Кохання кольору лаванди

Щасливе місце

 

Зранку я проснулась дуже щасливою. Чи то через те, що сьогодні неділя і я нарешті відпочину, чи то через вчорашній поцілунок з Марком? Навіть не знаю. Я спустилась у вітальню, проте вдома нікого не було. 
— Доброго ранку, Ніко! — привіталась до мене Ліда — наша домогосподарка. 
— Доброго, — я усміхнулась цій сивій жіночці. — А де всі?
— Пані Еліна та Михайло Іванович поїхали кудись у справах ще зранку, Соня пішла на прогулянку, а Даня вчора ночував у сестри Михайла. 
— А, зрозуміло. Тобто я зараз одна? — вона кивнула. — А коли всі повернуться? 
— Не знаю. Твоя тітка з дядьком, напевно, вирушили в далеку дорогу, якщо поїхали з самого ранку. А Соня переважно довго гуляє. Будете снідати?
— Звичайно! А що у нас на сніданок?
— Млинці з малиновим джемом.
— Ох, — я зраділа як маленька дитина. — Мої улюблені!
— Я знаю, — тітка Ліда посміхнулась мені.  — Тоді принесу сніданок у вітальню.
— Не потрібно! Я поїм на кухні. Не хвилюйтеся за це. І, будь ласка, звертайтесь до мене на ти.
— Хіба ж так можна.
— Не можна, а треба! Усе, я йду на кухню.
Млинці були дуже смачними. Я з'їла декілька порцій і мене ледь не знудило. Тітка Ліда виявилась дуже цікавим співрозмовником. Виявляється, вона працювала тут ще до того, як моя тітка вийшла заміж за дядька. І мої кузени, у принципі, виросли в неї на руках.
Потім я пішла в кімнату і вирішила прочитати книжку, але не змогла подужати навіть двадцяти сторінок. Назбиралось дуже багато думок, тому я вирішила трохи прогулятись.

Коли я вийшла з будинку, то зрозуміла, що майже нічого не знаю про це місто. Ніколи нікуди не ходила, крім школи та кафе на розі. Тому я просто вийшла на головну дорогу і звернула в протилежний бік від школи. Оскільки на вулиці сонячно і світло, то мені зовсім не було страшно йти невідомою дорогою. Пройшовши десь хвилин двадцять, я помітила ґрунтову дорогу, яка вела кудись у ліс. Одразу ж зацікавившись, я пішла цією стежкою.

Усе навкруги було дуже красивим. Я вдихнула свіже повітря смерек і відчула гармонію з цим місцем. Пройшовши ще трохи далі, я помітила невелике блакитне озеро. Воно розташувалось поміж маленьких кущиків та великих дерев. Це було так казково! Я сіла на березі озера і вдивлялась в його далечінь. На мить, закривши очі я повернулась до себе додому. Це було два роки тому, коли ми святкували кришталеве весілля батьків — п'ятнадцять років разом. Мій тато був лікарем, а мама медсестрою. Батько завжди говорив, що як тільки побачив її блакитні очі, то забув про все на світі. А мама, своєю чергою, говорила, що як тільки почула його голос, то більше не хотіла нікого слухати.

Таке в них було кохання. Я завжди дивилась на них із захопленням і мріяла, щоб і мене хтось так покохав, як тато маму. У той день мама працювала в нічну зміну, тому і забула про річницю. А ми з татом влаштували неймовірне свято. Недалеко від нас теж було озеро. Ми прикрасили там усе в лавандовому кольорі, купили кульки, розстелили плед, я спекла кекси, а тато взяв гітару. Усе було дуже красивим. Потім батько зав'язав очі мами лавандовою стрічкою і ми привели її в це казкове і щасливе місце. Коли вона побачила наш сюрприз, то дуже зраділа і почала вибачатись, що забула про річницю. На що тато тільки посміявся і подарував їй срібний браслет з камінчиками лавандового кольору, в одному з яких було залито маленькі пелюстки лаванди.  Вона була така щаслива. Мати попросила вибачення в батька, що нічого йому не подарувала, а він сказав, що вона зробила йому найкращий подарунок, який тільки могла зробити: вийшла за нього заміж і подарувала мене. Ми всі разом сиділи до вечора на тому озері, милувались краєвидами та співали улюблені пісні під гітару.

Я відкрила очі та зрозуміла, що це лише спогад. На моєму лиці була усмішка, а з очей текли сльози. Це не те озеро, не те місце. Тут немає моїх батьків, мого радісного сміху. Лише браслет на лівій руці, який я невпинно кручу пальцями іншою рукою. Це все, що мені від них залишилось. Я більше ніколи їх не поверну та єдине, що я можу зробити, так це прийняти, відпустити й пам'ятати.  

Я витерла свої сльози та відчула полегшення. Таке враження, ніби важкий камінь звалився з моєї душі. Не знаю, скільки я тут сиділа, але надворі почало вже темніти. Я швидко встала і пішла в бік свого будинку. На щастя, він був недалеко. Уже у дворі я побачила машину дядька Міші. Отже, вони вже приїхали. Я легенько відкрила двері і почула крики з кабінету дядька.
— Ми повинні продати цей будинок!
— Ти здурів! Він — не наш! Розумієш…

Почула я крики тітки. Спочатку я вирішила піднятись до себе в кімнату, але наступні слова мене вразили.
— Якщо я не віддам борг, то мені кінець, нам усім кінець!
Про який борг вони говорять?
— Треба було раніше думати. Ти ж казав, що лишив цю справу, що ти більше не граєш. Ми стільки років лікували тебе від тієї залежності, а ти знову повернувся.
— Я не знаю, як це вийшло. Я просто одного разу пішов з другом. Я не хотів робити ставку, але він мене змусив. І я…
— І ти що?
— І я виграв! Зрозуміло? Тоді я думав, що мені пощастить. Але потім почав програвати. Більше і більше.
— Ідіот! Нікчемний егоїст.
— Це ти мене таким зробила. Це все через тебе.
— Через мене? Йди розказуй ці казки своїм коханкам, а дім я не дозволю продати.
— Досить! Ти ж мене ніколи не любила, Еліно, — з болем в голосі сказав дядько.
— Не говори дурниць.
— Ти ж завжди кохала тільки його.
— Замовкни.
— Я постійно бігав за тобою, а ти крім Слави більше нікого не бачила.
Слава? Хто він?
— Не починай знову. Ця тема вже давно закрита, — злісно сказала тітка.
— А ти знаєш, він все-таки правильно зробив. Не такий дурень, як я.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що він обрав Мілу, а не таку стерву, як ти!
Чекайте, чекайте! Слава? Міла? Це ж мої батьки! Як таке може бути? Мені стало важко дихати, а на очі підступають сльози. Що за чорт?
— Я тобі останній раз кажу, щоб ти замовкнув!
— А то що? Що ти мені зробиш? Ну я, наприклад, розкажу твоїй улюбленій племінниці, як її тітка була безнадійно закохана в її батька і робила все можливе, щоб його спокусити. Навіть влаштувала цілу виставу, щоб Слава вибрав тебе, а Мілу залишив вагітною. 
— Ти не посмієш!
— А що? Нехай знає, як її тітка хотіла залиши її без батька. Це ж треба було завагітніти від мене і сказати всім, що то від Слави, тоді, коли Мілка вже була на четвертому місяці.
— Заткнись! 
— Послухай, я бачу, як ти ставишся до Ніки. Ти її полюбила, бо вона як дві краплі води подібна на нього. Сонька подібна на мене, їй байдуже на тебе. А Ніка — це твоє слабке місце!
— Що ти хочеш, щоб я зробила?
— Ми продамо будинок і це не обговорюється! 
— Добре.
Коли я зрозуміла, що розмова закінчена, то одразу ж вийшла з будинку, щоб мене не помітили. Я побігла вулицею вниз, в єдине місце про, яке я могла знати. Гарячі сльози не встигали висихати, а в очах усе було розмито.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше