Invasia

Розділ VI

Київ. 02.08.2030.

 

Минуло два дні. Після важкої розмови з генералом Цимбаліст і справді написав заяву на відпустку. Той день, коли ховали загиблого капітана – у закритій наглухо труні – ховали як героя, з усіма належними почестями та салютом, був його останнім робочим днем. Наступного дня Цимбаліст уперше дозволив собі поспати вволю, і взагалі півдня провів у ліжку: читав газети, дивився телевізор. Навіть телефон до рук не брав. «Хай хто там дзвонить сьогодні – мене ні для кого немає!» – сказав собі рішуче.

Уваги вимагала лише родина, особливо в особі маленької онуки Зореслави. П’ятирічна дівчинка надзвичайно любила свого дідуся. Для неї він був усім – дідусем, захисником, вихователем, новорічним Святим Миколаєм. Вихідні дні вона завжди проводила з дідом Євгеном: він водив її у зоопарк, до лялькового театру, у парк на гойдалки, в кіно чи на пляж. І тому така пильна увага з боку дорослого до єдиної онуки неодмінно мало викликати зворотню реакцію – щиру та безкорисну любов дитини до старшого за віком чоловіка. Відтак Цимбаліст змушений був, хоча б увечері, коли онуку приводили з дитячого садочка, приділяти їй увагу, читати дитячі книжки чи водити на прогулянку. Навіть трохи погіршене самопочуття, що було викликане нервовим напруженням останніх днів, не заважало виконувати свій дідівський обов’язок. Це заспокоювало, надихало, напитувало душу чоловіка позитивними відчуттями і ніби робило Цимбаліста молодшим.

Єдине, що справді не давало спокою ані на день, так це роздуми про спецоперацію у Січеславі.

Власне, Цимбалісту не було за що себе картати. Він зробив все, як слід: забезпечив успішний хід операції, ліквідував загрозу, допоміг у проведенні поховального ритуалу, склав повний звіт по спецоперацію і... навіть погодився на відпустку, щоби не муляти очі начальству. Але щось таки не давало йому спокою, турбувало, бо не вкладалося у логічну схему подій на «Південмаші». І тому Цимбаліст не мав можливості відпочивати повною мірою. Він знову і знову будував ланцюжок своїх логічних міркувань, і щоразу у цьому ланцюжку бракувало якоїсь ланки. Можливо, «слабкої» чи навіть «найслабкішої» ланки, але це була ланка дуже важлива. Без неї підполковник не міг зробити остаточних висновків.

Була ще одна проблема, яка віднедавна почала дошкуляти чоловікові. Кожного разу, повертаючись думками до операції у Січеславі, Цимбаліст обов’язково згадував той момент, коли за допомогою портативної рації напружено вслухався у звуки, які лунали із приміщення ЦКП. Ні, він згадував не стрільбу, яку зчинив у приміщенні Центру капітан Кривенко, він згадував звуки незрозумілою мовою, що тоді линули з радіоефіру. «Мілгамал... Ум етарім... Мілгамал... Ум ґамалім... Богарей дерек... іш керуго...» – беззмістовний, трохи мелодійний набір звуків ніби ховав у собі якусь таємницю. І найбільше це відчувалось по тому, що мелодійне на перший погляд речення ніби раптово обривалося. Відтак, примушувало роздумувати про те, а що ж там далі – які слова? Де закінчення?

Кожного разу, згадуючи той ритмічний речитатив, Цимбаліст відчував дивні зміни в собі – як ніби глибоко у серці прокидалось почуття знервованості та неприязні до всіх навколо. Чому так відбувалося пояснити собі підполковник не міг. Але інтуїтивно відчував: саме так і є, саме ці негативні емоції пов’язані з набором незрозумілих слів. Чоловік відганяв від себе подібні думки, пояснення ж всьому знаходив у тому, що його майже силоміць відправили у відпустку.

Цимбаліста не допустили до участі у розслідуванні причин, ходу та наслідків спецоперації по звільненню Січеславського ЦКП від «терористів». Це вже була, як кажуть, не його парафія. Його завдання – то знищення чи затримання терористів та ворогів держави. Можливо, це і правильно, коли серед спецпідрозділів існує вузька фахово-профільна спеціалізація. Але ж є ще і звичайна людська та професійна цікавість: щодо причини загибелі його підлеглого, причини появи тих потвор на Землі, можливі наслідки всього цього та спробу убезпечення її повторення. І от саму цю свою цікавість Цимбаліст і не міг ніяк втамувати. Ніхто і ні за яких обставин не збирався показувати йому документів слідства. Тому єдине, що залишалось, так це власноруч, самотужки спробувати розв’язати той клубок питань, що накопичився. Лише за цих умов чоловік міг отримати душевний спокій.

«По-перше, – розмірковував Цимбаліст, – чому ці потвори прилетіли саме на Землю – з якого б це дива? По-друге, чому вони обрали саме такий спосіб окупації чи колонізації нашої планети? Чому не застосували замість телепатії, чи як там воно називається, якусь невідому зброю – променеву, лазерну, звукову, хімічну тощо? По-третє, чи могли Земляни взагалі чинити спротив? Якби не та наша вдало проведена спецоперація, чи мали б жителі Землі в майбутньому бодай один шанс захиститися? Чи й справді, як сказав тоді той мудрагеля, довелося б застосувати ядерну зброю сусідів – росіян чи китайців? І тоді на місці цілого мегаполісу, а можливо, і цілої країни – моєї країни! – з’явилася б величезна вирва, у порівнянні з якою Чорнобильська зона – то дитяча забавка, на зразок розладу шлунку у порівнянні зі СНІДом. По-четверте, чи не матиме усе те, що сталося і нібито вдало закінчилося, якогось продовження – нового, але ще більш трагічного розвитку?» Цього вже напевно сказати ніхто не міг, як не міг би і дати цілковитої гарантії щодо того, що подібне ніколи не повториться.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 19.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись