Кімната

1.

Відчинив двері, замружився і увійшов. У вуха з силою прорвався різкий звук і добрався десь аж до очей. На мить здалось, що ті вилізуть – стиснув повіки до болю, щоб втримати. Зупинився. Звук мав свій ритм, і Пол упіймав себе на думці, що він йому починає подобатись. Ця думка прогнала страх. Вирішив взагалі більше не боятись. Можливо, тепер так і буде – він і оцей урочистий бамкіт. Очі широко відкрились і пішли за вухами. Величезний настінний годинник відбив останній удар і затих – рівно дванадцята.

Погляд завис на годиннику ще на пару секунд, але той все сказав і Пол його більше не цікавив.  Відвів очі, і їх відразу ж упіймав стіл – довжелезний різьблений, заповнював собою всю кімнату. Стіл чекав дванадцятьох – по п’ятеро з кожного боку і по одному з обох країв. Сервіз з майже прозорої порцеляни, срібні прибори, тонкі кришталеві келихи і кремові мережені серветки. Оббиті оксамитом стільці з високими спинками – наче 12 тронів. Десять кованих підсвічників на одну свічку біля кожного місця по боках столу – свічки були запалені лише по один бік. Пол ледве відірвав погляд від стола, який тепер, коли годинник замовк, відбирав на себе усю увагу.

«Здається, я колись таке вже бачив.». Пол озирнувся. «Точно! Кімната в музеї. Точнісінько все, як там.»

Вікна ховались за важкими шторами – темно-бордовий оксамит повторював оббивку крісел. Підійшов до одного з вікон і спробував відсунути штору. Та не піддавалась, як не старався.

«Цікаво, зараз дванадцята дня чи ночі?». Світло від свічок було таким яскравим, що за зашторених вікон цього не зрозуміти. Підійшов до столу і дмухнув на одну зі свічок. Зашипіла, але не згасла. Дмухнув ще декілька разів на інші під їх шипіння і здався. Значить, так треба.

З меблів у кімнаті був лише стіл з кріслами та чотири креденси з посудом. Здавалось, стільки посуду там вміститись ніяк не могло. Дзеркало! Звісно – воно подвоювало все. Ні. Не все. Синець втоми під правим оком, опущений край правої губи, права рука звисає у безсиллі. Не дивувався. Пол вирішив більше нічому не дивуватись.

Оглянувся, не сумніваючись, що там побачить. Репродукція всім відомого триптиху Босха повністю займала стіну.

Розвернувся до стіни з дверима,  точно знаючи, що його чекає в невеликій ніші, відгородженій від решти кімнати двома шторками. Зручний фотель, оббитий тим самим бордовим оксамитом, поруч невелика тумба з ще одним підсвічником на дві свічки. Горіла лише одна.

Залишив невеличкий просвіт між шторками, зручно вмостився у фотелі і став чекати.

***

Першим увірвався молодик. Чорний костюм і сорочку освіжало червоне обличчя і такі ж вуха.

Годинник бамкнув в дванадцяте.

- Фух, встиг! Цього разу, здається, я перший!

«Хлопцю майже тридцять, а враження – щойно з останнього дзвоника».

Той перевів погляд на стіл, накритий на шістьох – чомусь лише з одного боку і одного краю. Підійшов до вікна, спробувавши відсунути штору, повернувся до столу, щоб задути свічку, кинув затію, пройшов до креденсу, почав рахувати посуд, якого було забагато, побачив себе, провів одною рукою по правій брові, другою по лівій. Картини у дзеркалі змусили розвернутись. Ніша не зацікавила зовсім.

Хлопець повернувся до столу, шукаючи собі місце – так щоб не в центрі, але й не дуже з краю.

 

***

Другою увійшла жінка. Зараз Пол міг бачити її лише зі спини. Струнка фігура у довгій ошатній чорній сукні з дуже тонкою талією на мить завмерла, розглядаючи годинник.

Десять, одинадцять, дванадцять!

Втихомирений годинник, стіл, накритий на половину, вперті штори, норовлива свічка, дивний креденс. Побачила себе, поправила зачіску з правого боку, потім з лівого. Оглянулась, порозглядала картини, пройшлась очима повз нішу, не затримуючи погляду, і повернулась до столу.

«Скільки їй? Вісімдесят два, здається? Бабусею її ніхто не відважився б назвати. Дама.»

Пол не зводив з неї очей, захоплюючись манерами. Жінка дуже акуратно відсунула крісло по центру, сіла струнко, не опираючись на спинку, і застигла.

Молодик зірвався на ноги.

- Вибачте, мадам. У цих кріслах такі високі спинки, що за ними не побачив Вас.

- Я щойно увійшла. Ви, молодий чоловіче, робите стільки непотрібних рухів, що взагалі дивно, що встигаєте ще й дивитись.

Той відкрив рота, щоб щось відповісти, але обличчя старої всім своїм виглядом давало зрозуміти, що й це непотрібне. Кинув оком на стіл.

- Де їжа? Я помираю від голоду.

- Не думаю, хлопче, що від голоду так вже й просто померти. Взагалі померти не так вже й просто.

«Такі старі карги, як ти, будуть жити вічно, всі вимруть, а ти залишишся.»

- Правду кажете.

***

Двері тихенько відчинились, пропускаючи молоду жінку в чомусь чорному, і так само беззвучно зачинились. Кожен удар годинника супроводжувався схлипуванням. Стіл, штора, підсвічник, картини теж. Ніша не супроводжувалась нічим, бо залишилась непоміченою. Дзеркало в креденсі перетворило схлипування в підвивання. Намагалась витерти сльози з обох щік, але тим хотілось текти.

«Мати рідна, вона зараз всіх тут заплаче до смерті. Ти диви, яка жаліслива».

Жінка сіла з краю стола біля молодика, побачила четверо очей і затряслась під новою навалою води.

***

Двері різко відкрились і так само різко закрились. Четвертою була молода жінка у тонкій шовковій чорній сукні і на високих підборах. Сніжно-біле волосся, викладене акуратними кучерями, густо напудрене обличчя, на якому чітко виділялись три плями – два зелених ока, промальованих чорною тушшю і підведених олівцем, і яскраво червоні губи. В одній руці цигарка, в другій сумочка.

Жінка дивилась на годинник і нервово постукувала ногою по паркету.



Квітка Муха

Відредаговано: 13.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись