Кімната

2.

Відкрив очі.

- Житиме!

 

***

- Пол, ти живий, це просто неймовірно!

Вдивлявся в обличчя напарника. Той затих, даючи йому час прийти в себе. Пол блукав очима по палаті. Крізь напівпрозорі штори пробивалось сонячне проміння і звуки. «Як гарно слухати звуки вулиці». Пол відчув, як звідкись зсередини піднімається ком. Захотілось залишитись одному, щоб випустити його зі себе.

- Ти пам’ятаєш, що трапилось? – Сем співчутливо дивився на свого друга.

«Скільки ж це часу пройшло? Судячи з виразу його обличчя, листа він ще не отримав». 

Пол заштовхав ком назад і спробував відповісти, але замість слів вирвався хрип.

- Ти ще зовсім слабкий, давай відпочивай, я зайду пізніше.

- Який сьогодні день? – голос Пола все ще нагадував хрип.

- П’ятниця.

- П’ятниця?

- Так, п’ятниця.

- Котра зараз година?

- 12:55.

«Пройшло менше години».

- Я тобі маю розповісти дещо таке, що просто в голову не вкладається.

Пол подумав, що Сем навіть уявити собі не може, скільки може вміститись в голові після того, як туди потрапляє куля.

 - Ми за останню годину отримали чотири зізнання у вбивстві та одне зізнання у шантажі і вбивстві. Два з них у справах, які вів ти.

Пол дивився на радісне обличчя друга і мовчав.

- Що трапилось з тобою? Все було підлаштовано так, наче ти стріляв у себе сам. Але ж ти не робив цього? Нам потрібно знайти того, хто стріляв.

- Сем, мені хочеться трохи відпочити.

- Я розумію, але ж… час… дорога кожна хвилина.

- Я знаю, наскільки дорога кожна хвилина, зараз знаю, як ніколи. Йди, Семе. За пару днів отримаєш ще одне зізнання. Шосте.



Квітка Муха

Відредаговано: 13.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись