Казки. наукові та чарівні

"НЕ ВСЕ ТО ЗМІЯ, ЩО ПОВЗАЄ!" (Веретільниця ламка або мідяниця, Anguis fragilis та інші)

 

— Мамо! Мамо! Мене знову обізвали гадюкою!

Маленька блискуча Веретільниця, мало не плачучи, вповзла до нірки та скаржилася мамі.

— Хлопчик хотів схопити мене за хвоста! А якась тітка як зарепетує: "Змія!!!" А дядько мене мало не вбив! Я ледве втекла!

— Доню, нащо ж ти виходила з лісу? — хитала головою мати-Веретільниця. — Скільки тобі казати, не вилазь на асфальт! Там тепло і рівненько, правда, але там небезпечно!

— Я не виходила! Це було в лісі!

— Де в лісі? На травиці? Серед зеленого листя?

— Н-н-ні, — неохоче зізналася Веретільниця. — На голій землі.

— Вірусю, скільки я тобі казала, щоб стереглася в лісі голої землі! Довга земляна змія — то стежка, якою ходять люди! Ти вже доросла веретільниця, мало не довша за мене! Невже так важко вивчити?

— А чому люди не можуть вивчити, що я — не змія! — захищалася мала. — Я — ящірка!!

— Бо в нас немає ніжок і шкірка блищить, наче латунна, або мідна. Люди вважають нас мідянками! Навіть вчені звуть Мідяницями. Хоча у мідянок, всі знають, темний візерунок на спинці.

— У мене теж є смужки на спинці, — похнюпилася донька.

— Бо ти ще молода! У мене вже нема. Ти зовсім беззахисна, доню, добре, що малі веретільниці хоч трохи схожі на справжніх змій. Щоб птахи вас не їли, боялися дзьобнути!

— То птахи, а то люди! Для них я й без смужок страшна змія! А ще й мідна... А хоч би й мідянка! Мідянка ж неотруйна, чого кричати? — не здавалася дочка. — Ми вчили в школі, що люди розумні, — Віруся висунула роздвоєного язичка: — Тю! В нашій родині  лише два види безногих ящірок! Важко запам’ятати? Хіба не чули приказку: "Не все то змія, що повзає!"

— Ох, не кажи, — зітхнула мати. — Нашому південному родичу Жовтопузові ще важче! Він більший, його навіть пітоном обзивають, не лише гадюкою! Ходи на сонечку погрійся. Весна... Тільки далеко не відходь! — крикнула мати, коли Вірусин хвостик вже майнув за поріг.

 

*****

Віруся грілася на квітневому сонечку серед негустої травички та сонно кліпала очима. Аж раптом почула жваву пісеньку й помітила, що від коренів старого дуба підстрибує та просувається до неї строката пляма. Згори — блакитна, знизу — рожева, а з боків сіро-біло-брунатна. У формі крапельки: майже кругла, з малим хвостиком та підстрибує на ніжках.

— Були б у мене ніжки... — зітхнула Веретільниця. — Тоді б ніхто...

— Змія!! — скрикнув дзвінкий писклявий голос. Строката крапля підстрибнула дуже високо на гілку куща. Віруся повністю прокинулася та підвела голову.

— Я — ящірка! А ти хто?

— Зяблик. А ти не бреши! Я знаю, ти змія! У ящірок є лапки!

— Я з родини Веретільниць, у нас змієподібне тіло без лапок, проте я — ящірка!

— А доведи! — зухвало писнув Зяблик.

— Дивись уважно, — Віруся кілька разів виразно кліпнула очима. — Бачив?

— То й що? — не зрозумів "дослідник" на кущі.

— У мене справжні повіки, як у тебе! Я можу заплющити очі! А змії так не можуть, у них прозора луска замість повік, наче скельце.

— А!! — Зяблик радо підстрибував на гілці. — А я гадав, що з тобою не так? Якась ти не страшна. У тебе справді не зміїний погляд!

— А ти змій бачив?

— Особисто — ні. Мати розповідала. Зміям не можна дивитися у вічі. Вони того... зачаклують і привіт!

— Гіпнотизують! — поправила Віруся. — Це правда. Я так не вмію...

— А ще, ящірки відкидають хвости! Ти теж?

— Так, я легко можу скинути хвоста при небезпеці. Тому мене і звуть "ламкою". Але він важко відростає, тому не можу показати. А ще мене звуть "мідяниця", бо я блискуча!

— Ти гарна, — обережно погодився Зяблик. — Але ти точно не змія? Мідянка — твоя сестра?

— Моя сестра — прудка ящірка! А ще є дядько Жовтопуз, та він живе на півдні. Мідянки нас їдять, душать в зміїних "обіймах", наче пітони! Сама їх боюся... Але для тебе мідянки та вужі неотруйні… знаєш, як відрізнити вужа?

— У нього золота корона! Жовті плями на голові, як "вуха".

— Еге ж. А ти, Зяблику, яка тварина? Мишка? Чи жабка?

— Дурна? — образився Зяблик. — Я — птах!!

— Ой! Птахи нас їдять! Ти — ворог! — Віруся боком полізла у зарослі квітучої медунки, намагаючись сховатися під широким листям. — Не підходь, хижий птах! Я стрибну до мурашника, не дістанеш! Тебе там покусають!



Эллин Крыж

Відредаговано: 27.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись