Книжкові злодії

Передмова

Передмова

Минулої весни я сидів у літаку, що прямував з Берліну до Бірмінгему. На колінах у мене лежав наплічник, а в ньому чекала на мою увагу невеличка оливково-зелена книжка. Час від часу я відкривав наплічник і зазирав у пухкий коричневий конверт, де лежала книжка,— прос­то упевнитися, що вона нікуди не поділася. Сімдесят років вона поверталася до своєї родини — до онуки чоловіка, якому колись належала. Одна людина дбайливо наклеїла свій екслібрисa1 на форзаці і на титульній сторінці написала своє ім’я: Річард Кобрак. Наприкінці 1944 року його разом із дружиною на одному з останніх потягів до Аушвіцу відвезли до газових камер. Книжечка в моєму наплічнику не є винятково цінною; у Берліні, у будь-якій букіністичній крамничці, вона, певно, коштувала б не більше кількох євро.

А ще ті декілька днів, що я був вартовим цієї книжки, мене переслідувало тривожне відчуття на грані паніки за думки про те, що вона раптово може загубитися. Мене мучили невідчепні фантазії, як я залишаю наплічник у таксі або як його в мене крадуть. Цінність книжки не вимі­рюється грошима — вона коштовна емоційно і її нічим не можна замінити для тих, хто зростав, не знаючи дідуся. Книжечка в оливково-зеленій палітурці має величезну цінність, адже це єдина річ, яка залишилася від Річарда Кобрака. Це книжка з його бібліотеки. За трагічним збігом обставин, ця річ — лише одна з мільйонів, які ще досі не знайдені. Мільйо­ни забутих книжок, що залишилися від мільйонів втрачених життів. Упродовж понад пів сторіччя їх ігнорували й нічого про них не казали. Ті, кому відомо про своє походження, часто намагалися не повідомляти цього своїм власникам: вони рвалися на сторінках із вихідними даними, витиралися вщент на місцях із особистими присвятами та підробляли каталожні дані, у яких замість «подарунку» від гестапо чи нацистської Німеччини записувалися як дар від невідомої особи.

Проте багато з них збереглися — можливо, тому, що розкрадання було надто поширеною реалією, а зазвичай ні в кого з грабіжників не виникає бажання зазирнути в історію залишків чужої долі.

За кілька останніх десятиріч значну увагу приділяли історії розкрадання нацистами предметів мистецтва. 2009 року я сам розпочав писати про це в Музеї сучасного мистецтва в Стокгольмі, орієнтуючись на картину, яка зникла під час Другої світової війни,— «Квітковий сад» Еміля Нольде. Як і оливково-зелена книжечка, картина належала німецько-єврейській родині і була втрачена наприкінці 1930-х. Згодом тема моїх розшуків розгорнулася до історії про масові викрадання нацистами витворів мистецтва та тривалу, завдовжки сімдесят років, боротьбу за повернення цих робіт. Мої зусилля зрештою вилилися в книжку, яка побачила світ 2013 року: «Грабіжники. Як нацисти викрадали в Європі скарби мистецтва» (Plundrarna. Hur nazisterna stal Europas konstskatter).

Занурившись у деталі цього грабіжництва, однаково керованого ідео­логією та жадібністю, я дізнався, що викрадали не лише предмети мистецтва та давнини, а й книжки. У самому факті не було нічого дивного, адже представники грабіжницької організації нацистів хапали все, що траплялося на їхньому шляху.

Найперше мене здивувало те, що в цій операції викрадання, яка простягалася від Атлантичного узбережжя до Чорного моря, зникли десятки мільйонів книжок. Але, крім цього, мою увагу привернуло ще дещо — книжки нібито були більш важливими ідеологічно. Витвори мистецтва здебільшого розподіляли між керівництвом нацистів, і в цьому списку не останнє місце посідали Адольф Гітлер і Герман Ґерінг. Витвори мистецтва мали показати, узаконити та вшанувати новий світ, який нацисти мали намір побудувати на руїнах Європи. Вони бачили цей свій світ красивішим і чистішим.

Але в книжок була інша мета. Їх викрадали не заради честі й не лише через жадібність — радше з ще більш тривожних причин. Бібліотеки й архіви в усій Європі було пограбовано найголовнішими ідеологами Третього райху, організаціями, на чолі яких стояли голова СС Генріх Гіммлер або головний ідеолог партії Альфред Розенберґ. Найбільше в історії книжкове пограбування було здириговане й здійснене під час війни. Мішенями цього пограбування стали ідеологічні вороги руху — євреї, комуністи, масони, католики, критики режиму, слов’яни та інші. Сьогодні про це відомо не всім, і такі злочини досі залишаються знач­ною мірою нерозкритими. Я вирішив піти стежкою мародерів — вирушити в тисячомильну подорож Європою. Я це зробив, частково щоб спробувати зрозуміти, але також — щоб з’ясувати, що залишилося ­після тих набігів, а що було втрачено. Мій шлях брав початок від розрізнених емігрантських бібліотек у Парижі; я пішов до втраченої давньої єврейської бібліотеки в Римі, витоки якої сягають самого початку нашої епохи. Потім від полювання на таємниці масонів у Гаазі — до пошуків скалок винищеної цивілізації в Салоніках. А спочатку — від сефардських бібліотек Амстердаму й до їдиш-бібліотек Вільнюсу. Сліди були всюди, хоча час від часу вони майже зникали: у місцях, де люди та їхні книжки були забуті, а переважно — просто знищені.

Дуже великою мірою це історія про розподіл — про тисячі бібліотек, які за Другої світової війни було зруйновано без можливості відновити. Мільйони окремих книжок, які колись були часткою чиїхось особистих колекцій, досі стоять на полицях, розпорошених усією Європою. І вони втратили свій цілісний зв’язок із життям. Залишки колись дивовижних, зібраних поколіннями бібліотек, які формували культурний, лінгвістичний і самовизначальний стрижень громад, родин та окремих людей. Бібліотек, які неможливо замінити,— адже вони були відображенням людей і суспільства, яке колись створило ці книжки та плекало їх.

Але також ця книжка про людей, які брали участь у війні, щоб захистити свою літературну спадщину, врівноважити своє життя, але які найчастіше втрачали й те й те. Ці люди добре розуміли, що розкрадання їхньої літературної культури означає пограбування їхньої історії, забирання їхньої людяності і, зрештою, будь-якої можливості пригадати минуле. То були люди, які відчайдушно намагалися сховати рукописи, закопували щоденники та не випускали з рук своєї найулюбленішої книжки під час останньої подорожі — до Аушвіцу. Ми зобов’язані цим людям нашою можливістю пригадати жахливі події, що відбулися в минулому — як із людьми, які втратили життя, так і з тими, хто вижив і відтоді ділиться пережитим, розповідає про свій досвід, щоб світ знав, що й як відбувалося. Такі люди примусили заговорити те, що за задумом мало мовчати. Ми живемо в часи, коли останні свідки Голокосту мають скоро полишити цей світ. Тож нам залишається лише сподіватися, що їхнього досвіду нам вистачить, щоб пам’ять жила довіку. Під час написання цієї книжки я усвідомив, що такі спогади є найважливішими, що саме вони спричинили грабування книжок. Позбавити людей слова та можливості висловитися — це один зі способів їх ув’язнити.



Андерс Ріделл

Відредаговано: 21.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись