Картопляний вальс

Картопляний вальс

Цього року Миті випало поселитися в хаті на околиці – у хазяйки, старої Павлівни. Вона постелила їм з Юркою у найменшій кімнаті, куди влізли двоспальний диван і стілець. Мабуть, була це комора: мішки з картоплею та кукурудзою стояли зараз у сінях, заважаючи ходити.

– А окремо ніяк? – Юрка почухав у кучерявій потилиці, розглядаючи горбатий і ветхий диванчик, застелений рядниною. Запрана білизна лежала скраю акуратним стосом.

– Який студент пішов проханий, – буркнула Павлівна й почовгала на кухню.

– Та чого ти, – Митя знизав плечима. – Я не хропу.

Юрка скривився. Єдиний син у матері, він жив із нею у квартирі в центрі міста. Минулого року від поїздки «на картоплю» його врятувала пневмонія – і досі був блідий, як борошно. Митя приглядав за Юркою, переживаючи, що в колгоспі той зовсім скисне. І хто тоді допомагатиме з клятим приматом – прикладною математикою?

Тогоріч їх розквартирували в порожньому корівнику чи клуні – Митя виріс у невеликому, але місті, і не дуже знався на цих тонкощах. Увесь час мрячило, кілька дівчат одразу захворіло, проте додому їх не відпустили, тож першокурсниці по черзі доглядали недужих. Настрій був добряче попсований, а викладач-керівник люто стежив за дотриманням «сухого закону». Танці влаштували лише раз, і то якісь «піонерські».

Цього вересня їх повіз доцент Вікентій Іванович, свій у дошку й не дурень до горілки із закуссю.

– Їсти, студенти! – покликала Павлівна, наче почула Митині думки. Він кинув сумку в куток і пішов на голос. Після трьох годин в автобусі живіт співав сумних пісень. Хотілося молочка й сальця з цибулею.

У кухні Павлівна, крекчучи, якраз виймала з печі глечик – газифікація до села не дійшла, – а на столі з-під рушника виглядав покраяний чорний хліб. Стара взяла ложку й насипала в полив’яні миски розваристу блідо-бежеву кашу. Митя похнюпився: перловка, ще й наче без масла. Батько такою рибу в Дніпрі прикормлює.

– Помиєте за собою, – суворо сказала баба. – Під погодую курей.

Митя поколупався в перловці й подумав, що кури перебувають у вигіднішому продовольчому становищі, ніж він: принаймні можуть вирити собі хробака – хоч яке, а м’ясо.

*

Вечір видався теплий, кришталево-прозорий.

На подвір’ї сільського клубу горів один ліхтар. Вікентій Іванович вишикував трудовий десант і дав слово голові колгоспу – міцному мужику з видатною лисиною, який одразу ж почав енергійно валити про битву за врожай.

На лаві біля клубу сидів одноногий баяніст у гімнастерці – мабуть, фронтовик. Він палив самокрутку, випускаючи дим у небо, і Митя раптом подумав: треба ж, грає дядько, а танцювати не може.

Машинобудівники-першаки збилися в гурт і з острахом поглядали на місцевих, які теж прийшли повитріщатися на збори. Машинобудівники другого курсу позирали на ровесниць з хімфаку – ті понадягали найкращі сукні й пускали хлопцям бісики. Скраю стояла одна в біло-блакитному платтячку зі спідницею-кльош – довгою, нижче коліна. Що там був за візерунок, дзвіночки на снігу чи лілеї на воді – не розбереш, але Миті одразу майну: якась принцеса.

Його нечисленні однокурсниці віддавали перевагу значно коротшим сукням.

Профіль дівчини чітко окреслило жовте ліхтарне світло: рівний ніс, перекинута за спину чорна коса. Дуже хотілося роздивитися ближче.

– Бачиш оту? – Юрка штовхнув Митю в бік. – У зеленому, ну!

Митя слухняно закрутив головою і зрештою помітив невисоку білявку –стояла неподалік дівчини, яку сам уподобав.

– Я її запрошу, – сказав Юрка поважно. – Попереджаю.

Митя ледь не приснув: оце так кавалер!

– …майбутнього великого радянського народу! – виголосив голова й замовк. Кілька секунд панувала тиша, а тоді хтось додумався заплескати в долоні. Вікентій Іванович підняв руку, мабуть, бажаючи щось додати. Але тут єдиний ліхтар затріщав, заблимав, усередині в нього тонко дзеленькнуло – і стало темно.

– Ой! – пискнула котрась з дівчат.

– Бляха, знову лампочку мінять! – гаркнув голова з досадою, розгубивши усю піднесеність. Студенти відгукнулися непоштивим реготом. Баяніст, ніби прокинувшись, ушкварив вальс.

Митя подався у той бік, де світилася в пітьмі пляма біло-блакитної сукні. Її власниця виявилася нижчою від нього більш як на голову. Він вирівняв дихання й обережно поклав долоню на руку дівчини нижче короткого пишного рукавчика. Шкіра в неї була гарячою й шовковистою, як… як… та чорт його знає, Митя зроду нічого такого не торкався!

Він відсмикнув свою зашкарублі, геть не інтелігентські пальці. Дівчина озирнулася. Очі в неї були великі й темні.

– Дозвольте запросити! – мовив Митя, проковтнувши клубок у горлі. – Я Дмитро.

Вона вагалася, задравши голову й мружачись. Митя занервував: знав, який у нього «серйозний» ніс – шнобель, справжній дзьоб, не кожна вподобає. Але зрештою дівчина поклала маленьку долоню поверх його і сказала:



Ірина Пасько

Відредаговано: 01.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись