Кімната

3.

Все почалось зі справи Доріана Джексона. Як і більшість людей у нашому містечку, я слідкував за його кар’єрою бігуна і вічною боротьбою з найкращим другом – Філом Уотсоном. Один з них мав потрапити у національний відбір. Смерть Уотсона сколихнула ряди вболівальників, проте особливих сумнівів у її природності ні в кого не виникло – раптовий напад не така вже й рідкість серед спортсменів. Слідів отруєння чи якихось травм не виявили, та й ціла купа людей підтвердила, що останні дні тому нездужалось, він був блідий і хапався за серце. Я викликав Доріана на допит радше для протоколу, не розраховуючи почути нічого особливого, але той вів себе настільки неприродно, що мій інстинкт слідчого змусив мене вдатись до блефу.

- Містер Джексон, ми щойно отримали результати експертизи. Філа Уотсона було отруєно.

Доріан спочатку побілів, а потім почервонів десь аж до вух.

- Але ж… Але ж він обіцяв, що слідів отрути не знайдуть.

В той самий момент задзвонив телефон.  Експертиза встановила інфаркт, тож ніяких додаткових досліджень призначено не було.

Не знаю, звідки ця думка прийшла в мою голову. Я поклав трубку, подивився на напівживого від переляку хлопця і сказав:

- Я можу Вам допомогти, але це обійдеться Вам в кругленьку суму.

Справу закрили, а мій банківський рахунок значно поповнився. За всі роки роботи в поліції я не зміг відкласти ні копійки, а тут раз – і міг купити собі пристойний будинок.

 

Наступною смертю, з якою я зіткнувся, була смерть старенької жінки. Я не знав її особисто, але чув багато про її справи, бо серед іншого вона займалась й адаптацією колишніх злочинців. Ніхто не планував розслідувати її смерть. Просто хтось розповів, що вона декілька днів була блідою і хапалась за серце. Точно так описували стан Філа Уотсона за пару днів до його смерті. Звісно, в такому віці нічого дивного в таких симптомах не було. Але вона ось-ось мала очолити благодійний комітет. В іншій розмові я почув, хто тепер претендує на цю посаду – пані Магда Уілсон.  Досі не можу пояснити, чому мені захотілось зустрітись з нею. Мабуть, це те, що називають чуттям. Я підлаштував «випадкову» зустріч. Представився детективом Полом Віллісом. Вона подивилась мені в очі, і я побачив в них страх. Я не став нічого вигадувати. Просто з порогу спитав, де вона придбала отруту.

Ця друга смерть зробила мій рахунок ще привабливішим, але разом з тим позбавила спокою. Я практично перестав спати.

Дві смерті від отруєння з однаковими симптомами і практично без видимих слідів.  Доріан Джексон і Магда Уілсон не мали нічого спільного. Єдине, що їх зв’язувало – вбивство, вірніше спосіб, у який воно було вчинене. А ще – страх, який міцно засів у них, роблячи скоєні вбивства абсолютно беззмістовними. Доріан заявив, що на деякий час припиняє тренування, що для спортсмена його рівня майже завжди означає кінець спортивної кар’єри. Магда Уілсон так і не очолила комітет, пославшись на вік і стан здоров’я.

 

Наступною була смерть старенького дідуся. Про неї я взагалі не мав би дізнатись, якби не збіг обставин. Якось  в барі неподалік від мого дому наткнувся на молодого чоловіка, в якому упізнав дрібного шахрая, що з моєї легкої руки потрапив на лави підсудних, але дивом уник ув’язнення. Ще в суді був певен, що той погано скінчить. Підле і брехливе ледащо з гарними манерами і личком. Поруч з ним була дівчина, яка біля нього бути не мала б. Непомітна сіра мишка з трепетом ловила кожне його слово.  Така, як вона, ніяк не могла зацікавити цього улюбленця жінок, і все ж він відверто упадав за нею. Я не планував слідкувати за ними чи щось виясняти, просто відклав цей епізод десь на задвірках свідомості.

Вдруге я побачив цю парочку за декілька днів. Я ледь впізнав дівчину – та вся запухла від сліз і тряслась, намагаючись стримувати ридання. Брайян намагався її заспокоїти, був сама уважність, здавалось, переді мною не добре знайомий мені аферист, а чуйний закоханий молодий чоловік. Але мій тридцятилітній стаж роботи у поліції навчив мене довіряти радше своїм відчуттям, а не очам. Я не вірив його щирості. І, на жаль, не помилився.  Дівчина мала багатого дідуся, який все ніяк не хотів помирати, а їй ну дуже хотілось заміж. Мені не довелось навіть давити на неї. Спочатку я припустив, що до вбивства її підштовхнув Брайян. Але Доріс запевнила мене, що він нічого не знав про злочин. З наших з нею розмов я зрозумів, що той спочатку просто хотів витягнути з неї трохи грошиків, а коли побачив, що дідусь нічого не дасть, почав втрачати інтерес. Я знав таких як Брайян – він діє по-дрібному, вбивство занадто ризикована річ, щоб він пішов на нього. Але і таких як Доріс я знав. Не могла вона все це провернута одна.

 

Це третє вбивство змусило мене подивитись на ситуацію з іншого боку. Всі ці люди не були природженими вбивцями. Відважитись на вбивство – зовсім не так просто. Я став розпитував Доріс про те, яким чином думка про отруєння добралась до її голови. Як виявилось, вона за останні три місяці постійно наштовхувалась на оголошення типу «Ви в безвиході, але насправді вихід є». Далі оголошення ставили прямолінійнішими і частішими.  Тоді зрозумів – продавець не просто торгує отрутою. Він сам шукає потенційних вбивць – своїх майбутніх клієнтів. Я вирішив почати пошуки чоловіка. Все, що я мав – номер телефону, який виявився телефоном орендованої квартири, та інформацію про спосіб, яким він облаштовує свої справи. Дзвінок по телефону, чоловік вказує адресу квартири, назначає час, коли потрібно прийти. Двері відчинені, клієнт входить, залишає кошти в пакеті, читає чітку інструкцію з введення отрути, не забираючи її, і запам’ятовує ще один номер, по якому потрібно подзвонити через три години. Ще один дзвінок, ще одна квартира з відчиненими дверми і залишеною отрутою. Ніяких інших контактів.



Квітка Муха

Відредаговано: 13.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись