Кохання кольору лаванди

Таємниці

Я підійшла до дверей і подивилась на годину в телефоні. Вже було 01.45 ,тобто вдома напевно вже всі заснули. Я тихенько відімкнула замок і зайшла всередину. Я вирішила зняти взуття, щоб тихіше піднятись в свою кімнату. Пройшовши по коридору, я побачила світло з вітальні. Мені стало цікаво хто там, тому я дуже легенько підійшла ближче. Здалеку я побачила тітку, яка сиділа на кріслі і плакала. Спочатку я подумала, що варто піти геть, але у мене з'явилось багато запитань і залишилась стояти. Що взагалі сталось? Чому тітка плаче? А що, як вона мене побачить? Мені стало страшно і я вирішила швиденько побігти в кімнату, але....
— Ти вже повернулась?- важким голосом спитала тітка - а де Соня?
— Та я вийшла трохи раніше, а Соня лишилась зі своєю компанією.
— Ага, ясно. А ти чому не пішла одразу ж в кімнату? 
— Я просто побачила світло і захотіла перевірити, може хтось просто забув виключити.- все-таки я вирішила збрехати, не буду ж я казати,що мені було цікаво, хто тут сидить. 
— Ну можеш вже йти спати- сумно сказала тітка- Я зараз подзвоню до Соні. Котра це вже година?
Я подивилась на екран свого телефону.
— Вже друга.
— Ого. Навіть не помітила, що вже стільки часу тут сиджу. 
Я подумала, що мені варто вже піти, але цікавість взяла наді мною верх. 
— Тітко, ви в порядку? Щось погане сталось? 
— Ні, все добре. Нічого не сталось.
— Але ж ви плакали...
— Послухай, Ніко. Я теж людина, у якої є почуття. Так, інколи я буваю суворою, інколи злою і нестерпною, але я теж заслуговую на щастя. Я стільки робила,щоб хоча б трішки бути щасливою, але все марно. Напевно така моя доля і може варто вже з нею змиритись. Може досить мені намагатись будувати щастя там, де це зробити неможливо. 
— Насправді, я не знаю,що ви маєте на увазі. Але я хочу сказати, що ви не така погана, як здаєтесь. І так,хоч мені і не подобається, як ви до мене ставитесь, але все ж таки я вдячна вам за те, що не покинули мене і прийняли в свою хорошу сім'ю. - я відчула як збираються сльози.
— Хорошу сім'ю?- тітка гірко засміялась.- Ти знаєш,що таке справжня сім'я? Це не тоді, коли тобі зраджує чоловік, а дочка бачить тільки твої гроші. Всі ці роки я терплю зневагу до себе з боку свого чоловіка. А знаєш,що найгірше? Я навіть не маю кому про це розповісти.
— Мені шкода... - я навіть не могла нічого сказати на це зізнання.
— Хороша сім'я - це коли ви не лише любите, але і поважаєте один одного. Це коли навіть хтось йде геть, з часом все одно повертається. Це коли ти засинаєш з думкою чи у всіх все добре, а просинаєшся з бажанням,щоб у кожного було ще краще. От у тебе була дійсно хороша сім'я. А в нас ,як в театрі: кожен грає свої ролі. 
— А чому ви не спілкувались з мамою? - тітка різко повернулась до мене.
— Тобі пора спати, Ніко. Вже пізно, тому йди до себе. 
— Добре, я тоді йду.
— Надобраніч! 
Я розвернулась і пішла до своєї кімнати. Більш за все я шкодувала про своє останнє запитання. Ну чому в такий момент відвертості моя цікавість вирішила нагадати про себе?
Наступного дня все було, як завжди. Усі продовжували грати свої ролі. Проте, можу сказати,що у нас з тіткою стосунки стали трохи тепліші. Вона не лише відповіла на моє звичне "доброго ранку", але і спитала як в мене справи та як я почуваюсь в новій школі. Ми трохи поговорили і вона навіть усміхнулась мені. 
В понеділок я прийшла до школи і Асі біля шкафчика не було. Отже, вона не чекала на мене сьогодні. Хм, цікаво. Може вона вирішила закінчити нашу дружбу. Я зайшла в клас і побачила, що Ася вже сидить. Вона кинула біглий погляд в мою сторону і відвернулась. Я все ж таки вирішила сісти біля неї.
— Привіт- зовсім без емоцій сказала я.
— Привіт- тихенько відповіла Ася. 
Весь урок літератури вона мовчала, хоча раніше їй було не можливо закрити рот. Тож в кінці уроку я вирішила не чекати на неї, а одразу ж піти в клас біології. 
— Ніко!- я почула, що мене покликала Ася.
— Що? 
— Нам треба поговорити. 
— Я знаю, але мені нічого тобі розказувати.
— Давай сьогодні після уроків підемо в кафе і я все тобі розкажу. 
— Добре, давай.
Я розвернулась і пішла в сторону кабінету. Думаю, Ася зрозуміла,що я дуже сильно ображена. Коли я зайшла в класі було пусто і я сіла собі там де і завжди. Витягнувши книжку і зошит, я помітила в себе в рюкзаку шоколадний батончик. Я розвернула упаковку і почала їсти. 
— Смачного- від моїх роздумів мене відірвав голос- це був Діма - чого ти тут сама сидиш?
—О, і тобі привіт!
—Вибач,- він посміхнувся - забув привітатись.
Я вже казала як мені подобається, коли він усміхається.
— Ну, а щодо твого запитання, то в мене зараз біологія, а я не хотіла йти в їдальню. От і все. А ти що тут робиш? 
— Я забув свою кепку. - він махнув чорною річчю. - в мене попереднім уроком була біологія. Ти тоді так швидко пішла, ми навіть не встигли поговорити.
— Ой, дійсно. Ти напевно ще довго був.
— Насправді ні, я одразу ж пішов після тебе. Мені там вже нІчого було робити. 
— Ви знайомі ? - раптом ні звідки з'явилась Соня.
— Ем, так. А що таке?- спитала я.
— Тобто ти тепер вирішив причепитись до моєї кузини? - Соня злобно подивилась на Діму. 
— Я навіть не знав, що вона твоя кузина. 
— Ну ,звичайно, ти не знав.- дорікнула Соня. 
— Якщо ти думаєш,що я почав спілкуватись з Нікою на зло тобі, то ти дуже сильно помиляєшся. Не весь світ крутиться навколо тебе. Навіть якби я знав,що вона твоя родичка, я все одно б почав з нею спілкуватись. А знаєш чому? Тому що вона не така егоїстична стерва як ти. - я широко відкрила очі. Шок відобразився на моєму обличчі.
— Та як ти смієш! - почала Соня- ти...ти..та я тобі...
— Що? Що ти мені зробиш? Відшиєш мене? Розіб'єш серце? Ти вже це зробила.
— Дімо, це не так. - Соня дивилась на нього ледь стримуючи сльози. 
— Зустрінемось іншим разом , Ніко! - Діма подивився на Соню і пішов.
Я сиділа в ступорі. Що тількищо було? Вони колись зустрічались? Господи, цих таємниць колись не буде? Мені здається я скоро потону в океані секретів. Я ніби в лабіринті, намагаюсь знайти вихід з одної ситуації і одразу ж потрапляю в іншу. Згодом почали збиратися учні і я так і не змогла нічого спитати в Соні.
Після уроків я пішла в кафе ,яке мені сказала Ася. Воно було недалеко від самої школи. Коли я зайшла,то одразу ж помітила Асю. Я підійшла і сіла на диванчик навпроти неї.
— Ну розказуй!- я одразу ж перейшла до суті.
Ася глибоко вдихнула, я помітила, що вона хвилюється.
— Все було так...



Ксана Рейлі

Відредаговано: 31.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись