Invasia

Розділ II

Розділ. ІІ

Ранок був важким: голова гуділа як на похмілля, збиті у кров руки відчутно боліли, а стегна ніби налилися свинцем. Цимбаліст розліпив повіки і умить пригадав те, що сталося вночі. Пригадав все до найменших дрібниць. Він не відчував жодних докорів сумління, жодного каяття за те, що вчинив учора. Навпаки, це принесло йому хоча й тимчасову, але справжню легкість.
Сьогодні буде важкий день. Сьогодні він змушений буде виконати свій неприємний обов’язок – відвідати удову капітана Кривенка і повідомити її про загибель чоловіка. Цимбаліст не знав, як саме вона відреагує на це, але був певен – реакція жінки буде відповідною до тих почуттів, які вона відчувала до свого чоловіка за його життя.
Цимбаліст нікому і нічого не пояснював. Він був неговіркий і стриманий. Це було помітно, а тому ані донька, ані зять, ані маленька онука не ставили йому жодних запитань. Підполковник мовчки умився; так само без жодних слів випив кави, з’їв канапку. Затим заходився витягати із шафи свій парадний мундир з нагородами. Дістав, уважно оглянув, чи все припасовано, чи не відпала котра з нагород, чи не з’явилось на кітелі зайвої зморшки, що потребувала б уваги розігрітої праски.
Дружина спостерігали за тим німотно і напружено. За два з половиною десятки років спільного життя вона вже знала, що це має означати, коли її чоловік у будній день одягає свій парадний однострій з нагородами, і при цьому – ані пари з вуст. Її питання було скупе, але в тих кількох словах приховувалась щире співчуття.
– Євгене, до кого сьогодні поїдеш?
Цимбаліст на мить застиг, затим глухо відповів, не дивлячись на дружину:
– До Лесі Кривенко.
***
Генерал Андрій Олегович Корж належав до старих загартованих кадрів з довгою, насиченою подіями біографією. Він починав свою службу ще за часів президенства Віктора Ющенка, і відтоді, поволі, крок за кроком, здолав усі кар’єрні щаблі, дослужившись, врешті-решт, до генеральських погонів. Людиною він був рішучою, вольовою, відданою своїй професії і позбавленою будь-яких сентиментів. Корж завжди пишався своєю спеціальністю і місцем служби, і повсякчас уважав, що головне для військового – виконувати усі накази. Хай які вони будуть. Ця принциповість дозволила Андрію Олеговичу спокійно служити за каденції двох Вікторів, Петра, Михайла та Святослава.
Проте, як відомо, у кожній родині вдома у шафі сховано скелета. Був такий скелет і у Коржа. Проте не вдома, а в душі, у непростому минулому генерала. Вуха цього скелета стирчали з-під генеральських погонів Андрія Олеговича. І хоч як він їх ховав та обтинав, вуха щораз виростали і вилазили все дужче і дужче. Скелет цей мав конкретне ім’я, навіть два – «Бумеранг» та «Хвиля». Сумного для України 2014-го року Корж служив в антитерористичному загоні «Альфа», що брав участь у придушенні Євромайдану. Тоді, разом зі своїми товаришами, Корж вдерся до столичного Будинку профспілок, де знаходився штаб спротиву а також перебували поранені євромайданівці.
Завдання у спецгрупи було просте: у будь-який спосіб знищити штаб, бажано разом з усіма мешканцями, припасами та медикаментами. За планом знесення Євромайдану, складеного хворобливими садистськими головами, передбачалося перекрити усі вулиці навколо Хрещатика, аби ніхто із протестувальників не мав змоги втікти. А вже тоді силами двадцяти тисяч силовиків зачистити увесь Майдан. Зачищати мали жорстко – кулями, гранатами, кийками та важкими берцями. Кривава київська баня мала назавжди поховати ідею спротиву і відбити бажання у народу будь-коли виступати проти влади, якою б та не була: бандитською, проросійською, продажною чи сучою… Народ, це безправне й безлике бидло, яким його бачили владці, мали відправити на забій або ж загнати назад, до похмурої смердючої стайні. Саме там було йому місце, біля ясел, бо, як відомо, худоба не має права претендувати на роль попасича.
Корж знав своє завдання, а тому, ані він, ані його товариші засобів не цуралися. Втрапивши до будівлі вони застрелили кількох активістів, що трапилися на сходах. І, знайшовши пляшки з «коктейлями Молотова», якими майданівці планували відбиватися від силовиків, запалили їх. Зброю повсталого народу було використано проти самого люду. Минули часи, коли спецслужби використовували проти ворогів спецзасоби, вибухівку, ціанід чи полоній. Нині бензин, машинне масло та пластик – і увесь цей вінегрет упакований у звичайну пляшку з-під «Чернігівського» пива. Тоді Коржа абсолютно не турбував етичний чи моральний бік справи. Їм заборонялося думати і розмірковувати. Відповідь на всі запитання знаходилась у військовому Уставі і «Законі про СБУ». Військовий просто виконує накази, хай якими суперечливими вони будуть. Навіть якщо доведеться стріляти у рідних братів, дітей чи матерів, що раптом опиняться по той бік барикад. Хто сказав, що воїн присягає на вірність народу? Він присягає на вірність Системі, бо саме вона платить йому зарплатню, дає пільги і соціальний захист, надає безкоштовне медичне обслуговування і, врешті-решт, забезпечує спокійну старість: сиди собі в кріслі, дивись телек і згадуй бурхливу молодість. Пенсія дозволить таке життя. Тож саме їй, Системі, і має служити спецпризначенець – служити, захищати, берегти. І не важливо, що Система – то дорогі палаци, золоті унітази, приватні зоопарки та черевики зі шкіри страуса. Вона – годівниця, велике й бездонне корито, з якого мають насищатися усі, хто носить горде ім’я «державного чиновника».
Операція зі знищення Будинку профспілок, де знаходився штаб Євромайдану, закінчилася швидко. Але так само швидко закінчилося і збройне протистояння: влада впала, президент ганебно втік, у найкращих традиціях історії прихопивши із собою державну скарбницю, а його друзі-однопартійці майже одностайно відхрестилися від нього, ніби від хворого на проказу. «Альфа» теж заніміла: після однієї-єдиної спецоперації усі, мов щури, затихли, знерухоміли, поховалися по норах, приготувавшись до найстрашнішого – помсти з боку переможців. Лише мішки з піском, якими була обкладена база «Альфи» на випадок облоги, свідчила, що всередині є живі душі.
Сидячі, мов пацюк, в тій обложеній фортеці, Корж передумав багато думок: і чи виживуть вони, якщо раптом озброєний нарід піде на штурм, і чи побачить коли-небудь свою родину – жінку, доньку, батьків? А ще думав про те, що краще сидіти в теплому кабінеті і шарудіти безпечними папірцями, аніж стискати в руках вбивчого автомата. Бо руки, які тримають дерев’яного олівця, менше заплямовані кров’ю ніж ті, що тримають металеву зброю. Натомість кров’ю вкрита душа тих, хто підписує накази на знищення мирних людей. Але того оточуючі не бачать, бо це радше філософсько-етична сентенція, аніж матеріальний факт.
На щастя, штурму й облоги не було – повсталий народ почав люстрації з чиновників найвищого рангу. Тож памперси й жіночі прокладки, якими завбачливо запаслися альфівці на випадок тривалого сидіння, їм так і не знадобилися. Придбаний державним коштом товар просто списали, як списали усе, що вкрав Президент-втікач та його «команда професіоналів».
«Альфу» не розформували, натомість провели з її бійцями відповідну виховну розмову і наказали виловлювати російських найманців, котрі стріляли у протиборчі сторони з дахів будинків. А потім Корж почав робити карколомну адміністративну кар’єру. Спочатку для очищення совісті він воював в зоні проведення антитерористичної операції на сході України, де виявив сміливість та кмітливість. Там офіцер отримав поранення, відбув на лікування і після того пішло-поїхало: спец-курси, Академія, переведення на кабінетну роботу… Відтепер вже ніхто і ніщо не могло примусити Коржа взяти до рук бойової зброї. Хіба що для складання обов’язкових нормативів зі стрільби. Віднині він був не бійцем, а начальником, котрий стрімко видирався вгору службовими сходами. Життя тому неабияк сприяло: Президент, котрий змінив втікача, виявився таким само жадібним і потонулим у корупційних схемах, і у ті дні, коли під Іловайськом розстрілювали українських вояків, він терміново переводив власні кошти в офшори, справедливо побоюючись, що російські війська вирушать на Київ. Робити кар’єру та замолювати власні гріхи при такому гаранті Конституції – саме задоволення, так само як і кількаденною присутністю в зоні АТО змивати із себе загрозу люстрації.
До честі Андрія Олеговича, він був людиною розумною, тож свою роботу на новій посаді робив добре. Саме йому належала ідея створення нового спецпідрозділу з особливими підпорядкуванням та посиленою системою підготовки. Тут зіграли велику роль і його особиста підготовка, і той досвід, який він отримав замолоду під час розгону Євромайдану та антитерористичної операції. У Бойовому Уставі нового спецпідрозділу було чітко прописано, проти кого саме і за яких умов має діяти «Кентавр». І саме там було жорстко зазначено, що бійці спецзагону в жодному разі не мають права бути залученими для боротьби супроти неозброєних людей – демонстрантів, пікетувальників, вболівальників, усіх невдоволених владою. Лише проти озброєних терористів, котрі ставлять за мету знищення чи залякування мирних жителів, або ж вже захопили заручників і загрожують їхнім вбивством. Цим самим у майбутньому виключалася спроба будь-якого протистояння люду та спецпідрозділу, який присягнув на вірність народу України.
Генерал Корж ніколи не жалкував про те, що вчинив у далекому 2014-му. Жодного разу не пошкодував за людьми, котрі були вбиті і згодом згоріли у Будинку профспілок. Він особисто не знав їх, не був знайомий із жодним із них, до того ж ті люди не були його рідними чи друзями. Тому есбеушник не мав до тих людців жодного сентименту чи співчуття. Просто ті нещасні хлопці опинилися не в тому місці і не в той час. Напевно, їхня доля була визначена вищими силами, бо інакше вони неодмінно знаходилися б далеко від Будинку профспілок. Корж не був ані філософом, ані фаталістом. Він був живим прагматиком, тож розумів – на все свій час. Була молодість, була сила, енергія і рухливість, тож він охоче служив бійцем і був готовий виконувати будь-які накази. Прийшов час, коли тіло почало запливати тлустом, а серце вже не витримувало колишніх навантажень, тож варто було переходити на іншу роботу – командно-кабінетну. А його, Коржа, місце в шерезі, де лише виконують накази, займуть інші хлопці – молодші. Єдине, в чому нинішній генерал був залізно впевнений, то це в тому, що на державній службі має бути й не менш залізна дисципліна. Бо саме тому це і називається службою. Хто б не був при владі, які б політичні сили і в який час не складали парламентську більшість, і кого б не обрав народ главою держави – служби мають вірно служити і сліпо виконувати усі розпорядження і накази. І не важливо, що в словах присяги зазначено: «Клянусь на вірність українському народу…» Головне – це вірність системі, яка платить тобі зарплатню, дає соціальні пільги, безкоштовне та якісне медичне обслуговування, виплату кількох окладів при звільненні й довічне пенсійне утримання. Тому за цю роботу варто триматися, і варто повзти вгору слизькими й часто підступними сходами службової кар’єри.
Втім, іноді філософсько-етичні погляди Андрія Олеговича таки давали тріщину, хитаючись на непевному моральному фундаменті. А все через те, що тоді, взимку 2014-го року, інші українські «служби» теж продемонстрували вірність, проте вірність справжню, людяну, шляхетну, а не псячо-холопську, яку демонстрували міліціянти та Служба безпеки. Тоді Росія розпочала справжню агресію супроти України, без оголошення війни та пояснення причин, просто увівши до Криму свої війська. Вояки окупаційних сил, без жодних символів відзнаки, захопили міста, заблокували українські військові частини, загарбали аеродроми, адмінбудівлі, спробували узяти на абордаж українські військові кораблі. Попри усі провокації і намагання змусити українців почати стрільбу по агресорах, наші вояки виявили надзвичайну витримку та мужність. На них не діяли ані залякування, ані щедрі обіцянки, ані умовляння скласти зброю та присягнути на вірність новій так званій кримські владі. Українські бійці свято зберігали вірність присязі, яку склали вступаючи до лав українського війська. Вони до останку захищали свої бойові пости і не застосовували зброю, хай як цього прагнули окупанти – увічливі зелені чоловічки.
Більшу відданість Україні тоді виявили навіть мирні громадяни – жителі Криму: українці, кримські татари, росіяни. Вони не зустрічали окупантів з квітами та хлібом-сіллю. Навпаки, звичайні беззбройні люди зустріли агресорів вороже, з антирашистськими плакатами й транспарантами, з вимогами вийти геть з Криму. Мирні люди допомагали українським морпіхам, заблокованим у своїх гарнізонах – годували, забезпечували водою та всим необхідним, а священики Київського патріархату, матері й жінки українських військовослужбовців стали живим щитом поміж озброєними до зубів російськими окупантами та своїми рідними, котрі захищали батьківщину.
Спогади про ті події часто дратували генерала Коржа, адже звичайні люди у складних умовах за надзвичайної небезпеки виявили більше людської гідності і людяності, ніж він – офіцер Служби безпеки, котрий вбивав таких само беззбройних людей, але своїх співгромадян і земляків, за наказом згори. Він, Андрій Олегович Корж, котрий в силу спец-вишколу, маючи за плечима роки спеціальної бойової підготовки, мав би продемонструвати значно вищий ступінь готовності захищати батьківщину, а натомість став вбивцею кількох безневинних людей, чиї тіла згодом згоріли у Будинку профспілок. І не важливо, що він, як офіцер і військовий мав беззастережно виконувати накази командування. Насправді, вибір завжди є, навіть там, де його, як здається немає. Цей вибір простий, бо лежить не в Бойовому Уставі і не в Конституції, а в площині людської моралі: померти з честю або жити з ганьбою, вбити самому або дати вбити себе, виконати злочинний наказ або ж написати рапорт про звільнення. Корж цей вибір зробив, ще тоді, у далекому 2014-му. І тепер він дослужився до генерала, дослужився чесно, завдяки розуму, кмітливості і відданості державі. Проте пляма кривавого минулого постійно проступала крізь білу тканину парадного однострою, проступала там, де ховалась душа.
Андрій Олегович саме сидів у своєму кабінеті, ознайомлювався з документами. Вкотре згадавши усе те, пригадавши власне минуле, Корж раптом заскреготів зубами і грюкнув кулаком по столі. Від потужнього удару на столі підстрибнули папери, які саме розглядав генерал. Обличчя чоловіка почервоніло, очі враз налилися кров’ю, а в грудях відчайдушно застрибало серце – генерал був дуже розлючений. Коржу не було про що шкодувати. Він прожив активне, навіть гідне для держслужбовця життя, дослужився до генеральських погонів, здолав усі кар’єрні сходи, перетворився з дрібного горобця та поважного орла. І міг би втішатися власною біографією. Та ота одна маленька деталь, похідний епізод, про який не було жодної згадки в особовій справі, але яка міцно сиділа у чіпкій пам’яті чоловіка, іноді псувала настрій. Бо нагадувала про незмивну пляму у біографії бойового офіцера Служби безпеки України. Особливо нагадувала про себе, коли Коржу доводилося спілкуватися з Цимбалістом, адже біографія його підлеглого була геть іншою – більш гідною і сповненою шляхетства й мужності.
***
Розмова з начальством виявилась для Євгена Івановича не з приємних. Генерал був злим, мов сатана, і нагадував чортяку на амвоні. Заледве Цимбаліст зайшов до кабінету, як начальник роззявив бездонну генеральську пащеку.
– Ти що це собі дозволяєш?! – заверещав він, схоплюючись з місця. – Ти уявив себе Господом Богом, яким сам-один має вершити правосуддя?!! Ти знаєш, що мене підняли з ліжка опівночі? І хто підняв?! Міністр!!! Він на мене волав так, ніби я хлопчик якийсь, а не старший офіцер! Я не знав, куди себе подіти від сорому. Та що там сором?! Я взагалі не уявляв, що відбулося. Мені ніхто нічого не пояснював, мене просто «нагнулі і атимєлі», як останню шльондру з Об’їзної. Після твоїх вибриків я всю ніч «заспокійливі» ковтав, але ще й досі не оговтався. Я тобі цього не подарую, підполковнику! Ніколи не подарую. Тебе потрібно було ще років десять тому на пенсію відправити – без утримання і без почестей!!! Тоді менше б клопоту з тобою мали зараз.
Спочатку Цимбаліст мав намір дізнатися, в чому річ. Він і гадки не мав, що та нічна подія вже стане відома начальству і викличе неабиякий резонанс. Проте, зауваживши нервовий стан генерала, вирішив стоічєскі витримати павзу, дати можливість старому викричатись, позбутися «парів та газів». Лише після цього з’явиться можливість розмовляти спокійно та зважено. Але остання фраза генерала викликала в душі бойового офіцера буревій емоцій.
– Невже я комусь дорогу заступив? – В голосі Цимбаліста вчувалася неприхована іронія; генерал від несподіванки навіть змовк на мить. – Так історія не знає прикладів, щоби підполковник генералу заважав робити кар’єру.
Це було занадто. Обличчя генерала набрало червоного кольору, а червоні від недосипання очі мало не вилізли на лоба. Його погляд раптом впав на руки підполковника – величезні кулачиська були всі у свіжих подряпинах та кривавих синцях. Не було жодних сумнівів: саме ці залізні довбні сьогодні вночі калічили підлітків. Ця думка остаточно вивела генерала з себе. Він важко скреготнув зубами.
– Ти знаєш, кого ти вчора покалічив?!
– Мені те байдуже.
– Тобі байдуже?! А мені – ні!!! Один з тих хлопців – син першого заступника Міністра внутрішніх справ.
– Ну то й що? А хоч би і син самого прем’єра. Чи президента. Діти о такій порі повинні сидіти вдома та дивитися «Вечірню казку», а не линдати по чужих дворах, жлуктати вино та заважати людям відпочивати.
У відповідь генерал із силою вдарив кулаком по столі. Пенал з олівцями підскочив і перевернувся. Олівці та кулькові ручки горохом сипнули по широкому столу, кілька з них впали на підлогу.
– Закрий рота!!! – заволав Корж. – Ти взагалі не маєш права на слово! Твої обов’язки – виконувати мої накази, а не пащекувати. А щодо цієї справи ми з тобою ще побалакаємо, але в іншому місті і у присутності інших людей. А зараз – готуй звіт про виконання операції у Січеславі, з усіма навіть найменшими деталями! І пиши заяву на позачергову відпустку! Я не хочу тебе бачити протягом найближчого місяця. Зрозумів?!
Цимбаліст набрав повні груди повітря, повільно видихнув, намагаючись опанувати себе, і твердо мовив:
– Я звіт написав ще вчора…
Проте генерал пустив те повз увагу і одразу визвірився, все ще перебуваючи у владі своїх емоцій:
– Знову пиши! З усіма деталями та нюансами. І намагайся пригадати геть усе до останньої дрібниці! Треба буде – напишеш звіт ще раз!!!
То вже було занадто. Цимбаліст повільно стиснув кулаки і внутрішньо напружився. Таке ставлення до себе після всього, що відбулося протягом останніх двох діб, зносити було важко. Він сам остаточно ще не отямився після загибелі свого вояка, після загибелі кількох десятків працівників Січеславського ЦКП, після зустрічі з тими позаземними потворами. Не буденні події – а ніби якась жахлива казка, перед якою навіть голлівудські фільми – ніщо. А тут ще й нова прикрість – бійка з вуличною «шпаною», серед яких, виявляється, був і синок заступника міністра.
Підполковник раптом відчув дивний приплив люті та ненависті, так, ніби якась незрозуміла сила враз увійшла у нього і опанувала усі його клітини. Це була справжня ненависть – до генерала, до ситуації, що склалася, ненависть до усіх, хто виявився причетним до бійки, до не зовсім вдалої спецоперації у Січеславі. Негативні почуття були такими потужними, що якоїсь миті Цимбалісту навіть здалося, що він зараз кинеться на свого начальника і влаштує йому те саме, що й учорашнім вуличним хлопцям. Це було дивне, незрозуміле відчуття, але Цимбаліст себе таки стримав. Так, віддаватися на волю емоцій не можна, особливо коли ти в літах та маєш відповідне військове звання, – так можна накоїти чимало лиха. Натомість Цимбаліст заплющив очі і з силою видихнув повітря з грудей. Затримав дихання, відчув, як у тілі з’явися чуттєвий вакуум.
Певно, генерал відчув цю раптову переміну у підлеглому. В його очах спалахнув миттєвий переляк, рука потягнулася до грудей, ніби чоловік хотів затамувати біль у серці. Проте амбіції старшого по ранжиру посадовця взяли гору. Генерал умить опанував себе, невдоволено глипнув на Цимбаліста і, намагаючись говорити якомога м’якіше, запитав:
– А ти чого сьогодні такий урочистий – парадний мундир, іконостас із державних нагород?
Цимбаліст розліпив повіки, уп’явся лихим поглядом у начальника, вдихнув у груди повітря.
– Маю повідомити вдову капітана Кривенка про загибель її чоловіка... І мого підлеглого...



Володимир Сіверський

Відредаговано: 19.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись