побачила перед собою якусь примару.
– Беруть в управління! Розумієш?
– На роботу? В управління?!
– Так, я знову їм потрібний. Я знову почуватимуся повноцінною людиною, яка приносить користь оточуючим.
– Йой, Славцю, що ти таке кажеш! Яка робота? Яке управління?! Тобі мало того, що з тобою сталося?
– Годі, кохана, ти ж усе розумієш, так? У тому, що сталося, робота не винна. То все моя провина, і я за неї борги повернув. Тепер я матиму можливість знову працювати, і робитиму те, що мені подобається, що я хочу, до чого лежить моя душа.
– Славцю, а ти про нас подумав? – Схвильовано перепитала Олеся.
– Авжеж. Я це і роблю заради вас. – Запевнив її Кривенко.
Жінка важко опустилася у крісло – ноги не тримали її.
– Ні, Славцю, це ти робиш заради себе. – З докором мовила вона. – Ти все і завжди робиш заради себе, заради якихось своїх примарних ідей, своїх мрій, якихось незрозумілих бажань, які не несуть нічого, окрім хвилювання та болю твоїм рідним.
– Олесю, що ти кажеш? – Славко не вірив власним вухам.
– Ти завжди й усюди дбав лише про власні інтереси. Але так жити не можна. Не можна хоча б через те, що ти живеш не один – у тебе є дружина, дитина, батьки. Не можна власні інтереси ставити вище за інтереси родини!
– Мої інтереси завжди збігалися з інтересами родини, і ти це чудово знаєш.
– Якщо ти повернешся у «систему», я від тебе піду. І сина заберу. – Мовила Олеся і негайно прикусила губу, збагнувши усю дурницю мовленого.
– Тоді ти зробиш нещасними двох людей на цій планеті! – сухо озвався Кривенко, вражений почутим.
– Еге ж, себе ти не враховуєш, – зауважила жінка.
– Я тебе не враховую! – вирвалось у Славка, і він одразу ж пошкодував про це.
Олеся заніміла: ще ніколи її Славко не дозволяв собі так розмовляти з нею, ніби вона була для нього не дружиною, не матір’ю його дитини, а якоюсь випадковою жінкою, якоюсь вуличною дівкою, що чіпляється виключно з метою заробити і розважитись, і яку можна відшити, ніби старшу дружку. Олеся відчула, як їй до горлянки підкотився твердий клубок, який стиснув, здавив усе, не дозволяючи вимовити бодай слово. Жінці умить стало гірко – від образи, від несправедливості, від відсутності взаєморозуміння – і це після стількох років подружнього життя!
Славко відчув стан дружини і зрозумів свою провину. Він підвівся, наблизився до крісла і опустився перед Олесею на коліна, демонструючи готовність просити вибачення.
– Пробач мені, Олесю! Сам не знаю, що на мене найшло. Ніби мана якась. Але ж ти повинна зрозуміти: для мене це шанс. Шанс, який не можна випускати. Я сам просив про це – про можливість повернутися, можливість працювати і надалі. На мене, мабуть, дивились, як на останнього ідіота, бо раніше нічого подібного у нашому загоні не було. І тут раптом така нагода… Вибач мені, прошу, але я маю повернутися… Я повинен працювати і надалі…
Славко обійняв дружину, притиснув до себе, відчуваючи, як її усю аж тіпає від образи та хвилювання, від його поведінки. Він мусив це розуміти, адже Олесі зараз так важко: у хаті – дві дитини, мала й велика, і за обома треба доглядати, прибирати, прати, годувати кожного. А вона одна, і немає допомоги.
Олеся обійняла його, притулилася щокою Славкові до чола, шморгнула носом.
– Славцю, ну чому ти хочеш повернутися туди? Невже тобі мало того, що вони з тобою зробили? Невже тобі не досить, що твоя дружина й син отримали від «системи» батька-каліку? Чого ще ти прагнеш після втрати зору? Втратити вуха? Кінцівки? Голову?
– Олесю, рідна моя, я прагну лише одного – бути корисним для людей. А люди – це і ви, мої рідні, і усі мої земляки. Бути корисним і працювати – це значно краще, ніж відчувати себе неспроможним ні на що калікою, усвідомлювати особисту зайвість та непотрібність для оточуючих, для держави. Невже це так важко зрозуміти?
– А ти спробуй це пояснити своєму синові. І взагалі: навчись думати про себе, як про частку родини, а не як про члена держави та суспільства загалом. Про нас треба думати – про мене, про Романа, про своїх батьків, бо ми є для тебе і державою, і земляками. Ти хоч це розумієш?
Олеся мала рацію, проте задкувати було запізно. «Крига скресла, панове-судді, головуватиму парадом я», – згадав раптом Славко невмирущого Остапа Бендера. Як, за даних обставин, пояснити дружині, що відмовитися вже неможливо, бо цим самим він виявить власну слабкодухість, непослідовність у вчинках і чоловічу нерозважливість. «Вже запізно відступати, – шугнула в голові думка. – Ти хотів повернутися у команду, і ти маєш це зробити, хай би там що сталося!»
Славко доторкнувся вустами до вуст Олесі, поцілував, потім ще, затим приречено зітхнув.
– Я про це лише і думаю – про вас усіх.
Олеся заперечливо похитала головою.
– Ні, Славцю, ти думаєш виключно за державу та за систему. А ми – то лише так – додаток! Колись ти мені казав, що Ромко має вміти дозувати власні бажання, аби не стати рабом своїх забаганок. Та тепер я бачу – ти сам є рабом власних забаганок. І то не Романа треба виховувати, то тебе треба виховувати, бо ти й досі залишився дитиною!
***
Коли за Кривенком на службовому авто приїхав колишній командир Олександр Лук’яненко, і повідомив про те, що йому треба прибути на співбесіду до командира загону спецпризначення, останній виглядав сумним та млявим. За поглядом Олесі, Лук’яненко безпомилково визначив психологічну атмосферу у родині – напруження, ба навіть відчуження, що може бути наслідком отриманого на службі каліцтва. Напевно, важкий психологічний стан Кривенка позначався вряди-годи на стосунках з дружиною. За десять хвилин Славко, звично одягнений у темний костюм, вже сідав на переднє сидіння службової «ЛуАЗ-АУДІ», готуючись вирушити у путь, назустріч своїй мрії, а з вікна кухні йому услід сумно та невтішно позирала Олеся, гейби сподівалася, що останньої миті її чоловік таки відмовиться від пропозиції, вийде з легковика і, хай навпомацки, але повернеться додому. І тоді вона вискочить з квартири, вхопить його в обійми і на руках занесе назад, аби лише Славко назавжди залишався тут і ніколи їх не полишав – ні її, ані їхнього сина.
Проте цього не сталося.
Розмова з керівником антитерористичного центру, генералом Коржем, була досить короткою, проте надзвичайно змістовною. Окрім нього, у кабінеті ще сиділи командир загону «Кентавр» – колишній майор, а наразі підполковник Цимбаліст, майор Дорошенко, капітани Омельченко, Качуровський та Лук’яненко, старший лейтенант Чубай, жінка-психолог, начальник служби вогневої підготовки полковник Кравченко, інструктор з рукопашного бою майор Палій та ще кілька старшин. Власне, темою розмови було кілька конкретних питань: наявність готовності капітана Кривенка до подальшої роботи у складі команди, його психологічний стан, можливість навчання за окремою методою з перспективою подальшого впровадження її у систему загальної підготовки старшин спецгрупи, та можливі варіанти використання людини з обмеженими фізичними здібностями підчас навчальних та бойових спецоперацій. Коли на всі запитання Славко та його безпосередні командири дали схвальні відповіді, питання було вирішено: після низки випробувальних тестів капітан Святослав Кривенко мав розпочати свої тренування. Подальша ж доля вояка цілком залежала від нього самого та від успіхів (чи неуспіхів) його спеціальної підготовки.
– Тоді з понеділка починайте навчання! – мовив керівник центру, ніби ставлячи останню крапку. – Відповідальним за підготовку капітана Кривенка я призначаю начальника служби вогневої підготовки полковника Кравченка. Головним куратором – підполковника Цимбаліста. Термін підготовки – шість місяців. І якщо з цього вийде щось путнє, я особисто подам заявку у головне управління щодо створення цілої команди, яка знаходитиметься на балансі нашого управління. У мене все!



Володимир Сіверський

Відредаговано: 19.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись