Invasia

Розділ ХХІІІ

Розділ. XXIII

Кривенко розрахував усе хоча й інтуїтивно, проте абсолютно точно. Пригадавши слова комбата, коли той пояснював, у яких саме умовах доведеться діяти, та уявивши собі внутрішні лаштунки зали, він дійшов висновку, що потвори, які наразі переховувались за довгими столами операторів зв’язку з космічними системами, для того щоби напасти на нього, змушені будуть збігати униз двома шляхами – східцями, що йшли понад самою стіною. Отже, у власному прагненні схопити його, вони змушені будуть рухатися групами, навіть юрбою, що дозволить йому стріляти досить влучно, але за умови, що він правильно зорієнтується на звуки кроків своїх нападників. Тому необхідно було зайняти вірне місце розташування, щоби його зброя, яка буде націлена в обидві сторони, була розташована у правильному векторі. До того ж, він матиме час на те, щоби бодай один раз перезарядити обойми своїх пістолетів. А це було надзвичайно важливо.
Заледве в етер полетіла його вимога увімкнути світло, як у залі відбулося пожвавлення: десь нагорі загуркотіли столи, почулися численні кроки, якесь шипіння. І майже одразу після слів Цимбаліста, який попереджав про те, що освітлення увімкнуто, зала вибухнула гуркотом: східцями застугоніли десятки ніг, і дві юрбі розлючених жахливих чудовиськ, що були вдягнені у одяг колишніх працівників ЦКП швидко посунули униз.
Славко добре визначився щодо звуків. Він зробив ще два кроки праворуч і опинився рівно по центру зали – тепер усі звуки долинали до нього симетрично. Боєць підняв руки, випростав їх просто у боки, навстріч гуркоту, і натиснув металеві гачки. Пістолети пронизало легке тремтіння – механічної віддачі майже не було, – з металевих горлянок вилетіли гуркітливі блискавки, і десятки важких куль шугнули назустріч потворам. Славко був справжнім майстром – кулі йшли рівно, кучність стрільби відповідала технічним характеристикам «Сварога», а потвори так і падали одна за одною, ніби натикались на невидиму заваду.
Коли набої скінчились. Славко спокійно натиснув на металеві застібки і обидві порожні обойми вислизнули з пістолетів, дзенькнули по долівці. Кривенко сховав один пістолет за пасок, затим дістав з підсумка додаткову обойму, вставив її у пістолет, натиснув іншу застібку і новий патрон прослизнув у патронник. Потім заткнув заряджений пістолет у кобуру, і так само спокійно й впевнено перезарядив інший пістолет. Тепер він знову був озброєний.
Гуркіт від численних ступників посилився, нападники були вже десь у десяти кроках від людини. Хоча небезпека оточення з боку потвор і зросла, проте тепер Славкові легше було орієнтуватися на звуки: потвори були майже поряд, і не влучити у них було просто неможливо.
Пістолети озвалися довгими чергами – численні кулі широким віялом плеснули по нападникам, висмикуючи з юрби то одну, то іншу потвору. І з кожною миттю кроки, що наближалися до людини, ставали все рідшими й рідшими, а гуркіт багатьох тіл, що важко падали на долівку, увесь час збільшувався. Магазини пістолетів спорожніли протягом кількох секунд і Славко змушений був їх відкинути геть. Він вихопив власний «Сварог», що знаходився у кобурі на лівому стегні та той, що стирчав з-за пояса, звів запобіжники й натиснув на спускові гачки. Запобіжники вдарили по бойкам і зброя моментально озвалася голосом ненависті до ворогів – спочатку довгими чергами, а затим – вибірково – поодинокими, проте непомильними пострілами, що одразу ж вражали потвор на смерть. Разом зі звичним звуком тихої стрільби, яким відгукувався його «Сварог», до чоловіка повернулося почуття легкості та впевненості, ніби він щойно отримав допомогу товариша. Звичний звук, звична вага, звичне маніпулювання власною зброєю. Усе це надихало й додавало душевної рівноваги.
Святослав не рахував секунди, бо знав – коли світло буде вимкнуто, він це одразу ж зрозуміє по кроках, які миттєво стихнуть або ж просто уповільняться, та за командою Цимбаліста. Тоді можна буде знову змінити диспозицію і сховатися у темному просторі зали.
Десь нагорі почувся дивний звук. Кривенко навіть не одразу зрозумів, що то таке: чийсь дивний, ніби неземний голос монотонно й натхненно читав якийсь текст. «Мілгамал... Ум етарім... Мілгамал... Ум ґамалім... Богарей дерек... іш керуго...» Той звук з’явився раптово, ніби нізвідки, і викликав у Славка легке сум’яття – він уперше почув тут чийсь голос, що, можливо, належав одному з цих інопланетян. Проте цього миттєвого сум’яття виявилося досить, щоби один з нападників наблизився упритул і схопив людину за руку, притис її донизу, змусивши вояка опустити свою зброю. Це була небезпечна мить, бо цієї секундної затримки вистачило б на те, аби інші вороги наблизилися і схопили бійця. Святослав крутнувся, навмання уткнув ствол іншого пістолета нападнику просто в обличчя і натиснув гачок. Від пострілу упритул у потвори луснула голова і бризки гарячого слизу хлюпнули Кривенку на щоки. Чоловік невдоволено поморщився, проте відпльовуватися та втиратися не було часу – його «Свароги» вже зустрічали прицільним убивчим вогнем тих, хто був майже поряд, на відстані лише випростаної руки.
Пістолети змовкли майже одночасно, ніби віддали останню шану своєму користувачу. Переміняти набої часу вже не було, тож Кривенко був змушений просто кинути їх геть від себе, навмання, сподіваючись що хоча б один з них потрапить у когось з нападників. Не потрапили, проте за тишею, що встановилася у залі, капітан визначив безпомилково: світло напевно вимкнули. Отже, минуло рівно тридцять секунд, півхвилини, які здалися йому цілою вічністю у цьому жахливому протистоянні з неземними істотами. І майже одразу у рації почувся голос комбата:
– Славо, я вимикаю!
Кривенко не відповів: чиїсь міцні руки вчепилися йому у горло, стисли ніби обценьками, а інша пара рук обхопила ззаду тіло, груди здавила так, що не було можливості вдихнути.
На роздуми та заклики про допомогу часу не було. Треноване тіло різко сіпнулося, нога здійнялася і важкий черевик стрімко увійшов у тіло одного з нападників, той зашипів і звільнив горлянку. Славкова рука намацала на правому стегні шкіряну кобуру, відчепила застібку, вихопила останній пістолет, великий палець відхилив запобіжник і «Сварог», розвертаючись назад, вибухнув пострілами – спочатку у того, хто обхопив капітана за груди, затим, розвертаючись уперед, у того, хто щойно намагався стиснути людині горлянку.
Доки інша вільна рука витягувала з піхов ніж, чутливі вуха зафіксували ще одного супротивника – той був десь поряд, важко дихав, але де саме він знаходиться, зрозуміти було важко. Славкові щось надзвичайно заважало. Він не розумів, що це таке, бо це було на рівні почуттів – чи то втома, чи то хвилювання, чи відчуття неприємності від шматків слизу та клаптів шкіри позаземлян, які прилипли йому до обличчя, шиї та рук. Проте це «щось» заважало по-справжньому і тому Кривенко почувався дуже непевно.
А ще йому надзвичайно дошкуляли оті звуки, що він їх почув. Хоча лунали вони недовго, навіть менше, аніж півхвилини, проте їхня тональність та особливість звучання засіли у голові, ніби оті мелодії-паразити, яка час від часу випливають з підсвідомості людини і дошкуляють усім жителям планети без винятку – хай навіть це були б звичайні пісні. Така само пісня-паразит наразі заважала воякові зосередитися і налаштуватися на виконання свого завдання.
Славко все ж таки зрозумів, де саме заходиться його ворог. Було темно і потвора не могла напасти на людину швидко й напевно, а тому, мабуть, змушена була наближатися повільно і навпомацки, ризикуючи бути викритою та вбитою. Проте це був шанс – наблизитися упритул і спробувати схопити людину, повалити її на долівку і затим задавити чи зламати якусь кінцівку.
Кривенко вистрілив майже упритул, навіть відчув як гаряча хвиля, що вихлюпнулася з пістолета і була частково поглинута глушником, вдарилася об тіло істоти і повернулася назад, у руку, трохи обпекла пальці, що були закриті шкіряними рукавичками не суцільно. Потвора зашипіла, безтямно змахнула рукою і її довгі пальці чиркнули чоловіка нігтями по обличчю, розідравши шкіру. Славко вистрілив знову, затим ще і ще, аж поки потвора не упокорилася на долівці.
Навколо панувала тиша. Жодного шурхоту, жодного рипіння, ані найменшого віяння повітря. Було німотно й спокійно, і лише неприємний дух, що точився з численних розкиданих навколо трупів, заповнюючи усі кути зали та піднімаючись до стелі, викликав у людини щире бажання проблюватися.
Дивно, проте у залі не було поранених: жоден з ворогів не стогнав, не агонізував, не намагався відповзти у бік і сховатися у дальнім кутку чи просити про допомогу. Це Славко зрозумів одразу ж. Усі нападники, у кого влучила куля, хай навіть це було не тіло, а кінцівка або місце, де немає життєво важливих органів, померли миттєво, так, гейби через рану з них за якусь секунду вийшов дух життя. Кривенко не знав того, що організми цих істот, які здатні миттєво перевтілюватися, прибираючи вигляду та біологічних особливостей нових істот, ніби ті мікроби, живуть доти, доки тіло зберігає цілісною свою оболонку. Будь-яке, навіть найменше поранення, чи навіть подразнення шкіри негайно призводило до миттєвої смерті чи повільного вмирання істоти. Потвори, що мали унікальну здібність швидко опановувати нову біологічну масу, поглинати собою будь-який інший біологічний вид, у реальності виявилися життєво нетривкими і гинули одразу ж, як тільки у відкриту рану потрапляло повітря й численні мікроби. Проте сам факт відсутності численних стогонів та руху чи тремтіння конаючих тіл, свідчив про те, що вони були мертві. Але ж чи всі вони тут, на долівці?
У пістолеті ще залишалося досить набоїв. Лівиця міцно стискувала нагостреного під бритву ножа. І Кривен знав, що десь тут, у цій великій залі, ще може залишитися одна чи дві істоти, що якимось дивом вціліли і тепер переховуються, очікуючи тої миті, коли можна буде підступно кинутися на нього ззаду або ж дочекатися, коли у приміщення зайдуть інші люди. Ні – останнього допустити Славко не міг. Не мав права! Залишалось одне: рушити уперед і крок за кроком, сантиметр за сантиметром обійти усе приміщення в надії стикнутися з тою потворою і знищити її або їх, бо вони обов’язково себе викажуть, намагаючись або втекти від людини, або ж напасти. Найпевніше – останнє. Отже лише уперед!
Він раптом згадав, що його рація і досі увімкнена. «Це ж треба, як там товариші дослухаються до подій, що тут відбуваються. Ані шелесне ніхто. Ані бухикне. Усі мовби заніміли». Від думки про це Славкові враз стало приємно, адже це означало лише одне – усі соратники надзвичайно турбуються про його долю, намагаються визначити за звуками, що саме тут відбувається, і чи не потрібна йому допомога. Це надихало і заспокоювало, так, ніби він відчував за собою спини товаришів, однак насправді допомогти йому ніхто і нічим не міг. Доводилося розраховувати виключно на свої сили та розум.
– Івановичу, вмикай світло! Здається – все! – мовив і лише тоді відчув: втомився, втомився по-справжньому. Проте розслаблятися було ще зарано.
Відповідь комбата засвідчила, що усі його товариші перебували на межі хвилювання, і Славко знав це напевно, бо ж ніхто й ніколи у їхньому підрозділі не кидав свого друга напризволяще. Славко навіть змушений був поспівчувати своїм колегам; він знав, наскільки це серйозне випробування – не надавати допомоги товаришу, а лише чекати, доки той самотужки або упорається із своїм завданням, або ж накладе головою. «Так, мабуть я зараз у значно ліпшому стані, аніж усі вони. Особливо... Цимбаліст. Еге ж, їм не позаздриш. Мабуть, нині сприймають мене майже як розвідника, що знаходиться у лігві ворога. Як Штірліца. «А вас, Штірліц, я папрашу астатся!» Так, здається?»
Про те, що світло увімкнене, Славко здогадався не за словами комбата, а за дивним голосом, що враз знову залунав у залі. «Мілгамал... Ум етарім... Мілгамал... Ум ґамалім... Богарей дерек... іш керуго...» Це було так раптово, ніби хтось увімкнув магнітофона. «Авжеж, так і є – магнітофон», – зрозумів Кривенко. Голос був дивний, слова – незрозумілими, проте усе це разом викликало якісь дивні почуття – так, ніби хтось намагається особисто переконати бійця спецназу у неправомірності тих дій, що він збирався робити.
Він повільно рушив уперед, продовжуючи ретельно дослухатися до оточуючого світу: ворог, якщо він залишився, неодмінно себе викаже, бо надто усі вони великі та важкі, хоча й рухливі та спритні. Тому головне, це не поспішати і дослухатися, реагувати на будь які зміни, що можуть статися.
«Мілгамал... Ум етарім... Мілгамал... Ум ґамалім...» Голос, який розмовляв незрозумілою мовою, поволі починав обридати і дратувати. Він примушував чоловіка відволікатися, зупинятися, думати про інше, зосереджуватися не на дії, а на сприйнятті тих незрозумілих слів, розмірковувати про моральну відповідальність за ті дії, що він їх чинив, і про доречність своєї професії. Кривенку навіть доводилось силою примушувати себе йти уперед, аби не зупинитися і не застигнути у німому очікуванні невідомо чого. Славкові раптом пригадався той професор, який розмовляв з групою поважних державних осіб і переконував їх у необхідності застосування найрадикальніших методів боротьби з представниками невідомої цивілізації. Згадавши його, Кривенко усвідомив, наскільки інколи важливим може бути особистий авторитет людини, яка до того ж вміє говорити зважено і надзвичайно переконливо. «Так, мабуть, такий хист подекуди важить значно більше, аніж вміння влучно стріляти, розміновувати вибухові заряди та звільняти заручників. Цьому треба вчитися все життя...»
Шурхіт несподівано почувся праворуч. Славко відреагував миттєво: навіть не випростовуючи руки, він двічі натиснув на гачок: так – від стегна – зазвичай стріляють ковбої у старих американських кінострічках. Пістолет озвався двома сухими пострілами, які одразу ж змінилися неприємним шипінням. Потвора, яка нерухомо сиділа на столі і чекала зручного менту для нападу, була просто відкинута назад важким ударом кулі, і впала десь поміж довгих рядів столів.
«Один є. А де інший чи інші?» – майнула думка, проте капітан не зупинявся, він повільно піднімався сходами нагору, готовий будь-якої миті натиснути на спусковий гачок пістолета або ж всадити нападнику у груди свого ножа. І з кожним його кроком незрозумілі слова ставали все гучнішими та обридливішими, ніби висмоктували з тіла енергію, а з голови свідомість. «Мілгамал... Ум етарім... Мілгамал... Ум ґамалім... Богарей дерек... іш керуго...»
Рішення прийшло саме собою. Кривенко вирішив знищити той прилад, що відволікав його від операції. Він прискорив кроки.
Проминувши близько тридцяти східців, Святослав безпомилково визначив місце, звідки лунав голос – у середньому ряду, десь углибині. Славко рушив навмання, вслухаючись у слова, які увесь час повторювались і нагадували молитовне белькотіння, водночас не полишаючи власної готовності дати відсіч будь-кому, хто спробує на нього напасти. Прохід поміж довгими столами, власне одним суцільним столом та таким само довгим сидінням був вузьким і у разі чого не давав можливості для маневру, тому капітану Кривенку доводилось діяти вкрай обережно. Врешті-решт він знайшов те, що шукав: звуки, як здавалось, лунали просто з невеличкого динаміка, що був умонтований у стіл коло монітору. Певно у пристрій, що був стаціонарним комп’ютером, було встромлено якусь магнітну картку, флешку або лазерну дискету, яка й посилала у етер записані звуки.
«Мілгамал... Ум етарім... Мілгамал... Ум ґамалім...» Славко намацав пристрій і, не знаючи, як його вимкнути, просто з силою вдарив руків’ям пістолета по корпусу, затим по динаміку і наприкінці, по монітору. Почувся тріск, слабкий вибух, проте дивна пісня-речитатив все ще лунала. І тоді Славко зрозумів: звуки плинули з великих динаміків, що були вмонтовані у стіну обабіч великих настінних екранів. І саме тут, у цій точці залу, ці стереозвуки стикалися. Отже, наразі працював екран і працювали динаміки. Усе це гуртом і складало форму фізичного впливу на працівників ЦКП, перетворивши їх на позаземних істот. Достатньо були лише знищити екран та динаміки, як будь-яка загроза для людей зникне, оскільки інформація, яка надійшла з космосу і зафіксувалась на апаратурі комічного центру, просто розтане у повітрі або ж застигне у численних кабелях.
Кривенко розвернувся обличчям до головного монітору зали, звів руку і двічі натиснув на курок. Опісля того приблизно визначився, де саме розташовані стереодинаміки, і випустив у них кілька куль.
Усе враз змовкло. Тиша, що запанувала у залі, здалася Кривенку апофеозом насолоди та гармонії. Капітан полегшено зітхнув і майже одразу ліворуч від нього почувся гуркіт, ніби хтось застрибнув на стіл, готуючись впасти просто на людину.
Рука, що тримала ножа, рефлекторно випросталася, націлюючи гострий кінчик леза назустріч невидимій загрозі, інша рука, з пістолетом, притислась до черева, теж націливши зброю у бік можливого нападу. Усе це було зроблено вчасно: потвора, яка збиралася кинутися на людину, одразу ж наштовхнулась на гостре лезо, проте за інерцією вже падала, навалюючись на вояка усім своїм тілом. Славко двічі натиснув на гачок і останні кулі, що залишалися у пістолеті, напевно увійшли у тіло істоти, пробивши його наскрізь.
Однак вони все ж таки впали на підлогу, впали одночасно, чоловік не міг втримати однією випростаною рукою важке й розслаблене тіло мертвої істоти. Кривенко, падаючи, боляче вдарився головою об край столу. У голові спочатку задзвеніли церковні дзвони, затим загули джмелі і лише сила волі не дозволила хлопцю втратити свідомість від гострого болю.
Коли він скинув із себе важке мертве тіло, то відчув, що наразі почувається інакше, аніж перед тим. У тілі відчувалася дивна полегкість, подряпина на обличчі не завдавала болю, а дух смерті та кислотного розкладання, що ним було переповнене повітря, вже не викликав тої відрази й бажання блювати. Святослав миттєво збагнув, що у залі, окрім нього, більше нікого немає. Він навіть не зрозумів, він це відчув. Інтуїтивно. Воно й справді, якби ще хтось тут був, то обов’язково скористався б нагодою напасти на людину, яку щойно збили з ніг і причавили усім тілом до полу, зробивши цілком безпорадною і беззахисною. Це – був найкращий момент для нападу. Проте навколо була тиша і спокій, і ніщо не нагадувало про те, що лише півгодини тому ця зала була переповнена численними істотами, які мали дивовижний дар – перетворювати людей на себе самих. Отже, операцію було закінчено. Він переміг.
Кривенко оперся на стіл, затим просто сів зверху. Він почувався легко і спокійно, навіть задоволено – так, як може почувається людина, що виконала важке завдання, ціна помилки у якому – людське життя. Пістолет був порожній від набоїв і Славко сховав його у кобуру. Ніж, що був вкритий слизом та клаптями зеленуватої шкіри, теж можна було сховати. За мить він дзенькнув і занурився у міцні пластикові піхви. Чоловік підняв ноги і поставив їх на лаву, водночас спиною зіперся на монітори, що були вмонтовані у широку вертикальну панель на столі.
Можна було виходити в радіоефір, звітувати перед комбатом про виконання операції, йти назустріч товаришам, що нетерпляче очікували його слова та його появи. Проте щось заважало, щось таки не дозволяло негайно усе це зробити. Чи то була втома, чи психічна напруга, чи, може, й справді Славкові потрібен був певний час, аби прийти в себе і призвичаїтися до тиші й спокою. Він сидів і сидів на столі, занурений у думки і сповнений якихось дивних, незрозумілих та досі не знаних відчуттів. У його голові увесь час збурювалися спогади про музику та слова, які щойно лунали залою і відволікали від дій: «Мілгамал... Ум етарім... Мілгамал... Ум ґамалім... Богарей дерек... іш керуго...».
Таке з ним траплялося й раніше, коли у спогадах виникала якась простенька мелодія, що нав’язливо крутилася у голові і змушувала співати і затим могла передатися іншим людям, членам його родини. Але то були добре знані попсові пісні, які, власне, і були розраховані на те, щоби легко впливати на свідомість, запам’ятовуватися і час від часу зринати у пам’яті. Позбавитись їхньої нав’язливості було досить легко – достатньо було просто пригадати останню фразу пісню. Але тут було щось геть інше, незрозуміле, вкрай незбагненне як за формою, так і за сенсом: «Мілгамал... Ум етарім... Мілгамал... Ум ґамалім...» Де був кінець? І чи справді то було закінчення фрази?
Святослав увесь час згадував ту дивну мелодію, ті незрозумілі слова-речитатив, і ніби намагався розшифрувати їх, зазирнути за запону їхньої таємничості, аби там розшукати відповідь на свої запитання. Проте все було марно – мелодія з речитативом тиснули на свідомість, проте не квапилися відчиняти жодних дверей до мудрості чи розуміння оточуючого світу. Це було ніби стародавній міт, у якому була прихована пам’ять про давні події, але розшифрувати який було не так вже й легко.
Кривенко раптом згадав, як рік тому читав своєму сину давньогрецький міф про Персея. У тій легенді теж була пам’ять про давні події, але ж не кожен здатен збагнути його сенс, розуміння того, з якими саме потворами боровся давньогрецький герой. «Дивно, але я потрапив у таку саме ситуацію!» – сяйнула думка і Славко вмить ожив. «Так, це саме те, що відбулося зі мною: летючі істоти, що здатні перетворювати одним лише своїм поглядом людину на камінь; герой, який змушений дивитися у відполірований мідний щит; дії, що мають врятувати від небезпеки тисячі людей. Так ось воно що: у тому міфі зберігається закодована інформація про подібний напад на землю у минулому, отже, історія і справді розвивається по спіралі. а не по вертикалі».
Від думки про це, від якогось внутрішнього, глибинного ментального прозріння Славкові навіть здалося, що темрява, яка звично стояла перед очима, трохи зблідла, так, ніби чи то в очах проясніло, чи, може, у голові. Проте він дійсно відчував якесь дивне полегшення.
Рука чоловіка потягнулася до нагрудної кишені: там, у невеличкому шкіряному портмоне, завжди зберігалася світлина його родини – дружина Олеся разом з сином Романом у великому плодовому садочку на весні, у оточені вкритих рясним білим квітом дерев. Олеся була у світлій плетеній кофті, Ромко у дитячому комбінезоні. Обидва – усміхнені і щасливі від того, що татко націлює на них об’єктив цифрової фотокамери, готуючись зберегти цю мить у пам’яті апарату та глянцевого паперу.
Пальці намацали застібку-блискавку, потягнули за металевий язичок, затим видобули портмоне, відкрили. Славкові подобалося тримати у руках світлину з рідними: ледве він намацував її пальцями, як вона негайно примушувала його свідомість вичавлювати із пам’яті спогади про дружину та сина, їхні обличчя, їхню красу та любов.
Чоловік розкрив портмоне і його вуста спалахнули щирою усмішкою: просто перед ним були його Олеся та Роман. Вони усміхалися, стоячи під великою вишнею, а позаду них мовби занурені у справжній зимовий спочинок, стояли численні дерева у майже непрозорих білих шатах. Славко провів пальцями по світлині, ніби намагався доторкнутися до рідних і... лише тоді збагнув, що він справді бачить Олесю та Романа.
Кривенко отетеріло закліпав очима, уважніше придивився до зображення на світлині, до своїх рук, що тримали портмоне, і аж тоді з подивом озирнувся: навколо була величезна освітлена зала, на підлозі валялися численні трупи страховиськ, а поряд із ним, на долівці, ще одне тіло – така ж сама істота у одязі інженера космічного центру. Він бачив усе, бачив добре, як і колись – рік тому, проте тепер відчуття були зовсім інші, так ніби хтось забрав у нього велику частину пам’яті: де він знаходиться і що то за численні трупи на долівці, Славко чомусь не міг пригадати. Він знову утупився очима у світлину, у знайомі обриси рідних людей і раптом відчув, що спогади про них кудись відлітають, зникають, просто тануть у похмурій безмежності пам’яті. Все змінювалось навколо – відчуття, почуття, переживання; навіть його пальці в обрізаних чорних шкіряних рукавичках мали трохи інший вид – нігті чомусь позеленіли, ніби у мерця.
– Славо, ну що там? Відповідай! – Почувся у рації голос Цимбаліста, і той голос, такий знайомий, ніби рідний, що звик наказувати і вимагати, впливаючи на свідомість людини краще за будь-який допінг, умить вивів Кривенка зі стану психічного непорозуміння.
Чоловік розгублено випустив із рук портмоне і воно ляпнуло по столі, застигши в розкритому вигляді; безтямно намацав та витягнув з чохла рацію, і, відчуваючи, як рясно вкривається потом його чоло, як по щоках течуть довгі цівки рідини, що мала зеленуватий колір і до якої поприлипали численні волосини – від вій та коротко остриженої зачіски бійця спецпідрозділу, хрипко мовив, почувши дивну неістотність власного голосу:
– Усе добре... можна заходити...
І, кинувши прощальний погляд на фотокартку у розкритому портмоне, з якої йому щиро усміхалися дружина та син, зашилив руку у кишеню, видобув звідти гранату і, тримаючи її коло грудей, просто навпроти серця, рвучко сіпнув кільце...
 



Володимир Сіверський

Відредаговано: 19.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись