Кохаю Відьму

Розділ 10. "Сутичка"

 

Крістіан

Не знаю чому та перетнувши межу світів в мені наче щось прокинулось. Щось, що давно спало... Мабуть, стара мала рацію — це магія, що спала всередині. Добре це чи погано? Мабуть, добре. Магія мені не завадить. Особливо зважаючи на ситуацію, коли мене оточують різні небезпечні, магічні істоти.

Ще раз глянув на огидного велета, що гарчав замогильним риком, від якого підіймалося волосся сторчма. І зробив те, що б зробив нормальний мужик. Врізав йому по пиці.

В руці відчув біль, а велету хоч би що...

З моїх уст злетіло кілька грубих слів, а вишкребок віддав здачу. Та так, що в голові почали літати зірочки й запаморочилось. А дівчина-офіціантка, відлетіла до стіни й теж добряче гепнулася головою.

На задньому фоні чув слова Тріксі, що були адресовані велету:

—  Аргас, облиш його, не вбивай! Він без магії, звичайна людина! Дурненький, не розуміє з ким зв’язався!

Та Аргас зловив мене за виворот і стукнув об ту ж багато страждальну стіну. Та на цей раз я не відчував болю, тільки неймовірний гнів, що затьмарював всі інші почуття й активував інстинкти, які досі були мені не відомі, як і те, що відбувалось далі.

Я різко піднявся, чи злетів на ноги й склав руки в пірует, який не розумів, та мої руки точно знали, що робили. Вони чітко направляли енергію в велета, від якої він закричав від болю, а потім впав на підлогу й продовжував корчитись там. Та я не зупинявся, не чув нічого, ні шуму в таверні, ні галасу відвідувачів, що вибігли геть, а деякі скупчилися довкола мене та теж кричали... Не знаю що, я ж справді не чув, мене накрило невидимою пеленою, відгородило бар'єром.

Був тільки я та первісні інстинкти...

Опам’ятався, коли мене трясла Тріксі, а руки велета горіли справжнім вогнем, як і підлога біля нього... Та вогонь був не помаранчевого кольору, а синього.

В грудях запекло, біль був сильний, наче хтось розжареною кочергою поставив мені тавро. Відчуття нереальні! Й саме вони привели мене до тями, тому знову почав чути. У мою свідомість ввірвалось розуміння того, що накоїв. А ще шум стих і була нестерпна тиша. Всі присутні на мене витріщались, як на прибульця, хоча я, тільки звичайна людина...

Людина? Яка щойно підсмажила, як котлету-гриль, справжнього велета!

—  Забираймося з відси! — і Тріксі, червоноголова бестія, потягнула мене з таверни.

Як тільки ми вийшли, одразу потрапили під дощ, який і дощем не можна було назвати. Це були не краплини, а безперервний потік води, що з силою вдарявся об землю й залишав на тілі добрячі синці.

В такому режимі ми далеко не зайдемо. Мабуть, Тріксі теж так подумала, тому що ногою відчинила важкі на вигляд двері.

Всередині було порожньо й зачинивши за собою двері, поки не натекло багато води, я нарешті перевів дух. Видихнув і почав знімати чорну футболку й очманів, побачивши на грудях випечене тавро, що кровоточило й нестерпно боліло.

Дивився на нього й не вірив очам «Бр» всього дві літери та знизу якась закарлючка, яку важко розшифрувати через кров і те що рана свіжа та розпухла. «Бр» — мабуть, означало мій рід Бліар... Але що в біса відбулось в таверні?

— Що в біса щойно було? — озвучила мою думку Тріксі.

Та я дивився на неї й не знав, що відповісти. А в неї від люті волосся стало яскравішого кольору.

— Крістіане Белл! Ти дурень якого світи не бачили! Ти привернув до себе увагу клану велетів і, взагалі, всього Ландару! А ще! — і вона боляче ткнула пальцем у свіжу рану, — Ти активував силу свого роду.

Послухав її й подумав, що на клан велетів мені чхати. Той виродок сам напросився, не потрібно було ображати беззахисну дівчину. А з Ландару я скоро заберуть, тому, на нього теж плювати, залишилось протриматись сім днів. А щодо сили роду, не зрозумів через тон Тріксі, що не так.

— А що поганого в тому, що я активував силу роду? Тепер зможу дати відсіч усім покидькам, — та вона розсміялась з мене.

— Рід Бліар вигнали із Заалару. Він оголошений поза законом. Тому наш незаконний перевізник, відмовиться тебе брати з собою. Бо з тобою на борті, вас вичислять охоронні заклинання Заалару, як тільки ви наблизитесь.

От такого повороту не чекав... Тільки уявив, всього на секунду, що мені може хтось зашкодити, завадити потрапити на прославлений Заалар і віднайти мою відьмочку, як всередині прокинулась лють, а в руці затріскотіли іскри сили.

—  Вгомонися, бо це ще не все! Чи ти хочеш рознести наш прихисток? — і Тріксі ляснула мене по руці.

— Ще не все!? Ти серйозно?

— Так, в таверні ти дав знати про себе...

— Кому?

— Панівному роду інкубів, і вони, мабуть, уже послали за тобою своїх людей! Щоб вбити, звісно, якщо ти не зрозумів. Пишні зустрічі чи похорони тобі точно ніхто влаштовувати не буде.

Я присів на мокру підлогу. Розмальована перспектива, яку так розписала Тріксі, була зовсім не весела. Я все далі та далі віддалявся від Габі...

Моєї Габі, зв’язок з якою, мов гумка, розтягувався між цими клятими, чужими для мене світами. Зв'язок, почуття, та що там, кохання, яке я не цінував, поки мав.

Яким же дурнем був. Поводив себе по-іншому, ми б уникнули цього всього й були б щасливими в Нью-Йорку. Безпечному, рідному, цивілізованому з людьми, а не монстрами...

— Що нам робити? — запитав у Тріксі, яка присіла на підлогу, неподалік мене й вимальовувала символи.

— Забиратись звідси якомога швидше, поки вони не прийшли! Шукачі... Вони... Якщо візьмуть наші енергетичні знімки, то ми ніде не сховаємось. А поки у них є тільки слід, який ще можна заплутати, що ми й зробимо.

І знову засвітились знайомі символи й у підлозі утворився портал.

А на дворі зупинився «дощ» і ми почули дивні звуки, наче хтось великий кружляє над нами, наче яструб.

— Вони тут? — запитав, хоч і так знав відповідь.

— Поспішаймо!

Тріксі стрибнула у портал, а я за нею. У невідомий, новий світ. Який точно мене здивує, навіть не сумніваюсь у цьому. Питання тільки одне. Чим?



Іса Тарк, Вікторія Задорська

Відредаговано: 07.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись